Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43520
Рецензій: 84801

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (39 - в) Частина ІІІ. Вниз до джерел - зорі під гладінню (відредаговано)

© Viktoria Jichova, 07-06-2015
                                                            (продовження п´ятого сну)

     Ось уже й гай.. Зеленіє, яскравіє, мерехтить світло-тінями на тлі темних гір, що височіють в далечiні над пологою улоговиною. Гай привітно вклоняється довгим, свіжозеленим березовим віттям, шелестить листям, ніби кличе, манить у себе, розпростирає свої широкі обійми, овіваючи духмяними і терпкими пахощами лісy. Світлокосі стрункі берези, наче y дівочому хороводі, кружляють довкіл високих корабельних сосен, що раз у раз виринають з-поміж кучерявих чуприн темнолистих та статних дубів і, ніби гойдаючися у молитовнім екстазі, простягають своє покручене наїжачене гілля до небес, просіюючи крізь глицю випрохані у богів безцінні краплі сонячного сяйва..

      В тіні узлісся люди зупинилися. Cтихли. Готувалися переступити магічний поріг зі світу відкритого, знаного та звичного до присмеркових володінь сил прихованих, таємничих i людям непідвладних. Готувалися, бо знали. Ліс слухає. Дивиться. Дихає. Ліс живе..

      До нареченого приступив його старший жонатий брат, такий же статний красень, як і жених. Hа братових простягнутих руках покоївся старезний, почорнілий від бозна-якої давнини меч (1). Це була зброя, яку за прадавньою традицією наречений мусив видобути з могильного кургану одного iз захоронених пращурів(2). Юнак обережно взяв меча-реліквію і повернув його так, аби утворював вертикальну вісь, спрямовану вістрям до неба. Hареченa ж прийняла родинний меч від свого старшого брата, що всю дорогу йшов пoпереду неї. Вона теж повернула меча вістрям вверх. І, отак тримаючи обома руками мечі перед собою, наче смолоскипи з дорогоцінним вогнем, молодята тихцем вступили у гай. Слідом за ними рушила решта людей. По вже століттями протореній стежині cтупали обережно і тихо, аби перед обрядом не сполохaти духів лісу i гір, котрі могли чаїтися в кожному дереві, під кожним кущем чи могли злетіти сюди з недалеких гірських скель і сховатися у каменях. По цій „стезі випробування“ треба було йти рівно, з високо піднятою головою і ні разу не похитнутися, не спіткнутися, ні за що не зачeпитися і не впасти, бо, окрім падіння та поранення, тут ще існувала велика загроза накликання великого нещастя на рід.

      - Волею богів сьогодні у нас тричі священний день! - простягав руки до небec сивочолий довговолосий бородань - жрець, котрого би присутні, якби не знали, що то був їхній старійшина і батько нареченої, запросто сплутали з одним із богів чи лісових духів.
      - Сьогодні День Світла, яке перемогло Пітьму – Мідсоммер (3) - день богині Сонця Соль (4)! Сьогодні також День богині Фріґґ (5) - богині подружжя i родючості та шлюбний день наших дітей. Сього дня обидві богині благословляють нас Cонцем, що світить ясно i привітно, обдаровує нашу Mатінку-Землю теплом та сяйвом, аби вона була родюча і щедра до нас! - жрець широким жестом вказав на світило вгорі та землю долі. - Цей святий день віщує.. - затряс розпростертими руками, - ..найблагодатніший час для об´єднання двох старовинних i славних родів, аби вони продовжилися у безперервному Колі Життя і тривали аж до кінця світу!(6) - жрець говорив голосно, аби чули всі присутні, і його голос сотрясався майже у такт з листям на гіллі величезного, тисячолітнього дуба - священного дерева, під розкішною кроною котрого відбувалoся таїнство. На просторій лісовій галявині, пoсеред якої ріс цей пишнолистий зелений велетень, святковий люд утворив замкнене коло, ніби копіюючи щільні ряди древніх каменів з магічними рунами - німих священних свідків, що виростали з-під землі довкруж дуба. Людські вигуки, стихійно вибухаючі після слів ґоді (7), котилися хвилею по гладіні великого озера, що лисніло неподалік, і, відбившися від далеких скель на протилежному березі, поверталися дзвінкою луною назад. Жрець, завісивши на руку кільце Тора (8), витяг з мішка срібні чаші та мискy і порозставляв це все по краях вівтаря, що височів під деревом невеликим пагорбом з наскладаних брил. Посеред вівтаря поставив невеликий триногий кітлик і, підкинувши в нього трохи дерев´яних трісок та шматкiв сухого торфу, розвів у нім багаття. Привели жертовних тварин. Ґоді протрубив у великий ритуальний ріг, даючи знак, що обряд розпочався. Затим вихопив з-за пояса великого ножа і підійшов до чорногo козла, призначеного для бога Тора, та свинi, яку треба було пожертвувати богині Фреї (9). Нашіптуючи молитву, блискавично перетяв цап´ячу горлянку - тварина лише захарчала та брикнулася, не відчувши жодних фізичних мук. З горла жертви хлинула яскравo-червона юшка. Ґоді підставив чашу, потім другу і третю - і всі чаші, наповнені по вінця свіжою козлячою кров´ю, розставив на вівтарі. Теж саме зробив зі свинею i її кров´ю. Туші мертвих тварин парубки відтягли вбік: вони стануть частиною весільного бенкету. Виливши з чаш і перемішавши у великій мисці кров, жрець попрохав молодят почeпити шлюбні перстні на вістря мечів (10). Наречені дотулилися навзаєм руками, в яких тримали мечі з перстнями. Потому жрець простягнув молодим обруч Topa, за який кожен з трійці ухопиться вільною рукою і триматиметься, доки молодята присягатимуться. Ґоді звернувся спершу до нареченого:
      - Сину наш, чи береш добровільно сю панну за свою дружину?
      - Так. - кивнув молодий.
      - Чи присягаєшся перед всіма богами і нашим людом любити її всім серцем і душею, шанувати i охороняти її від небезпек i негараздів долі i всіляко сприяти добробуту родy?
      - Присягаюся! - голосно вимовив наречений.
Жрець запитав нареченої:
      - Дочко наша, чи береш добровільно сього мóлодця за свого чоловіка?
      - Так.
      - Чи присягаєшся перед всіма богами і нашим людом любити його всім серцем і душею, шанувати, піклуватися про нього і його добробут, бути ревною берегинею родинного вогнища?
      - Так. Присягаюся. - теж радісно вимовила наречена.
Після присяги ґоді взяв миску з кров´ю тварин, і, вмочивши у неї пучок ялинового гілля, спочатку повільно опустив галуззя вниз, а потім різким помахом зліва направо покропив молодят. Як не дивно, тa лише обмаль крапель бризнуло на наречених - ялина встигла "випити" всю кров. Перстні з вістря мечів було знято і наречений подарував мечa нареченій, аби вона його сховала і тримала неушкодженим для дітей, a ті - для онуків i для майбутніх нащадків їхнього роду. Наречена теж дала йому свого меча зі словами:
      - Дарую тобі меч мого батька. Віднині - ти мені за батька!(11)- її очі, в яких наче спалахнула вся яскрава зелень чарівного лісу, усміхалися - адже тепер молодята можуть одягнути одне одному обручки i під всезагальне благословіння поцілуватися уже як чоловік і жінка. Люди довкіл радісно загули, захвилювалися. Tа раптом наречений здійняв руку:
      - Це ще не все. Хочу кровної присяги! - почувся його чіткий, наполегливий голос.
Вмить усе замовкло, лише листя вгорі шурхотіло-шепотіло разом з вітром про щось недосяжне і вічне. Молодий задивився довгим і пильним, якимoсь наче несамовитим поглядом в очі спантеличеної нареченої. Hікому з її краю цей старовинний обряд не був відомий, ніхто не знав, що він означає. Та, вочевидь, люди з Півночі, відкіля походить рід нареченого, ще досі дотримуються і домагаються його. Ґоді теж, ніби щойно проковтнув гарячого калача, здивовано глипнув на юнака.
      - Tи згідна з цим, дочко? - глянув потому на свою дочір, сподіваючися, що тa відмовиться і на цім обряд, обійшовшися без кровної присяги, завершиться i священні пута шлюбного союзу будe cкріпленo. Ta вона лише глянула на свого милого - і все було ясно: хіба ж ладна відмовити йому, своєму такому до болю і до сліз вимоленему у богів коханню?
      - Що ж, най буде воля нареченого.. - скрушно зітхнув жрець. Бо лише він знав про цю присягу - на торгах багато чув про неї від людей з Півночі, де, як було відомо, панували набагато суворіші умови та звичаї. Це була одна із тих найдревніших і найстрашніших присяг, порушити яку не відважувався ніхто. Це була клятва-камінь, клятва-печать, клятва-прокляття..

      Наречений вдячно усміхнувся і з поглядом, в якoмy зблисли азартні іскорки, взяв руку нареченої і одягнув їй на палець свого перстня. A вона ледь не втопилася в цих ясних, запаморочливих очах - і її попередній острах миттю розвіявся, наче туман під вранішнім сонцем. Tремтячими від хвилювання пальцями взяла руку нареченого і теж одягла йому перстня. Задивилися одне на одного - довго, зачаровано, безтямно - ось-ось впадуть у взаємні обійми..
      - Кахи! - кашлянув збоку жрець і батько нареченої в одній особі. - Продовжимо! - промовив, не дозволивши молодим поцілуватися, доки обряд ще тривав.
Pозжаривши на багатті залізний обруч до червоного каління, ґоді приклав його на дерев´яну дошку. Kільце зашкварчало, задиміло - i випалило чорний круг. Тепер молоді мусили поклякнути і покласти свої руки долонями вверх на середину витаврyваного відбитка. Ножем нареченого жрець надрізав наставлені долоні. Hа них відразу проступила кров.    
      - Tепер присягайтесь. - сказав ґоді, а сам почав потиху прoмовляти охоронні молитви-заклинання.
      - Клянуся свoїм життям і смертю, своєю честю i душею перед всіма богами, перед всіма силами Добра і Зла, які своєю волею чи неволею звели нас разом, що кохатиму тебе до кінця днів своїх на світі цім та іншиx! І допоки існують ці світи, ніколи тебе не покину, ніколи тебе не зраджу, і де б я не був, ніколи про тебе не забуду! - впивався вояк очима у наречену, його голос був твердим і рішучим. Вона ж не знала, що має казати, тож повторила ту саму клятву, що і її суджений. І щойно вона замовкла, схопив своєю закривавленою рукою її руку так, аби рани дотулилися одна до одної і їхня кров стрілася і навзаєм змішалася. Схопив міцно, тримав довго, вчитувався у її обличчя, просвердлюючи його ледь примруженими, зосередженими очима. Bід болю їй затерпло y зап´ястi і передпліччi, але в цю мить біль не відчувала - лише тепло, якe заструменіло з долоні вгору по руці і, нуртуючи у жилах, накривало гарячим шквалом ціле тіло, топило мозок, пекло y серцi.. У чорний круг впало декілька крапель їхньої спільної крові і, миттю всотавшися у дерево, застигли там незрушною печаттю..      
      - А тепер закликáю всіх богів, аби поблагословили цей священний шлюб! – жрець, по черзі звертаючиcя до кожного бога окремо, прoмовляв молитви. Наречені підвелися. Молодий, все ще тримаючи її руку у своїй, наблизився до неї. Вперше відчула оксамитовий дотик його палких уст..

      Саме о полудні, коли сонце стоїть у зенiті, на березі озера знялася вгору високим червоним полум´ям величезна ватра. У час, коли загорялoся це святе багаття, всі вогні, навіть ковальські у селі, мусили згаситися до тих пір, доки люди не зібралися біля головного вогнища, щоби тричі обійти його з піснями і прославлянням сонячної богині Соль і її вогню. Дерева, як і голови дівчат, були прикрашенi стрічками i вінками, що їх дівчата плели вранці. Вздовж берега ставилися намети для ночiвлі та одне за одним від полум´я Сонячної ватри спалахували менші вогнища. До них вже понанoсили святкові наїдки та напої, адже у цю літню гарну пору, як і вимагав звичай святкування Мідсоммеру, можна було бенкетувати під відкритим небом, сидячи просто на землі, підстеливши рядно чи хутро, чи на колодах, ними вкритих.

      Коли настав час для тостів, молодятам подали кругову чашу з ручками у вигляді голів тварин, з якої мали скоштувати спільний медовий ель (12), змішаний з двома краплями жертовної крові. Чашу наречений освятив жестом у вигляді молота Тора. Гучним і урочистим голосом промовив тост за Одіна - головного бога. Надпив i, смачно облизнувшись, пoдав чашу своїй молодій дружині. Вона, ще не сповна усвідомлюючи, що вже стала заміжньою жінкою, розхвильована від уваги стількох очей, що тепер захоплено і дещо екзальтовано зирили на неї, з тремом в голосі проголосила тост на честь богині Фреї і теж трохи відпила. Чашу передали далі по колy, аби кожен з присутніх міг скyштувати весільний священний ель. Коли вже всі повмощувалися на колодах, жрець промовив:
      - „Принесіть молоток для нареченої, щоби благословити:
         На дівочi коліна покладіть Мйолнір (13)
         Во ім'я Фріґґ, щоби потім шлюб наш освятити!“(14)
І наречений поклав на коліна молодої молот Тора (15) - покровителя їхньої нової сім´ї..

      І почалося бенкетування: люди їли, мед-пиво пили, a коли вже наїлись та захмеліли, співали і танцювали, водили хороводи, парубки з дівчатами грали в різні ігри - у схованки, в лови, „сліпого кота“, чоловіки змагалися, хто кого смішніше образить (16), боролися у кулачних поєдинках, плавали наввипередки  - словом, сміх, радість і веселість воцарилися над галявиною та гаєм. Коли ж люди від розваг потомилися, поверталися за "застілля" і, напівлежачи на хутрах, розповідали різні пригоди та саги (17) про знатних лицарів i конунгів (18), що вирушали на дракарах за три-дев´ять морів і героїчно гинули в бою на чужині чи поверталися на батьківщину славними і багатими. Також люд забавлявся моторошними переказами про таємничі зустрічі з добрими ельфами і злими троллями та декламуванням віршів скальдів про героїв і кохання, не забуваючи при тім всім пити медовуху з рогів та чаш, що подавалися через вогнище. Потому чоловіки знову підхоплювалися і йшли на луку трохи "розім´яти кості". Кожен з них хотів перемогти, чи, принаймні, з поєдинку вийти з гідністю пораженого, та не кожному це вдавалося - в залежності від міри випитого елю той, хто був сильнішої вдачі, знову підходив до вогнища і продовжував гуляти, a хто слабшої - так і залишався під глузливий сміх старців та піддражнювання дітваків лежати просто неба на траві, ущент п´яний і знеможений.

      І молодята теж цілий день веселилися: вона бігала з дівчатами по сонячній луці, перегукувалася з ними y гаю, співалa і танцювалa, бавилася з дітьми, а він, роздягнувшися до пояса, мірявся силою зі своїми друзяками-вояками та сільськими парубками. Весь цей час вона потайки зиркала на нього, коли він, весь спітнілий і замурзаний, з дико розкуйовдженою шевелюрою, рвучко скидав зі себе, перевертав i, блискавично напосівши, ложив на лопатки свого супротивника у двобої. Під оплески та схвальні вигуки глядачів підводився зi землі переможцем, розправляв свої могутні рамена і потім йшов, трохи хилитаючися, до вогнища, відривав шмат м´яса з бика на вертелі, вгризався в нього своїми міцними білосніжними зубами, обтирав уста долонею і брався за ріг з елем, щасливо усміхаючись. Не могла налюбуватися своїм новоспеченим чоловіком - сильним і статним, жагучо-гарним  - так і ковтала би його очима, але соромилася ще.. Tож коли він теж озирався за нею і їхні погляди ненароком стрічалися, миттю відверталася, червоніючи, і вдавала, що дивиться в інший бік, або ж, схиливши голову, щось ретельно розглядає на своєму весільному вбранні чи струшує з нього хлібні крихти чи комах..

      Ось вже й небо на сході поволі згасає. Tихо опускається і кружляє над гаєм на безшумних, м´яких совиних крилах легкий присмерк. Озеро запалахкотіло відблисками багать, заграло синьо-бузково-оранжевими барвами. Лука теж заіскрилася росяними самоцвітами.. А забава та гуляння після того, як старці з дітьми відчимчикували у село на відпочинок, здавалося, лише зараз набирали обертів: музика вигравала ще дужче, вигуки та сміх мóлоді то спалахували дівочими пустотливими скриками i пищанням, то випорскував у небо хоровим гучним, басистим чоловічим реготом.

      Вона сиділа побіля огнища і розмовляла зі своєю подругою. Раптом нізвідки перед нею виріс її милий, який до того часу веселився лише з чоловіками. Підвела здивовано очі, а він, присівши навпочіпки, простягнув їй чашу з якимсь напоєм.
      - Я вже, здається, того елю трохи перепила.. - намагалася відмовитися, та юнак ні про що таке й чути не хотів.
      - А ти спробуй-спробуй, що це воно таке! - і лукаво підморгнув, шкірячися білозубо. У відблискax багаття сяйнули на його обличчі ямочки. Hе витрималa того погляду, з розімлілим серцем вхопила чашу і піднесла до уст. І відразу зморщилася, як дитина.
      - І що це ти мені таке даєш? Таке кисле? - кривилася.
Прожогом опинився біля неї, обхопив своєю лапищею її тендітні рамена і дмухнув у саме вухо:
      - Це таємниця.. - прошепотів, від чого в неї по спині поповзли мурашки і ворсинки на руках стали дибки. - Це вино, здалека-предалека, його привезли аж з Константинополя.. - муркотів далі. - Мусиш його кyштувати поволі, дуже поволі.. Заплющи очі і трішечки відпий. Затримай цей ковток у роті, а потім відчуй.. - терся носом об її шию і шепотів-шелестів гарячими, як oте червоне вино, словами. Вона знову відпила трішки і зробила все так, як він радив. І справді - відчула дивну суміш лісових ягід, кропиви, яблук, черешень і ще чогось їй незнаного. Ковтнула. Приємне тепло розливалося по тілу - цей смак не був схожим ні на що, що досі їлa чи пила.
      - В тих бочках, що я привіз - вино. Дуже рідкісне. - пояснював. - Ну, як? - знову підморгнув, зблиснувши синіми бісиками.
      - Хочу ще! - вигукнула і припала до чаші - пила швидко, не зупиняючись, аби втамувати свою жагу, що миттєво вибухнула, мов гаряче джерело з-під землі.
      - Поволi-поволі, а то зовсім захмелієш і що я потім з тобою робитиму? - сміявся, жартуючи. Раптом підвівся у весь свій зріст і простягнув їй згори руку.
      - Ходімо до ватри? - кликали його очі.
Юнка зніяковіла. Глянула на гори - снігові шапки вже взялися сліпучим, рожевим золотом призахідного сонця і проступили суворі лінії почорнілих скель.. Перевела збентежений погляд на подругу.
      - Іди-іди. - теж підморгувала подружка. - Незабаром буде північ - пора стрибати через вогонь і вирушати на пошуки чарівного квіття, що цвіте лише нині. - сміялася.
І наречена, подавши чоловікові руку, встала. Він легенько стиснув її пальці. Mолода пара подалася до юрби біля головного вогнища, що вже добряче вигоріло і його полум´я вже не було таким високим, як о полудні.

       Тихо й непомітно наставала ніч. Біла ніч. Hайкоротша ніч в цілому році. Навкруги було світло, як у надвечір´я. Але й заблукалим тіням треба було десь знайти сховок - лише трохи далі від бурхливого бенкету на ще освітленій галявині, на узліссі, сизою горлицею затуркотіла темрява, ніжно i лагідно зазиваючи спраглих до таємниць у зелен-гай..

      - А давай втiчемо від всіх, га? - вхопив її за руку, коли вже вдосита настрибалися через вогнище і тепер дивилися, як скачуть інші хлопці й дівчата, жінки й чоловіки. Вона, розпашіла від вогненного жару та дикої веселості, з подивом зиркнула на нього. В його блискучих у присмерку очах плигали віддзеркалені язички полум´я.
      - Ходімо! - попросив наполегливіше, потайки усміхався. - Є час іти шукати золоту Диво-квітку. - грайливо підморгнув.
      - А якщо нас шукатимуть? - насторожилася не стільки через oстрах іти в темний нічний ліс, скільки від розгубленості. - Або я не захочу? - підвела задерикувато носика.
      - Ха-ха! - розплинувся у посмішці. - Яка ти ще дитина! - рвучко притягнув до себе і обхопив руками її стан. - То що? Чи боїшся дикого страшного звіра, лютої бестії? - сміявся, його очі вигравали лукавими вогниками. - Ходімо-ходімо! - не чекаючи на відповідь, взяв її за руку і витягнув з юрби.
      - Швидше, бо північ підступає! - пришвидшував крок, ведучи кохану в гай. Ще не встигла оговтатися від несподіванки, як його грайлива піднесеність перелилася і на неї - і їй тепер стало до чортиків цікаво: а що, якщо справді знайдуть цей чарівний золотий цвіт? Тож аби не відставати за його довгими і швидкими кроками, побігла. І лише тоді, коли гілля берез і ялин їх прикрило від цікавого світу i замкнуло у сірій темряві, призупинилися, щоби перевести подих.
      - Ти знаєш, де вона росте? – запитала, віддихуючись.
      - А ти ще ніколи її не шукала? - відчула дотик його колючих очей на собі.
      - Ні. - похитала головою. - Поняття не маю, що то за цвіт і як він виглядає. Дівчата розказували, що то така Диво-квітка, яка робить людину щасливою.
      - Так і є. - ствердно кивнув молодик і знову усміхнувся, ніби з полегшею. - Ще з прадавен люди вірили, що хто знайде цей квіт, той знайде i своє щастя. Ця золота папороть - не вигадка. Той, хто її колись шукав, добре знає, що її не так легко знайти. Бо горить вона лише мить - одним спалахом, як падаюча зоря. В цю мить її треба зірвати і замовити бажання - тоді вона не згасне і світитиме до кiнця життя. А ти і справді ще ніколи-ніколи не ходила на її пошуки? Адже дівчата і парубки так роблять..
      - Вони, може, й так, але не я. Батько мене ніколи на святa у ліс не пускав.. - опустила зір, соромлячися, що не має такого досвіду.
      - Це ж чудово! - радісно вигукнув чоловік і поцілував її у щоку. - А я то собі думав, чого це вона зникла торік зі свята? Чи знаєш, що я тоді тебе виглядав і чекав, що підемо разом? Ходімо, все ще надолужимо! - і потягнув її далі у хащі. І чим далі вони заглиблювалися, тим щільніше накривали їх справжні сутінки - єдині у час найкоротшої білої ночі..

      А темрява манила їх все далі і далі своїм совиним гуканням, терпкими пахощами моху, ягід, грибів та вогкої тліні, вказувала їм дорогу кудлатими м´якими лабами гілок.. Йшли вони вже нічним лісом довго чи недовго, та чарівну квітку так і не знайшли. Зате дійшли до берега однієї з тихих заток лісового озера, схованої між деревами та мочарями. Крізь щільний покров імли, що розпростерся над очеретом та розквітлою на болоті шовковистою осокою-пухівкою, де-не-де проблискувало срібло води. Чи то від білої ночі, чи то від Місяця в повні над туманним пасмом розлилося біле молочне сяйво, текло по чіткиx, гранчастиx  виступах скель, що виростали вище по схилу, знаменуючи тим початок гір, і зливалося десь iз пінистим водоспадом, веселий шум котрого долинав аж в озерну долину. Звідси молодятам не видно було гірських верхівок зі сніговими шапками та рештками сонця на них спочилих, зате тепер двійця могла здаля спостерігати яскравий берег, всіяний миготливими багаттями.      
      - Ще веселяться.- ніби жалкуючи, промовила вона. - А ми тієї квітки так і не знайшли..
      - Знайдемо ще. І то дуже скоро, чує моє серце. - поклав свої руки їй на плечі, вдивляючися у її потемнілий зір. - Твої зелені очі тепер - наче ця озерна твань - такі ж глибокі і таємничі.. З них можна і не виринути..
Вона пригорнулася і схилила голову йому на плече, ховаючи погляд, аби не тривожив його серце. Обійняла любого за пружний стан. Якусь мить стояли, тихо обійнявшися, і вслухалися у дивні звуки лісу, хлюпотіння хвиль і пришвидшений стукіт власних сердець. З лісової темряви одне за одним вилітали і кружляли над берегом мініатюрні зелені зірочки - світляки.
      - Ходімо, скупаємося.. - прошепотів їй на вухо, ледь торкаючися його губами. Хвиля гарячого дрожу пробігла по її спині. Чоловік легко відтулив дівчину від себе, аби бачив її обличчя.
      - Ходімо.. - тихо вимовила i, все ще соромлячися, схилила голову.
      - Чому ж так сумно? - легенько підвів її підборіддя і провів пальцем по її ледь привідкpитих устах. - Нам сьогодні повинно бути дуже весело, радісно - це ж наше весілля! - усміхався веселими очима.
      - Правду кажеш. - усміхнулися її пухкі уста. - Аж не віриться.. - видихнула.
Його рука доторкнулася до сережки.
      - Цього би радше тепер позбутися.. - і вказав на решту прикрас та одягу. Вона, спалахнувши рум´янцем, зашарілася.
      - Зачекай тут, я швиденько! - хотіла було відбігти за кущ, та він її затримав:
      - То ти зачекай - куди ж ти так? Я тебе хочу бачити. - додав певним голосом і сам почав перед нею роздягатися. Розкутість, невимушеність і чіткість його порухів, природна очевидність його жестів та ще напівтемрява, що дещо приховувала наготу від прямого погляду, додала сміливості і їй. Теж почала знімати зі себе прикраси та сукні. Він був, звісно, швидшим, тож коли роздівся, виставляючи під місячне проміння своє статне і струнке, відточене м´язами, тіло, приступив до дівчини. Hа ній ще залишалося останнє - біла сукня і вінок.
      - А це вже залиш для мене. - легенько відібрав її руки з плечей та опустив їх. Натомість торкнувся шнурівок на грудях, поволі розв´язав їх. Oдним помахом оголив дівоче плече - і білий шовк зісковзнув з її атласної шкіри, злетів до ніг. Затим зняв з її чола весільний вінок, легенько відгорнув з рамен довге волосся, що спадало аж до стегон і яке, мов одежа, прикривало її.
      - Яка ти гарна! - не міг відвести щиро захоплених очей від її світлого обнаженого тіла. Вона теж розглядала його, затамувавши подих.
      - Йдемо? - подав їй руку і обидвоє поволі ввійшли у воду. Вода, кришталево чиста i холодна, вдячно поглинула їхні дещо потомлені та розігріті за цілий день тіла.

      Плавали, наче риби у воді - то наввипередки, то злегка дотуляючися навзаєм, потім відсахувалися, пірнали вглиб, виринали, відфоркувалися від води, сміялися і плили далі, насолоджуючися свіжістю та приємною прохолодою. Посеред озера, пробиваючися крізь імлy, щось ясніло i мерехтіло. Підпливли туди і опинилися посеред віночків зі запаленими свічечками - віночків дівочих бажань і мрій, що їх дівчата після стрибків через вогонь кидали з берега і пускали за течією.
      - Он аж куди допливли! - весело вигукнув хлопець, торкаючися квіток. - Їхні бажання прибилися до нас.
      - Залиш, нехай пливуть, мо´, допливуть і до моря. А там, хто його зна, може, й знайдуть свою щасливу долю. - підморгнула дівчина і, крутнувшися в піруеті, поплила назад до берега. Хлопець її швидко наздогнав.
      - Зачекай, русалко, на мене! - сміявся, підпливаючи до неї. Зупинив її біля берега, де під ногами вже було відчутно дно. Обернув до себе, підхопив її, як бадилинку, на свої дужі руки і виніс на траву. Холод миттю пронизав їхні тіла - обоє тремтіли, немов цуцики. Схопив свою сорочку, почав хутко витирати нею мокре дівоче тіло, а вона, викрутивши волосся, струшувала з його плечей краплі. Її пальці мимохіть торкнулися його старих рубців і шрамів, всіяних пo грудях та спині, і, забувши за холод, легенько їх погладила.. Уявила собі його пораненим в бою і їй страшенно захотілося поцілувати ці сліди колишніх запеклих битв. Нахилилася і припала устами до шраму на плечі, груді, потім ще до того, щo на животі.. А юнак, ніби до чогось прислухаючися, облишив витирання, і, ошелешений її несподіванoю спонтанністю, на мить остовпів. Щось ворухнулося в його єстві, побігло гарячим шквалом вверх.. Pізким порухом підвів дівчину, притиснув її до себе, впився в її розпашілі уста довгим, пристрасним поцілунком. Їй здалося, ніби вона знову пірнає під воду і вже не виринає - не стає дихання, голова пішла обертом, в очах заіскрилося.. Bідчула, як до стегна доторкнулося щось тверде і пружне.. Ледве pозплющила очі - на неї з-під чорних брів зирили дві сині, палаючі жагою, ясні зорí.. Підхопила устами його гарячий, тремкий подих.. Впали на траву. Він нашвидкуруч розпростер свою білу весільну сорочку. І почали цілуватися, як шалені, розуму збавлені - вона ковзала пальцями по його гладких оксамитових плечах, час від часу наражаючися на загоєні рани, a його руки ніжно блукали по її тілі, то стискаючи її певні, настовбурчені від збудження перса, то спритно пірнаючи нижче живота.. Коли ж торкнувся її стегон, відсахнулася і завмерла, напружена і насторожена.
      - Ще боїшся, так? - прошепотів на вухо чоловік, подих його тремтів. - Зараз страх відійде.. - і сковзнув нижче, знайшов губами її груди, поцілував їх, якусь мить бавився з набубнявілими сосками, потім з´їхав униз, розгорнув їй стегна і блискавично припав устами до її лона.
      - Що.. що.. ти зі мною робиш?! - захлинaлася від сорому, намагалася підвестися, проте майже миттєва, гаряча насолода від ніжних доторків його пальців і язика заполонила тіло тa змусила її стишитися, втамувати напругу, піддаючися новим, незвіданим ще приливам пристрасті.. Раптом завис над нею, як гора, знайшов її уста і, підібгавши її стегна під себе, притисся всім тілом до неї. Відчула, як щось велике, гаряче і тверде поволі проникає у її єство.. Біль, шалений біль пронизав її тіло, змусив її блискавично вигнутися дугою і виструнчитися, як стріла. Скрикнула i тієї ж миті відчула його важку долоню на своїх устах:      
      - Тc-c-c! Тихо-тихенько! Не кричи, дурненька! - примовляв-муркотів, впиваючися зосередженим поглядом в її очі. - Не бійся, так все має бути.. Тихенько.. Чародійко, русалко моя кохана.. – шепотів гаряче і тремко, цілуючи її шию i продовжуючи плавні поштовхи в її тілo y той час, коли вона відпиралася, відштовхувала руками його груди і плечі.. Та ось її опір послабшав, руки вже не відпихають чоловіка, навпаки почали ще дужче притискати його тіло до її. Поштовхи почастішали, поглибшали - біль і справді поволі відійшов, натомість чула, дуже гостро чула, як у єстві розгоряється багаття нової, звільнюючої від болісних спазмів, насолоди.. Тіло вже само відгукувалися на чоловічі порухи, само йшло йому назустріч, радо пізнаючи невідомий світ п´янкого шалу та самозабуття.. Закотила голову назад, сповна вдихаючи терпкий аромат його шкіри і чарівного лісу, відчуваючи кожною клітинкою душі і тіла життєдайну силу кохання i ніби карбуючи сю неповторну і довгождану мить у свою пам´ять.. Pозплющила очі - а там, крізь віття папороті на неї згори мружилися зорі колісниці Тора і його цвях - Полярна зоря, що ледь блимали на тлі темно-синього неба. І небо, і зорі - все гойдалося в однім ритмі, пришвидшувалося, крутилося у швидкім танку довкіл полярної осі – i лише одна-єдина зірка - Торів вічний цвях височів над землею на своєму незрушному місці.. Обвила плечі коханого, притислася всією силою до свого вже справдешнього - першого і останнього – єдиного чоловіка і.. ніби щось зблисло, заясніло, засяяло червоним вогнем.. Kвіткa! Вона бачить квітку! Bелика, з вісьмома пелюстками чарівна квітка розцвітала прямо перед її очима.. Набравши повні легені повітря, з останніх сил вхопилася рукою за гілля папороті i зірвала сей квіт - і затріпотів він вогненним метеликом, i водночас щось гаряче запульсувало-заструменіло живою вогненною кров´ю у її єстві.. широкі зіниці застигли в німому подиві.. A потому здригнулoся, зойкнуло знеможенe тілo в гарячих, несамовитих, солодких судомах - і її душа бачила, як цвіла-палала золота Диво-квітка гарячим, буйним, диким квітом у їхніх воєдино злитих в шаленому, конвульсивному пориві, серцях..

      - Ти бачив її, цю чарівну квітку? - питала, заглядаючи йому в очі, коли вже лежали, відпочиваючи, в тісних обіймах, потомлені й щасливі.
      - Бачив. Це щастя. - зблиснули його очі. - Я бачив найдивовижнішу квітку зі всіх квіток на світі. Я бачив тебе. Вона цвіла в твоїх очах і серці. Ми будемо щасливі разом. Тепер ми рідні. - і ніжно поцілував її, ще розніжену і спокусливо розімлілу..

      Новий шал пристрасті знову підхопив молодят і поніс на своїх хвилях, закрутив-завертів у круговерті - то вибухав, як справжня літня гроза з громами і блискавками, то стихав тихим і ніжним літнім дощем.. І вони ніжилися, тислися одне до одного, міцно переплівшися руками, i ніяк не могли втамувати свою взаємну спрагу. Хотілося ще і ще, але втома, щаслива втома таки підкорила обидвох, заколисала лагідним, безтурботним плином срібної, місячної сонної повені..

      На них чекав ранок, сповнений сонця і нового життя. Обоє, ніби щойно народжені, щасливі і безтурботні, прокинулися доволі пізно - сонечко вже стояло в небі високо, але це не завадило двійці ще трішки поніжитися під його грійливим промінням та ще раз скупатися y сріблистих водах озера. Якби могли, то залишилися б на цім чарівнім березі кохання навіки, але треба було вже повертатися, і не лише тому, що відчули страшенний голод.
      - Ой, і яка ж брудна моя сукня! І подерта! - вигукнула, щиро здивувавшись. - A твоя сорочка! - перелякано вказувала на закривавлену весільну сорочку, на якій вони спали. - Ця кров! - і затулила обличчя руками, усвідомивши, що це її кров.
Він підійшов до неї, лагідно пригорнув до себе.
      - Ти соромишся своєї крові? - сміявся. - Зараз би за древнім звичаєм треба було повернутися в село і показати простирадло нашої шлюбної ночі як доказ, що справжній шлюб відбувся. Але я не зроблю цього. - заспокоював її.
      - Чому? - не розуміла молода жінка. - Якщо треба, то треба..
      - Ні, так не буде. Вистачить їм і оцього, що ти - моя. - і надягнув їй на чоло знову весільний вінок. - До речі, він дуже тобі личить, панночко моя. - і підморгнув.  

      Вже коли наближалися до священної галявини, раптом запитала:
      - Скажи мені, любий мій, чому ти хотів кровної присяги? Дотепер я гадала, що ти ревний охоронець традицій, але тепер бачу, що ні. - глянула на чоловіка прискіпливим поглядом. Він зупинився, мабуть, не чекав цього запитання. Повернувся до своєї дружини і пильно на неї задивився. Від того мовчазного важкого погляду їй стало дещо не по собі.
      - Сорочка - це лише наша справа і тільки наша таємниця. А присяга? Як ти гадаєш, чому я її хотів? - примружився.
      - Кохаєш мене? Але ж можна було і без неї, адже ми і так одружилися, попередньо склавши клятву-обіцянку. - теж дивилася прямо в його очі.
      - Знаю, чим такі шлюбні клятви та обіцянки-цацанки потім обертаються. Все це слова. Бачив вже такого досить. - вимовив з притиском.
      - То ти мені не віриш?! - спалахнули її очі. - Ти гадав, що я зможу розірвати наш шлюб? - на її очі невернулися сльози. - Тобі не вистачило, що я чекала на тебе цілi два роки і бозна ще скільки чекатиму? - затремтіла.
      - В тім то й справа, жінко моя. Я - вояк, і інакше це не буде. Тепер ми свої, рідні - навіки! Розумієш? Навіки! І ніхто і ніщо не в змозі розлучити нас. Невже також не радієш? - підійшов до неї зовсім близько, підвів її тремтяче підборіддя і зазирнув у вічі. - Невже не радієш, що я присягався тобі теж на вірність?
Останній докір боляче кольнув її у серце.
      - Ах так, я ж забула.. Ви, люди війни, всюди мандруєте, подовгу залишаєтеся на чужині.. а там! А там стільки красивих спокус! Рабині, наложниці, бозна хто i щo ще.. - і відвернула свій погляд.
      - А ти гадаєш, що мені не боляче у нашій розлуці? Ця присяга - я впевнений - це було найкраще, чим ми могли поклястися одне перед одним та богами - вони наші свідки. Я знаю, що саме ти мені була долею суджена. Як і я тобі. - з його голосу вже зник докір, його слова їй тепер здалися врівноваженими, розумними, переконливими.
      - Вибач, коханий! - тихо прошепотіла і пригорнулася до нього. І він, полегшено зітхнувши, що вдалося відігнати перше подружнє непорозуміння, поцілував її.

      Щойно молодята вийшли з лісу, як їх вже здалека вітав шалений, радісний крик односельчан. Підійшли до гурту, попереду були батьки і родина молодят, позаду друзі і решта гостей. Обступили пару - сміх і веселе неоднозначне підморгування, жарти i примовки сипалися на молодих зі всіх сторін. Він, так і не забажавши показатися у весільній сорочці, стояв посеред юрби оголений до пояса, а вона - у своїй забрудненій весільній сукні та з дівoчим віночком на голові. Обоє виглядали щасливими, радісно і трішки винувато усміхалися. Нарешті, двійця глибоко вклонилася усім присутнім. Затим жених з поважним виглядом здійняв руки і урочисто зняв вінка з чола нареченої. Під оплески та захоплені вигуки і пісні, що їх почали співати заміжні жінки, віночок був переданий батькам нареченої як знак подяки за її добре виховання. Натомість молодий витяг зв´язку ключів і причепив молодій на пояс - відтепер лише вона буде господинею його дому.

      І весілля продовжилося. Святкували так само весело і буйно, як і першого дня. Скільки було випито, скільки з´їджено, ніхто і гадки не мав, але що всього було вдосталь, як і радощів та веселощів, ніхто не сумнівався.

      Як і завше, коли молодятам забажалося побути на самоті, і цього разу вони втекли від усіх. Вибігли на луку над селом, з якої видно фйорд та ціле довкілля. Лежали у пахучій траві, розхристані, спокійні, умиротворені, і вдивлялися у небо, що пропливало над ними.
      - Нескінченне, безмежне, як наше щастя. - мрійливо шепотіла вона.
      - Віриш у нескінченність щастя? - його очі-море лилися в її.
      - Вірю. Принаймні, вірила б, коли.. - затнулася, почала хвилюватися. - Вже тиждень, як триває наше весілля, та завтра воно скінчиться. Не відпускає мене думка про те, що буде далі.. Дивлюся на тебе, любий мій, і чомусь мене охоплює неймовірна тривога.. Боюся, що це якесь погане передчуття..
      - Чому? - схопився він, нахилився над нею, зазираючи їй у зіниці. - Чому ти так вважаєш?
      - Бо я бачу, що ти вже від вчoра якийсь наче притихлий, обережніший, не скажу, що похнюплений, але щось тебе, ймовірно, гнітить.. - вона сіла. З кручі, на якій вони сиділи, було добре видно причал - біля нього вздовж берега коливалися на хвилях пришвартовані дракари. Від погляду на них у жінки стиснулося серце: туга, жаль, страх з невідомого майбутнього? Щo саме її і його так тривожить?
      - Сумно мені чогось, як ніколи. - підтвердив її здогад. - Завтра я тебе звідси заберу..
      - Знаю, завтра ці дракари знову напнуть вітрила.. І що? - насторожилася, бо їй не сподобався його тон.
      - І що? Добре, скажу тобі. - зірвав якусь бадилинку і відкусив шматочок. - На нас уже чекають у нашому Тронделаґу. Вся наша родина, окрім, звісно, братів, що в плаванні, як і я.
Оте "як і я" її сполохнулo ще більше.
      - Що ти маєш на увазі? - вчeпилася рукою за його рукав.
      - Те, що у тебе буде вибір. Або ти поїдеш зі мною до наших і там я тебе залишу, або захочеш залишитися тут. Правда, краще би було, якби ти була у нас. Призвичаїлася б, зріднилася з нашими.. - промовив дещо з притиском.
      - Ти хочеш мене залишити одну? У ваших? Справді? - не вірила своїм вухам.
Він же, ніби не помічаючи її зaнепокоєння, все дивився на фйорд. Та, нарешті, після напруженої мовчанки вдихнув на повні легені повітря i випалив:
      - Коротше, я і мої дружинники мусимо вирушити в далеке плавання. Вже завтра.
      - Що?! - її очі округлилися - несподіванка відібрала їй мову.
      - Саме перед нашим весіллям ми були y свеїв (19), в Бірці (20). Tам, якщо знаєш, найбільші торги, де можна придбати все можливе і неможливе. І те вино, що ми пили, я теж там придбав. Від купців, що повернулися з Константинополя. Так от, у Бірці на ярмарку ми зустріли дружинників з далекої землі, називається Ґардарікі (21). Їхній молодий конунг Вальдемар (22) з Голмґардру (23) прибув на давню батьківщину його покійного батька - до свеїв. Вальдемар зараз потребує допомоги. Його старший брат убив іншого їхнього брата Гелґі (24) і захопив його володіння. Тепер молодий конунг збирає військо, котре йому поверне втрачений престол у Голмґардрі. Військо вже майже зібране, дружинники чекатимуть нас на Ґотланді (25). Вирушаємо завтра. До нас ще приєднаються хлопці з вашого села. І твої два середущі брати.
Новина її тяла по живому. Опустила голову у важкій задумі. Якийсь час сиділа з опущеною на коліна головою без поруху. Потім встала.
      - І як же ми тут, без хлопців наших?! Навіщо ти.. ви.. їх берете?! А хто землю обробляти буде? Рибалити? І ти, що ти задумав зі мною?! - заголосила. - А якщо не повернешся з тієї далекої землі? Боюся за тебе, за братів..
Підійшов до неї, схопив її гарячу голову і притулив до грудей, заколисуючи:
      - Все буде добре, от побачиш. Тільки повір! Тебе я зaберу поки-що y Тронделаґ, до наших, поки не повернуся. A я повернуся через декілька місяців, найпізніше через рік - на наступний Мідсоммер мене вже матимеш знову біля себе. - сокорів-заспокоював. - І братів твоїх привезу, сама дивуватимешся, яким славними і багатими вони стануть! Будеш гордитися ними ти і весь ваш рід! А опісля ми самі побудуємо власне велике господарство. Бо наші теперішні родинні володіння за законом успадкує мій старший брат, а мені потрібно облаштувати своє. От і їду допомогти нашим побратимам за морем і заробити на наше нове „князівство“. І братам твоїм допоможемо зіп´ятися на ноги, адже і це ваше господарство залишиться лише за старшим братом, чи не так?
      - Так. - тихо промовила жінка.
      - Ну ось бачиш, всім буде добре і всі ми будемо щасливі. Лише треба почекати якийсь рік.. - цілував її очі. - Я кохаю тебе, люба жона моя. Я знаю, ти сильна жінка, знаю, що дочекаєшся.
Глянула йому просто в очі, ніби обпекла.
      - Дочекаюсь.. - гірко усміхнулася. - Не можу тебе тримати. Ні братів своїх. Така воля богів! - відповіла гордо. - Але залишуся тут, зі своїми. Коли повернешся, можеш мене собі забирати хоч на край світy чи навіть і на той світ!
      - Ось таку я й хочу тебе любити і пам´ятати! - притиснув її ще дужче до своїх дужих грудей і задивився на село, на гори, на фйорд, внизу якого вже кликали у плавання дракари..

      О, ранки-ранки! Hавіщо ви приносите розлуку з чарівними, жагучими, повними п´янкої любові і самозречення ночами? За світання вона знову бігла на кручу. Ще встигне, ще бачитиме їх..  Вибігла, стала, як мертва, на самий краєчок. Вітер різко ударив, та не зрушив її з місця. Величаве Cонце вже підіймалося над вершечками вічно понурих, незрушних гір, золотило буйно-розквітлу луку, лилося багряним промінням по скелях фйорду, стікало золотом у темну синь морської води.. Пролунав довгий, протяжний ріг.. Відлунив у її серці тугою і тривогою.. На самому споді фйорду плили, наче маленькі горіхові шкаралупки, дракари - вже були далеко, ось-ось вже вийдуть на широке море, на океан.. I зникнуть, зіллються з ним у його вічних, глибоких темно-синіх водах, як і її любов в очах її судженого.. "Нехай благословляють і охороняють вас боги!" - волала подумки..

                                                                  (Кінець п´ятого сну).

----------------------------------------------------------------
Пояснення:

(1) бозна-якої давнини меч - ритуальний меч для шлюбного обряду.

(2) видобути з могильного кургану захороненого пращура - за традицією жених мусив з кургану одного iз давніx пращурів винести меч. У кургані він мав зустрітися з "духом" предка, який йому передасть історію і мудрість роду; це був також обряд чоловічої ініціації - спуск у курган вважався символічною смертю для кандидата, знайдення меча - символічним відродженням.

(3) Мідсоммер - Мidtsommer* (норвезькою) – Midsummer (англ.). - день літнього Сонцевороту.

(4) богиня Сонця Соль* (чи Сунна) -  у ґермано-скандинавській міфології богиня Сонця, його персоніфікація. Донька Мундільфарі, сестра бога Місяця Мані. У ґерманів Сонце було жіночого роду, у слов´ян – середнього.

(5) богині Фріґґ* - в скандинавській міфології дружина Одіна, верховна богиня. Вона є покровительницею подружньої любові, шлюбу, домашнього вогнищa, дітородіння. Вона є провидицею, якій відома доля будь-якої людини, але з ніким не ділиться цими знаннями.

(6) ..до кінця світу.* - мається на увазі Раґнарок * - Раґнарьок (доля богів) - у скандинавській міфології - битва в кінці світу, яка розпочнеться, коли Геймдалль (бог, який охороняє райдужний міст Біфрьост, єдиний вхід до Асґарду, небесного міста, що також поєднує його із підземним світом) затрубить в свій ріг. Ця битва завершить пророцтво, що визначає долю скандинавських богів: в останній битві боги зійдуться із силами Зла, своїми одвічними ворогами: монстрами та гігантами (Йотунами), а також люди проти людей та мерців. Унікальною особливістю Раґнарьока як кінця світу, Aрмаґеддону, є те, що пророцтво вже відоме богам, вони знають коли воно сповниться, хто загине від чиєї руки тощо. Вони навіть усвідомлюють те, що вони безсилі відвернути Раґнарьок. Але вони мужньо та покірно готові зустріти свою долю (див. інфо у мережі).

(7) ґоді* - старійшина роду та племені мав тeж повноваження жерця; обряди також могла провадити і ґідья - жриця, якa мала такі ж релігійні рівноправні повноваження, як і ґоді.

(8) кільце Тора* - обруч сили бога Тора, Тор вважався патроном шлюбів.

(9) для Тора та Фреї * - обітниця для богів родючості; Фрея - богиня любові (пристрасті, чуттєвості, еротики), краси та родючості, хоч вона і символізує протилежне кохання від подружнього, покровительницею якого є богиня Фріґґ, але і їй треба було обoв´язково принести жертву, аби пара кохалася чуттєво і пристрасно; Тор також ввжавася богом плідності; козел чи коза жертвувалися Торові, оскільки його колісницю тягнули два запряжені чорні козли.

(10) перстні на вістрi мечів* - означало символічне з´єднання чоловіка і жінки.

(11) Віднині - ти мені за батька!* - обмін родинними мечами мав подвійне призначення: якщо наречений дарував меча нареченій, то цей меч символізував естафету продовження роду, коли ж меча дарувала наречена, то це означало, що тепер вона переходить з-під опіки її батька під опіку свого чоловіка, меч ще й символізував вірність дружини, аби мала завше на пам´яті, що може статися, коли зрадить. Древні скандинави не збиткувалися над своїми законними жінками, не мали права піднімати на них руку (на відміну від наложниць чи рабинь), але коли ж у сім´ї сталася подружня зрада, то чоловік мав право кровної помсти - міг убити свого суперника.

(12) медовий ель* - при вживанні спільного елю, наречений і наречена тепер повставали в очах одне одного і перед богами та законом як подружня пара - це було останнє підтвердження їхньої нової спорідненості; пара має продовжувати офіційно пити медовуху разом протягом чотирьох тижнів (так званий "Медовий місяць"); в язичницькій Скандинавії медоносні бджоли пов'язуються з родючістю і зціленням.

(13) промова жреця на бенкеті* - це прославляння запозичено з ісландської „Старшої Едди“;

(14) Mjolnir* - молот Тора, часто асоціюється з блискавкою (для порівняння – „мйолнір“ (норв.),  - „молния“ (рус.))

(15) поклав на коліна молодої молот Тора* - так благоловлялися її репродуктивні органи, y благословенні закликалася і богиня Фріґґ як богиня дітонародження.

(16) хто кого смішніше образить* - був такий звичай у вікінгів при бенкетуваннях; в такому випадку учасникам треба було бути дуже обережними у своїх не стільки образах, скільки намаганню відверто i смішливим способом зобразити негативні риси характеру свого друга чи побратима, i, аби не спалахнула справжня різня, зазвичай конкурсанти вишукано ухитрялися у своїх промовах балансувати на вістрі ножа: і правду в очi супротивнику сказати, і не образити його честь, яка для вікінга була найдорожчою.

(17) розповідали різні пригоди та саги - одна із найулюбленіших розваг тогочасних скандинавів під час бенкетів.

(18) конунг - вікінгзький могутній ярл, князь, король.

(19) Свеї - племено свеїв, сучасні шведи

(20) Бірка - було велике торгове місто у Швеції неподалік від Стокгольму, з якого звозився товар зі Східної Європи та Азії, в епоху вікінгів було одним із найбільших поселень та місцем зустрічей скандинавів зі всіх куточків.

(21) конунг Вальдемар - молодий князь Володимир Великий, йдеться про добу ще перед його князюванням у Києві, на той час правив у Великому Новгороді, після загрози з боку старшого брата Ярополка втік за море до "варязької землі" по допомогу (приблизно 980-ий рік).

(22) Гелґі - норв. Олег, древлянський князь, якого убив брат Ярополк.

(23) Ґардарікі - вікінгзька назва князівств і міст Київської Русі.

(24) Голмґардр - Holmgarðr (норв.) - Великий Новгород, це князівство було дароване Володимиру, молодшому сину Київського князя Святослава.

(25) Ґотланд - шведський острів в Балтійському морі, за вікінгів був важливим торговим і військовим перехрестям.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 13-06-2015

Поетична частина

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 10-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 08-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анатолій Азін, 08-06-2015

Читаєш і потрапляєш у зовсім інший світ

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 08-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Янушевич, 07-06-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.30869913101196 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …