Він поглянув на настільного годинника – пів одинадцята. Пора! Відшукав у дідовій шафі молоток, цвяхи і вклав їх до наплічника. Трохи посушив голову над тим – що ще брати, і вложив до ранця ліхтарик, молитовник та згарок стрітенської свічки.
Тепер можна виходити! Максим вхопився за клямку і стара іржава завіса озвалась скрипучим вереском – наче кішка під колесами авто.
-Ти куди? – гукнула баба з сіней.
-У кухню, води попити! – найшов, що збрехати внук, і швидко чкурнув у темряву, остерігаючись, аби стара не гналась слідом.
Надворі - суха літня ніч. Скупе місячне світло майже не досягало землі. Густа пітьма залазила під вії. Вітер погойдував віття дерев, видушуючи з них якусь жалібну мелодію. І мимовільно у мозку Максима зародилась думка про те, що вся ця затія не така проста, як здавалось йому посеред білого дня.
Він клацнув запальничкою, міцно вп’явся губами у дешеву цигарку без фільтру, яку потай поцупив у діда. І чому він, власне, погодився на цю авантюру? З цікавості? Ні, звісно, ні. Таким чином прагнув відновити свій згасаючий авторитет у хлоп’ячій компанії.
Занурившись у спогади про себе та свої клопоти, Максим звернув за село. Туди, де нормальна дорога виливалсь у суцільне бездоріжжя з вибоїнам та некошеними хащами. Пройшовши кілька метрів тою непрохідною стежкою, нічний подорожній несподівано зауважив, що усі довколишні дерева схожі на хрести. Так-так, на хрести. Гілки ніби змовившись росли в дві протилежні сторони, утворюючи таким чином горизонтальну лінію розп’яття. «Шлях смерті» - такий епітет побаченому підібрала його підсвідомість.
По спині Максима пробіг піт, а по мозкових звивинах пробігла думка - вернутись. Але ні, Максим був не з тих, хто так легко відступались від свого. Він зіжмакав силу волі в кулак і подався далі.
Та вже за кільканадцяти кроків десь-нізвідки взявся чорний людський силует, що сунув просто на нього. А поруч тої темної постаті снувала зграя чи то собак чи то вовків. «Тікати» - це було єдине, що прийшло йому в голову. Швидше-швидко бігти і не озиратися! Але його ноги чомусь не рухались, залишались на місці, тільки чашечки колін ходили ходором. Серце гупало у нестримному ритмі, кров хлюпотіла у скронях. Відчуття безвиході, безпомічності, страху! Йому відводилась роль жертви, яка приречена покірно чекати розправи.
Тим часом постать наближалася і у ній хлопець запримітив щось знайоме.
-Онизько? – мало не сплюнув собі під ноги Максим, бо не міг повірити - як його кошар вмить перетворився на місцевого слабоумного, що ще з колиски німував.
-Чого вештаєшся тут ночами?! – гримнув на нього, бо знав, чоловік хоч і божевільний, але на комара рукою не замахнеться.
Та вже за хвилю Максим змінив гнів на ласку, бо подумав про те, що варто взяти божевільного з собою - для моральної підтримки, адже чоловік від народження без язика, а тому нікому не викаже його таємницю.
-Онизьку, підеш за мною - сигаретку дам?
Ненормальний стояв непорушно, наче з глини зліплений, але в його погляді промайнуло щось дивне, тінь осуду блудила по очах. Здавалось, божевільний все знає про його намір і дорікає йому за це.
-То підеш? – перепитав, роздратований мовчанкою, Максим.
Той кивнув на знак згоди.
Далі вони йшли разом: Максим спереду, трохи віддаля плентався Онизько, а ще далі - виводок його єдиних друзів – псів.
З таким екскортом Максим нарешті дістався до цвинтаря. Ворожа мертва тиша вітала тут своїх нічних гостей. Максим швидко відшукав домовлену заздалегідь могилу. Квапливо витягнув цвяхи та молоток, приставив залізяччя до дерев’яного хреста, але вдарити так і не наважувався. Щось наче стримувало його. Аби набратися хоробрості, Максим кинув погляд туди, де стояв його німий свідок в оточенні псів, тоді обернувся до хреста і гримнув молотком по металевому стержню.
Ху, нічого! – на душі полегшало. Ніякого покарання за наругу над чиєюсь могилою не було. На радощах Максим вхопив другого цвяха - його заганяв в дерево твердою рукою. А третього гвіздка то взагалі забив так – наче дома картину збирався чіпляти. І коли справу вже було зроблено, і щасливий Максим обернувся, аби піти геть, то відчув, як за рукав його хтось міцно держить.
Він помер від розриву серця так і не оглянувшись і не дізнавшись, що його куртка зачепилась за цвях.
