Було мені тоді лише п'ять років. Кожного ранку мати відводила мене малого до дитячого садочка, в якому я виховувався разом з іншими, і де перебував по п'ять днів на тиждень - від самого ранку, і до пізнього вечора, коли, нарешті, мати скінчувала працювати (а працювала вона економістом у якійсь державній установі), і забирала мене додому. День робочий був у неї ненормований, а тому забирала вона мене, як правило, останнього. Пізно. Після п'ятої, чи шостої години, коли сідало Сонце і закривався садочок, а за всіма моїми друзями приходили батьки - я залишався на вахті. Сидів з доброю тітонькою та роздивлявся різні цікаві журнали. А одного разу вона мені подарувала гарний та яскравий спортивний журнал, який мені надзвичайно подобався, і який я передивлявся щодня.
Моя любов до баскетболу проявила себе коли біля нашого садочка встановили баскетбольний майданчик під відкритим небом. Спочатку я спостерігав за тим, як його влаштовували... Зрівнювали землю, заливали бетоном, асфальтували, малювали різні за формою білі полоси. Але не так, як ми на асфальті у садочку. Це було інше... Це було мистецтво. Справжнє. А якщо і ні - тоді мені так здавалось.
Згодом встановили високий решітчатий паркан, пофарбували, і тоді прийшли вони... Великі дядьки з великим жовто-гарячим м'ячем. І почалась Гра... Як не дивно, але тільки мене одного цікавило це видовище. Інші, як завжди, грали у схованки, малювали крейдою, стрибали по клітинкам, будували піщані пірамідки у пісочнику, гралися іграшками, бігали одне за одним... Вірніш, тут треба зробити уточнення. Бігали дівчатка, і не просто так, а за хлопчиками. А ті від них тікали. А коли вже не могли тікати, дівчатка дзвінко чмокали хлопчиків в обличчя, після чого останні витиралися і плювалися... Та раптом все це відійшло наче на інший план. Швидкі та вправні рухи, глухий, але гучний стукіт м'яча об землю, височенні, як тоді бачилося, стрибки... Це диво відбувалося щодня. І щодня я вилазив на дитячу металеву драбинку, сидів, і спостерігав, як зачарований.
Іноді нас водили на прогулянку у розташований неподалік парк. Ось і того дня ми вийшли... Коло садка була дорога, яку ми переходили щоразу коли йшли до парку. Виховательки тримали нас гуртом. А декого і за руки. Ми чекали поки проїдуть машини, а я все дивився, не відриваючи погляду, на Гру.
Час, здавалося, спинився... М'яч перелетів через паркан, як вже траплялося багато разів. Але зараз все було по іншому... Я побіг... У мене було надзвичайно дивне відчуття, чи, скоріш передчуття, але я нічого не міг вдіяти. Я просто побіг. М'яч котився до дороги... За ним біг великий дядько... За ним біг і я. Дядько спинився, але я не встиг зрозуміти чому. Не встиг спинитися... Не хотів спинятися... Секунди тягнулися повільно, як години. Дядько побачив мене... Маленького хлопчика, що біжить до дороги. Побачив і побіг за мною, щось гукаючи. Побіг, але не встиг. Я вибіг на проїзджу частину, по якій повільно котився м'яч, і почув гучний сигнал позаду себе... Почув страшенний визг, визг від автомобіля, що намагався як умога скоріш зупинитися, та було пізно. Я ледь встиг повернути голову, і просто... Я просто стояв і дивився, як до мене наближався здоровенний передній бампер легкового автомобіля. А де бампер - там і сам автомобіль...
Ліжко... Кругом метушаться люди у білих халатах. Раптом я підіймаюсь над ліжком... Над людьми в білих халатах. Дивлюсь вниз і бачу маленького п'ятирічного хлопчика. Дуже схожого на себе. Та хіба то я? Ось же я, під стелею, подивіться на мене, підійміть голови. Так і кортіло закричати. Та я мовчав. Я просто дивився, як мене оперували, намагалися врятувати життя. Я відчував, як з кожною хвилиною мене все меньше і меньше пов'язвувало з тим мною, що на ліжку. А потім кудись потягнуло... Кудись Вгору...
Так я помер. Так скінчилось моє минуле життя...
