- Стій! Не смикайся, бо вколю, - Тетяна вийняла з атласної подушечки чергову шпильку, увігнала її у білосніжну шовкову тканину.
Олеся усміхнулася, піднесла вгору руки.
- Здаюся.
Цікавий місяць зазирав у вікно, весільна сукня, відбиваючись у скляних сервантах, сяяла мініатюрними срібними зірочками.
- Ще довго?
- Поспішаєш? – Тетяна нахилилася над бічним швом, примружилась. – Зачекай кілька хвилин.
Дістала із подушечки іншу, трохи довшу шпильку. Мініатюрне вістря, а на капелюшку опустила голівку тендітна біла голубка. Пришпилила нею мереживо на талії. Рівненько так, без жодної збірки.
- Не перестаю ними милуватися, - Олеся торкнулася голубки. – Вони справді весільні? Ти так і не сказала.
- Весільні.
- Ти їх купила чи тобі подарували?
Мовчання Тетяни дівчина автоматично прийняла за ствердну відповідь.
- Хто?
- Особлива людина, - відказує швачка. Не змогла стримати посмішки. Олеся дивиться на неї з таким щирим подивом, немов та – іншопланетна істота. Хіба вона не може мати особливу людину?
- Давно?
- Дуже-дуже, - відповіла Тетяна улюбленими словами з дитинства Олесі.
«- Ти любиш маму? А тьотю Таню? А ляльку?»
«- Дуже-дуже», - заливаючись сміхом, щебетало маля.
Тетяна повертається до роботи, крадькома слідкуючи за обличчям Олесі. Вже доросла, наречена, а ще таке дівчисько. На личку написані всі її емоції. Бери й читай. Насупила носик – образилась, підніме вгору брівки – сумнівається, в очах виблискують непокірні жаринки – її мучить якесь запитання. Зараз Олеся поцікавиться, де ж та особлива людина, чому не надягла на її палець обручку. Оці постійні «чому?» все життя переслідують самотню жінку. Поволі починаєш вірити, що бути одинокою – гріх.
Олеся нічого не питає. Навчилася обходити гострі кути, дорослішає. А вона й не помітила…
Тетяна знімає, за звичкою, обв’язану навколо стану метрову стрічку. Здається, ще вчора могла обхопити свою талію обома руками, а вже сьогодні зафарбовує сивину. І як вони пролетіли, ті двадцять років?
Правда, тіло й досі тримає форму, а вдало підібрана зачіска віднімає вперті роки. На днях хлопець, котрий зайняв за нею чергу до каси на пошті, голосно сказав глухуватій бабусі: «Я за цією дівчиною». Коли Тетяна обернулася, він почервонів і вибачився. Даремно. Знав би, скільки для неї важить такий комплімент.
Це тепер вона сама собі господиня, а двадцять років тому працювала швачкою в ательє. Зустріла його спекотного літнього ранку. Руслан приніс їй перешити сорочку. Чорну, шовкову. Ніяковів, виправдовувався, що схуд. Але важко було не помітити, що вона з чужого плеча. Певно, батькова, або належала брату.
Роблячи заміри, зашарілася вже Тетяна. Молодий, вродливий, тіло, наче в атлета. Задивившись на пружний стан, рельєфи м’язів, вколола старою іржавою шпилькою палець. На білий паркет впало кілька червоних намистин.
Руслан витяг із кишені носову хустинку, чомусь обліплену лушпинням від соняшникового насіння. Матюкнувся собі під ніс. Тетяна вибачилась, побігла промивати рану, щоб уникнути зараження.
Старі швацькі машинки, тупі ножиці, іржаві шпильки, вигнуті голки – інструменти, з допомогою яких доводилось творити шедеври. Минулоріч ательє нібито знайшло іноземних партнерів. Але чи керівництво забуло розповісти про їхні слабкі місця, чи зумисне «здрібнило» проблеми, але кошти німці чомусь виділили на фонтан у подвір’ї.
Іноземці… Куди їм зрозуміти чужі проблеми? Спонсори перерізали стрічку в день відкриття фонтану і поїхали. А коштовна «іграшка» швидко всім набридла. Дно фонтана з часом заросло мулом. Воду, яка нестерпно пахне хлором, економлять і пускають лише на свята. На радість дітлахам і місцевим п’яничкам.
Руслан повернувся через дві доби. Зупинився в дверях, мне в руках кашкета.
- Моя сорочка готова?
- Майже. Лишилося кілька стіжків.
- Я розумію, що варто причепуритися, - усміхнувся він. – Але ж не настільки.
Тетяна й не помітила, що тримала в руці мереживо від сукні майбутньої випускниці. Посміялася разом з ним, завершила замовлення.
Увечері Руслан зустрів її після роботи. Подарував букет рожевих гладіолусів, запросив у кіно. От тільки на фільм того вечора вони так і не пішли. Майже до ранку блукали парком і розмовляли. З такою спрагою, наче відбувають свій останній день на землі. Від слів хлопця Тетяна розтанула. Як тане на сонці її улюблене ванільне морозиво.
На перший тиждень знайомства Руслан подарував Тетяні набір витончених шпильок. На капелюшках у них замість кольорових кружечків були фігурки білих голубок. Чи знав парубок, що вони весільні?
Довгий час Тетяна вважала, що їх розділили кілометри. В країні криза, ательє ледь тримається на плаву. Щоб не скорочувати швачок, їх відправляли на роботу в інше місто. На фабрику. Два тижні на чужині, два вдома.
А що вона мала робити? Звільнятися? Шиття – єдине, що в неї справді гарно виходило. Доводилось терпіти, катувати себе розлукою. Руслан все рідше дзвонив, при зустрічах відводив очі, обіймав обережно, наче порцелянову ляльку, мовчав, багато курив. Дівчина не раз поривалася запитати, що відбувається. Та лячно…
Його: «Вибач. Я скоро одружуюсь» не стало ножем у спину. Відчувала щось подібне. А, може, сама накликала біду. Сумнівами…
Наречену Руслана звали Мариною. Вона навчалася в університеті на юриста, а її родина володіла готелем за межами міста. Велика трьохповерхова будівля з колонами, баштами і великим цегляним парканом. Справжнісінький середньовічний палац.
На той час Руслан вже їздив на новенькій автівці, купленій, звичайно ж, не на зарплатню підсобного робітника. Але Тетяні не хотілося вірити, що хлопець просто спокусився на гроші. Руслан не такий. Певно, він і справді кохав ту Марину.
Якщо Тетяна одразу змирилася, стала перед долею на коліна, то Марині закортіло ще й позловтішатися. Щось мучило, боліло. Не отримала повної влади над думками того, хто має заприсягтися їй у вічному коханні перед вівтарем.
Якось, прийшовши в ательє, вона опустила на підлогу перед Тетяною два роздутих пакети.
- Говорять, ти найкраща в місті швачка. Пошиєш мені весільну сукню. Я принесу ескізи. - І, обертаючись, додала: - До речі, я домовилась з твоїм керівництвом. Ти навряд чи зможеш відмовитись від цього замовлення.
І вона шила. Виконуючи усі примхи Марини. Там зашироке, тут завузьке, не те мереживо, збірка не тієї ширини і не з того боку. Вона лінчувала Тетяну розповідями про їхні з Русланом романтичні вечори, а іноді просто вивертала їй душу, приводячи нареченого із собою. Піднести якісь речі або забрати ключі. Руслан надовго не затримувався. Вітаючись, відвертався і швидко йшов. А Тетяна відчувала, що навздогін йому біжить її серце.
Об’єднавши в один задум усі журнальні «хочу», Марина вигадала надскладний крій сукні. У роботі Тетяна користувалася подарованими Русланом шпильками.
- Голуби? Боже, який несмак, - якось піднявши одну з них двома пальцями, гидливо скривилася Марина.
Вирівнюючи на талії мереживо, поцілила загостреним кінцем шпильки собі в палець. По сукні розпливлося дві червоні плями.
- Це все через тебе! - обличчя нареченої зробилося пунцовим.
- Я відіпру. Обіцяю.
Старовинний мамин рецепт не підвів. На ранок тканина знову відливала бездоганною білизною. Тетяна не втрималась, приміряла сукню. Гарно, витончено. Їй дуже личить білий. Ось тільки очі – безкраї океани болю. Здається, їм під силу втопити навіть сонце.
Прискіпливо оглянувши місце, де вчора були плями, Марина сказала:
- Я її не візьму. Вона нещаслива. І я в ній затовста. Поганий з тебе майстер.
За сукню Марина заплатила, але залишила її в ательє. Тетяна звільнилася з роботи, забравши із собою постійних клієнтів. І сукню викупила, хоча й не розуміла, навіщо вона їй тепер.
Сукня присідала пилом у шафі, доки її не запримітила Олеська – донька Тетяниних сусідів. Батьки дівчинки тримали невеличку юридичну контору. Днювали й ночували на роботі, і все одно ледь зводили кінці з кінцями. Але не хотіли кидати почате на півдороги, йти працювати на когось. Щось у душі прагнуло незалежності. Хоча вони теж були залежними. Від обставин і своїх можливостей.
У дитячому садку Олеся постійно хворіла. Батьки часто лишали її у Тетяни. Іноді підкинуть якусь копійку. Та вона б і безкоштовно. Олеська – не дитина, а скарб.
Дівча ледь не поклонялося тій сукні. Просиджувало біля шафи годинами. Малювало наречених. Часто повторювало:
- Вийдеш заміж і залишиш її мені.
Тетяна гладила Олеську по голівці і усміхалася:
- Коли ще те буде.
Інколи Тетяна виймала сукню із чохла і вдягала на манекена. Ну і радості було в дитячих очах. Чим більше Олеся захоплювалась вбранням, тим сильніше непокоїлася Тетяна. А раптом сукня справді нещаслива?
Та потім заспокоювала себе словами неньки: «Іноді речі самі обирають господаря. Не треба цьому опиратися».
Через вісім років Руслан і Марина розлучилися. Марина знайшла якогось німця і поїхала з ним закордон. А Руслан того ж місяця прийшов до Тетяни. Зі своїм сином Андрієм. Просив пробачення, говорив про помилки і другий шанс. Його син смакував у вітальні яблучний пиріг, а Олеська, заховавшись біля вікна, роздивлялася незнайомого хлопчика через прозору тюль. Ніби наречена.
Руслан був там, де вона стільки років мріяла його бачити. Але час не зупинити і не повернути назад. В душі щось перетліло. Надто глибоку діру випалили зрада.
В присутності Руслана більше не перехоплювало подих, не підгиналися коліна і не пітніли долоні. Вона вірила в щирість його каяття, їй було шкода Руслана, його хлопчика, і себе теж. Цього разу колишній коханий не став для неї ковтком чистого повітря. Захотілося іншого. Тетяна вибачилась і вийшла на балкон. Руслан все зрозумів. Змовчав і провів її довгим сумним поглядом. Жінка чула, як за ним тихенько зачинилися вхідні двері. Цього разу назавжди.
На шляху Тетяни так і не зустрівся гідний чоловік, а сукня дочекалася Олесі…
- Не ворушись, - Тетяна повільно, одна за одною, заганяє шпильки із голубками у широкий, розшитий бісером пояс сукні. – Підніми руки!
Дивина! На талії сукня знову здається затісною. Тетяна добре пам’ятає, що тиждень тому вже розпускала виточки. З віком втрачає професійні навички чи Олеся вже не сама…
- На поясі мені знову не подобається. Випущу ще кілька сантиметрів. Чи краще зробити із запасом? – підморгує дівчині.
- Роби із запасом, - червоніє Олеська.
Остання голубка розмістилася на вишитому бісером листочку. Тепер це її постійне місце. Шпильки гарні, але в роботі дуже непрактичні. Тетяна знову поранила палець однією з них місяць тому, коли дізналася ім'я нареченого Олесі. Андрій, син її Руслана. Виходить, час таки можна повернути назад…
