(Спроба проникнути вглиб сутнісного наповнення двох картин
видатного митця Валерія Франчука – «Ідіть, сини, погуляйте. Гайдамаки», та «На землю іній сів»).
Моє бачення ніяким чином не претендує на вичерпне пояснення цього явища (творчість В. Франчука – це явище). Ці викладки усього тільки спроба прояснити окремі змісти живопису художника, і дати відповідь, хоча б на декотрі з них…
Він має природжений хист жити в гармонійній злагоді з природою, володіє своєрідним радаром духовної проникливості в славні, переможні сторінки української історії, у світ сильних українських індивідів, імена котрих будуть згадувати завжди. Не звертає уваги на повсякденні клопоти і проблеми, бо вміє не помічати їх. Тому й творчість його небуденна.
Зокрема, у «текстах» картин прочитується екзистенційність і засади феноменології. Митець має право за первинне вважати – індивідуальне духове життя, що спирається на методи суб’єктивного пізнання усього.
Всі закони природи і поведінка усіх форм життя перебувають у зв’язку з математичними принципами Всесвіту. Дух з’явився у цьому світі не паралельно з нами, не завдяки нам і нашій фантазії, він панував одвічно. Минуле, сучасність, майбуття – пронизані чисельними нитками часу, варто лише дослідити і зрозуміти цю пов’язаність. Шкода, що мислення, свідомість багатьох людей хибує короткозорістю.
Певні центри окремих народів, завдяки їх титанічним зусиллям ставали центрами цивілізацій, та й дивилися ці народи на увесь інший світ, крізь власні, «національні» окуляри. А як з цим у нас, українців?
«… випливає переконання, не раз підсвідоме, що для українців центральним пунктом є Україна, українські люди й українські землі. Це є така нормальна річ для духовності – визначати свій край за середину світу…», - ідеальний погляд Юрія Липи. Відчуття серединності свого духовного світу – дуже важлива засада. Власний (український) світ, то мірило, без якого важко реально оцінити чужий духовний матеріал. Українці давніше дуже глибоко відчували свій світ, як критерій усіх інших світів. Тут велике значення мала і має трипільська підвалина раси. «Це підложжя найбагатше з усіх, що досі були в Європі. На нім може опертися расове відчуття серединності…», - другий, призабутий погляд Юрія Липи. Не так легко означити, що таке відчуття серединності своєї раси? Це духовна категорія. Основні її ознаки троїчні. В першу чергу, постійний захист свого, українського, вірувань і святинь. Власна раса – то джерело, мірило і право, така друга ознака. Той же Юрій Липа, такий непрочитаний, користувався терміном – «погляд з нутра раси». Добру формулу цього поняття надав Микола Гоголь: «Україна – це все, що є тільки на світі». Доречними будуть і сильні слова козацького гімну України: «Та нема лучче, та нема краще, як у нас, на Україні». Третя риса – знання і зберігання традицій, за Юрієм Липою – «сприймання предковічності». Гессель Тільтман у своїй «Селянській Європі» писав: «… і так само, як і британці, вони (українці) мають ту фантастичну хибу ( з погляду їхніх противників), що вони ніколи не знають про те, що їх переможено…».
Та трапилося так, що ці архіважливі відчуття затьмарилися. Запанував інакший клімат, який поіменовано пораженством. З могутньою силою таланту, описав цей тип людей (котрі уражені вірусом пораженства) як одиниць, і як цілих спільнот Микола Гоголь у «Мертвих душах». Такий відрух думок має прямий стосунок до цієї невеличкої розвідки. Чому? Бо донині збереглися скіфські баби, Трахтемирівське городище, Кам’яна Могила, Змієві вали, кургани. Але, історію переформатували таким чином, що навіть перелічені історичні пам’ятки перетворено на «не праукраїнські». От наприклад, стоять неподалік від людських осель кургани, а нам втовкмачують, що: а.)вони не варті ніякої уваги, б.) ми (українці) не маємо до цих курганів жодного стосунку. Вагома причина в тому, що наша історична пам'ять формувалася для нас ззовні, не тільки з Росії, це формування розпочалося і триває донині, аж від часу монголо – татарської навали. Нам «вбито» в голову, що скіфи аж ніяк не наші далекі пращури. Козаки, і особливо гайдамаки, то такі собі криваві лобуряки…. Коли триває збройне протистояння, звісно,що ллється кров представників обох воюючих сторін, та завше є нападник (агресор), і ті, хто захищає свою землю…
Сьогодні вже очевидно, що мова є чи не найсерйознішим очевидцем історії, недарма стільки зусиль віками докладали, щоб української мови не існувало, як такої. Прикладів хоч греблю гати! Згадаймо один з багатьох, та який промовистий! В 1933 році за вказівкою Й. Сталіна для України був створений «Українсько – російський орфографічний словник». Його наші вчені назвали «російсько – російським». В основу цього словника був закладений «полтавський діалект». У словнику можна надибати на такі перли: «кирпич» у перекладі - не цегла, а кирпич; «интересный» - не цікавий, а інтересний. Зупинимо увагу на думці науковця М. Красуського, котрий у праці «Древність малоросійської мови»( Одеса, 1888 р.) зауважував: «Зарубіжні вчені стали переконуватися, що колискою арійських племен була не Середня Азія, але так звана Сарматська долина…». Цей же вчений дійшов висновку, - про старшинство праукраїнської мови щодо – слов’янських, грецької, латинської, і інших арійських мов.
Дуже знаковим є і твердження М. Скрипника про «Велесову книгу»: «… це не літопис. З того всього, що там написано видно, що тим, хто писав, було не до літопису. Це невтомне вмовляння, підбадьорювання і заклинання, щоб утвердити на своїй землі силою Духу своїх Богів і своїх предків».
Українська людина. Найліпша можливість віднайти таку людину, можна в добі Києва, часах слави козацької, Гетьманату… Київ, вічне місто, не лише хронологічно. Місто, що несе апостольську місію, місто войовник, коли доводиться… Таким Київ увійшов у підсвідомість української раси. Відродити таку українську людину в сущих українцях, таку функцію « виконує» і малярство Валерія Франчука. Цей непересічний художник на своїх картинах змальовує – відважних козаків, гайдамаків, те вояцтво, що мало за мету захист своїх земель від чужоземців. Та хіба хтось краще зможе висловитися од Тараса Шевченка…:
«Де йшли гайдамаки, малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав…».
Тематика великого лісу і дерев, займає почесне місце у творчості художника. Зі слів Василя Скуратівського географічно Великий ліс розташований: «… на шляху од Києва до літописного Іскоростеня – давньої столиці історичних пращурів, древлян. Цей героїчний аборигенний народ, очевидно отримав назву від древніх його поселенців ( є інша гіпотеза)». Невипадково, поселення у якому народився відомий народознавець мало ім’я – Великий Ліс. У кожного народу є свої дерева – обереги. У нашого – це дуб, з фруктових, мабуть вишня. Хоча, потрібно зазначити, що близько тисячі років тому найбільше поширеним деревом на Русі був бук. Одним із таких універсамів є і живуча, жертовна береза. Богдан Чепурко писав: «Березове деревце – атрибут весільної обрядовості…, березовий сік цілющий. «Береза» - ватажок колядників; дівчина яка керує хором. Березовий віник – атрибут очищення». Етимологія берези – оберега, це поєднання чоловічого і жіночого начал, частин і цілості, чорного і білого. Живуча, значить сильна… Дуб – це символ могутності, довговічності, дерево предок. В казках може жити і в океані. Дуб це і символ парубоцької звитяги. Дослідниця і письменник Марія Чумарна мовить: «У пісні часто зустрічаємо образні паралелізми: парубок – дуб, дівчина – береза, калина, верба…». Дивишся на картину «На землю іній сів», і видається, що живописець побував на Русі, у добу її величі. Тому і з’явилися на полотні оці дерева сили, розлогі дубки вкриті інеєм століть…
Мені вдалося побачити на інших, весняно – літніх роботах автора відображення віршованих слів видатного поета, Ліни Костенко:
«Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
Літопис тиші пишуть у траві».
