Коли чуєш, як освічена людина в усній мові, перераховуючи якісь пункти у порядку послідовності, називає їх а... б... в..., так і сприймаєш у ній такого собі неабияку зубрилу, яка списала неймовірну кількість конспектів з одних і тих (одних і тих! – це принципово) підручників та посібників, де у більшості випадків пункти оті позначалися а... б... в... . Викладачам (учителям, наставникам) оті а... б... в... і т. под. теж, вочевидь, були до душі. Тому і в усне мовлення така людина тягне а... б... в... .
Між тим, значно природніше й милозвучніше, а отже грамотніше, в усному мовленні буде, коли ми скажемо по-перше, по-друге, по-третє і т. под. :
«По-перше, треба дбати про культуру мови не стільки окремими акціями, скільки повсякденним грамотним її вживанням. По-друге, взяти собі за правило хоч зрідка купувати художні книжки і читати їх. По-третє, дарувати прочитані книги бібліотекам».
У цих реченнях, звісно, можна було вжити і а... б... в..., замість по-перше, ...-друге, ...-третє, але то було б кострубато й нелогічно. Нелогічно через те, що на письмі під час складної номерації пунктів головним пунктам присвоюють цифри, а підпунктам – літери, а не навпаки. Тож коли людина називає пункт зразу літерою, виникає бажання запитати у неї, куди вона поділа головний пункт, оцифрований так би мовити. Більше того, інколи доводиться вдаватися до складної номерації, залучаючи графіку римськіих цифр (...V, ...Х, ...ХІІ, ...ХХ). У такому випадку вони вважаються головними, "арабські" (...5, ...10, ...12, ...20) -- на другому місці, а літери (а, б, в...) -- на третьому, і їх (літери) залучають на позначення тільки підпунктів.
Ще варіант: як в усному мовленні, так і на письмі можна взагалі обходитися без отих по-перше, ...-друге чи а... б... в... .
Вдумуйтесь у логіку!
