Ні! Ні! Ні! І ще раз ні! Так, як дотепер вже нізащо не буде. Я затисну себе в кулак. Я нічим не викажу своєї радості, не розповідатиму, як я переймалася, чи все з ним гаразд, не підсуватиму миску з різними смакотами. Налаштуюся таким чином, що погляд мій буде відчужений, голос холодний, а рухи стримані . Знаю, це майже неможливо, та я вчиню саме так. А якщо ні, то просто зневажатиму себе. Просто зневажатиму. І не інакше! Цього разу рішення було напрочуд тверде і прийняте без найменших вагань. Від тієї категоричної рішучості образа трішки нівелювалася. Ага, ще одне: говоритиму з ним тихо й повільно, з такими собі геть байдужими нотками в голосі. Усе зроблю, щоб не було й натяку на пекучу образу.
Минув майже тиждень, як він зник. Із кожним днем кривда наростала. Зневага, яку відчувала, ставала все важчою і давила все відчутніше. Мозок відмовлявся налаштуватися на конструктив. Щось починала робити, проте нічого не доводила до кінця. Хапалася за інше, та знову все валилося з рук. Кожною часточкою свого тіла ловила найменший звук, що міг би свідчити про його повернення. Усі ті фрази, що спалахами проносилися в голові, відразу ж здавалися не досить влучними й разючими. А хотілося ж, щоб йому теж було прикро. Перша: «Вибирай: своя домівка і я, або вона, ота ссссука», через день уже не могла бути прийнятною через шаблонну затертість. І витрачений час на те, щоб добитися протяжного звучання «с», яке б вмістило в собі якомога більше презирства й відрази, був просто змарнований. Ні, краще так:
- А, це ти? А я вже й забула чекати на тебе. Тобто я забула про тебе. Не ображаєшся? Якось так воно вийшло, – це треба буде сказати на-пів безтурботно, на-пів зневажливо. Або ось так: «А знаєш, можеш іти, куди хочеш. Я вже звикла, що тебе немає.»
Чи так:
- Ой, а хто це? Ми знайомі? Чесно кажучи, не пригадую. А ти? – то я звернуся до Марсюні. – Ти його знаєш? Бачу, знаєш. Та й мені ніби щось знайоме. Проте – ні. Ні. Не можу пригадати.
***
Я його побачила. Красивий, благородний, показний.
Був не один. Разом з ним бігли великі й не дуже, різного окрасу й статури пси. Їх було десь семеро-восьмеро.
- Рекс! Рексюшо! Ре-е-екс! – закричала відчайдушно, забувши вмить усі довгі внутрішні налаштування.
Він повернув голову в мій бік і раптом, о Боже, побіг мені назустріч! Нарешті! Він біг до мене! Але що це? Уся собача братія почала разом з ним бігти в моєму напрямку.
- Отакої! А навіщо це ти і їх за собою ведеш?! - мимоволі вигукнула я. – Чого це й вони всі сюди біжать?
Він різко, ніби спіткнувшись зупинився. Хвильку постояв, пильно й ніби вражений, дивлячись на мене і, вмить розвернувшись, побіг у зворотному напрямку.
- Рексику, ти куди? Вернися! Прошу тебе! Я тобі смачнючу кісточку дам! Повернися!
Проте він на мене уже не зважав. Із розпачем дивилася на його велику з такими зворушливими акуратними вухами голову, на красивий і розкішний, ніби коштовне віяло, хвіст, на благородну постать, що виражала таку вбивчу байдужість і холод по відношенню до мене. Тічка впевнено віддалялася. А він був у ній найкрасивіший.
. Поруч, пліч-о-пліч із моїм ( Моїм!) Рексом бігла мала, закошлана і зовсім непоказна сучка.
- О-о-й, і чого воно в мене оте вирвалось? Ну навіщо я так…?
