Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44628
Рецензій: 87320

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Немає любові ч.1

© Михайло Нечитайло, 31-05-2015
Батько завжди, як вепр. Очі червоні, з носа сивий туман – реве, реве.
- Шльондра! – лунає на весь куток, зазирає в сусідські комини, обтріпує людські стріхи.
Це він до матері. Мати – не маленька, не скромна, не принижена, не звикла до поразки – тут же, на полі бою.
- Бугай! – теж шле понад кутком, вздовж завальцьованої болотом вулиці своє бачення ворожого табору.
- Чому ж бугай? – дивується Наталка, дочка. – Батько ж – сущий вепр. На нього подивитися – вепр. При чім тут бугай?
Та думки дочки і матері – думки різних поколінь, з різним баченням дійсності. Тож і є в материних очах батько бугаєм.
- Мамо, - якось запитала була Наталка, - а  ви  нашого  батька  хоч  колись любили?
- Що за дурість лізе тобі в голову? - здивувалася мати.
- Та щодня ж гризетеся, щодня він п’яний. Що вас тільки тримає разом на цьому світі? Може, любили колись?
- Дочко, - похитала головою мати, ніби доччина дурість і її мізків дістала,  - любов видумав або дурнуватий сопляк, або такий п’яниця, як наш батько. Де ти її бачила, ту любов? Сходяться люди, бо рід треба продовжити – ото й уся любов. Щось путнє та грошовите попадеться - не змарнуєш віка; дурне попадеться - і сама біля нього дурною станеш. Одним словом, дочко, біжи краще попорай свиней.
А в клубі Іван інше щебече.
- Люблю, - шепоче.
Та пригортає, та голубить, та додому веде.
А вечори теплі, а зорі ледь не в косах, а шорсткі парубкові долоні по всім тілі, ніби душу шукають, щоб помацати.
Віддалася.
Під тином, у якихось чагарниках, але очі однак були до неба - хіба бачиш у таку мить грішну землю.
Потім віддалася й ще раз.
А тоді відчула - ворушиться. Десь там, під ложечкою - занудило, стривожило, понесло до Івана.
- Ой, вагітна, -  вимовило.
- То роби аборт, - витер Іван губи, ніби соплі, ще з зими замерзлі, змів.
- Нащо? - не зрозуміла. - Давай одружимось.
- Ото, мені ще в армію.
- То й що?
- Е-е, не морочи голови.
- Як?
- А так, - визвірився. - Я ж до тебе не женихатися ходив, а потрахатись.
- Ти ж казав - любиш...
- А що ж мені було казати - що ненавиджу, чи що? Всі так кажуть, то й я казав.
- Іване, а любов...
- Ти, блін, наче не сьогоднішня, - зітхнув. - Яка любов, коли вас стільки довкола і кожну хочеться закушати. Та й вам нас хочеться - я ж тебе не насильно ґвалтував. Любов - доки не кінчиш, а тоді іншої любові хочеться, ги-ги-ги.
Ходила ззаду, як каченята за качкою, як культиватор за трактором, як прочани до церкви.
Нарешті Іван не витримав.
- Візьми ось грошенят, - пробубонів, - зроби аборта та віддовбися.
Стиснула зуби, перекусила  видуману людьми любов, викинула з себе дитину, пішла до клубу,
Валерій, найнікчемніший у селі парубок - не то кривий, не то косий, вічно п'яний, плюгавий - вибрала його.
На зло всім.
Потягла до танцю.
Валерій дурнувато витріщився на неї, дихнув перегаром, мовчав, як бовдур.
- Та хоч пригорни, а то став за кілометр, - просичала до парубка.
Пригорнув, наступив на ногу, через щось перечепився, ледь не впав.
- Пішли, - не витримала, затягла до парку під пам’ятник визволителям.
- Та бери ж мене, дурню, - мовила.
А він розгубився зовсім.
Здерла з нього сорочку, штани, все.
І Євою підступилася сама.
- Ну, - провела рукою по грудях хлопця, по животу, по скоромному, що бубнявіло весняною вишнею.
- Давай, - шепнула.
Оскаженів, розсупонився, бугайцем кинувся на податливу корівку.
Не відчула різниці з Іваном, навіть ліпшим здалося.
- І дійсно, яка любов, - зиркнула після спектаклю на кривобокого, худого свого "кавальєро", - такого щоб полюбити, самій треба беззубою та пожмаканою потворою стати.
Валерій, щоправда, і наступного вечора підійшов.
- Хочу ще, - бризнув слиною межи очі.
- То нахилися.
- А що, даси? - дихнув позаминулорічними огірками з цвілої діжки.
- На, - тицьнула кулаком в носюру.
З носюри потекла червоненька юшечка.
- Ото дурна, - пробубонів Валерій, - то дає, то б'ється.
Пішов навіки.
Вибрала ставного Олега.
А далі хоч зошита бери заводь.
Хлопці та чоловіки, звісно, траплялися різні, але з усіма було одне - очі в небо, ноги в півнеба, слиняві поцілунки і такий же слинявий кінець.
Без якоїсь придуманої любові. А з любов’ю що, не те хіба - не туди очі, не там ноги, чи слина висихає і поцілунки сухі й безгрішні, чи й діти не так же само з мокрого беруться?
Все один до одного.
Немає любові.
Є просто життя і потреби, які воно дає і ставить.
  
Мати вранці, як суха качалка на п'яну голову. Ще ноги риплять після вчорашнього, як розтерзаний диван, ще очі в інеї сонному, ніби ворони на дротах у морозному тумані, ще б до подушки, як парубкові до цицьки - а мати над головою, ніби грім у тім'я:
- Вставай, бо проспиш базар.
Клята корзина на плечі, як кам'яна плита на рабській спині, десь калатає сметана в каструлі, наче дзвони гудуть до обідні, Місяць витріщився, ніби старий дід на звабливу литку - ні взяти, ні впустити жаль - оце ранки, оце молодість дівоча, оце чи й не Божий перст на всеньке життя.
Автобусна зупинка ніби з воєнного часу - два снаряди вцілили у вікна, граната вибухнула на побитому шифері, шрапнель обдовбала всю плитку, а хтось, помираючи, видряпав на всеньку стіну своє бозна з якої народності ім’я з трьох букв, котрого впритул намагаються не помічати закутані в хустки бабці.
- Здрастуйте, - корзина інопланетним кораблем приземляється неподалік тризначного не то імені, не то послання невідомої цивілізації.
Глухий гомін у відповідь, мов на базар їдуть одні покійники з принишклого неподалік цвинтаря.
А ось і світло фар - автобус.
Чайками знімаються із землі корзини, торби, сумки, перев’язаний мотузкою чемодан, наповнений цибулею мішок - і все те летить, преться до автобуса вперемішку з людським натовпом, займає чільне місце, проявляючи попутно милість і даючи людям стати поруч хоч однією ногою.
- Хто не взяв ще білета? - висне спереду водій, мов кіт над розритим собакою мишачим гніздом.
Лізуть людські руки до штанів, спідниць, кофт, торб, гаманців, вишкрібають копійки, передають завислому водієві.
Наталка й собі звично клацнула гаманцем, дістала монети, але огрядна молодиця, що стояла поруч, поворухнула плечем, вибила нещасні монети з долоні, і вони обсипали градом найближче сидіння з прикипілим до нього чоловіком у капелюсі.
- Ой, пробачте, - вирвалося в Наталки.
Чоловік проснувся, підняв писок - і виявилося, що то ніякий не чоловік, а жовторотий парубчак - ну, хоч вибачення забирай назад.
- Нічого, немає нічого страшкого, - мовив володар писка, ще й допоміг позбирати монети.
А тоді навіть звівся.
- Сідайте, - запропонував.
«От йолоп, чисто джентльмен», - подумала і почала вмощуватися.
- Дівчино, де ваша совість? - огрядна молодиця випихала очі з орбіт. - Ви бачили, дитина мені вступила місце, а ця пташка вже гніздиться. Ну й молодь пішла, борони Боже…
Наталка відчула, як ще не зірвана з осені калина раптом впала на її лице, гарячим жаром покотилася десь аж під кофту.
Хотіла огризнутися, але щось їй завадило, тож мовчки звільнила місце, стала біля клятого молодика в капелюсі, котрий так спаскудив її й без того не радісний ранок.
- Але я дійсно місце вступив вам, а не їй, - нахилився до Наталки молодик.
- Краще б ти сидів, - відрізала Наталка, - з мене й мого сорому досить, твій ще мені навіщо?
- Ви красиві, як соромитесь, - набридав молодик.
- Віддовбися, бо зараз тобі стане соромно, - язик у Наталки, що гарячий ніж на вершкове масло.
Молодиків писок віддзеркалився в автобуснім вікні, мов завис на придорожніх деревах.
«Миршаве», - поставила Наталка оцінку тому писку.
Вранішнє сутінкове місто завжди нудне своєю сірістю. Сірі будинки, обличчя сірі, сірий базар із рядами сметани, сиру купи, поодаль сало, скрізь продавці, в яких сон ще не вичах в очах, і покупці вередливі снують між рядами, ніби вчорашньої тіні шукають - і над усім цим зіходить десь сонце, мовби у пеклі з'являється ангел.
- По чім сметана? - клятий молодик суне капелюха у Наталчині каструлі.
- Ти її збираєшся купляти, чи мене? - очі Наталчині питають прямо.
- А можна оптом? - хилитається капелюх.
- Мене? - дивується дівка.
- Сметану, - шаріється молодик. - Поки що, - наразі добавляє змовницьки.
- А після поки що? - цікавиться дівка.
- Можна й вас, - видавив молодик, і було видно, як під ним репається асфальт, аби провалитися міг молодик під землю.
- Ойо-йой, я дорога, - хизується дівка.
- А нам дешеві й не потрібні, - асфальт не репнув, молодик не провалився.
- Хіба?
- Точно.
- А раптом ти не за тією адресою, хлопче? - різнула правду в карі зіниці під капелюхом.
Думала - відсахнуться, полізуть далі по сметаннім ряду, злизуючи вершки; аж ні - лишилися на місці, тільки страх десь зачаївся за карим морем.
- Не може бути, - ховав юнак той страх.
- Може, - перелетіла через море, смикнула страх за вухо - йди, мовляв, сюди, вилазь, вивертай мужиче гниленьке нутро.
- То по чім сметана? - пірнув страх ген подалі від клятої дівочої злості.
- Дорого.  Для тебе дорого, - і засклилася дівка.
- Хлопче, у мене дешевше, - сусідка по торговому ряду засокорила раптом. - І непогана ж сметана, гляньте.
Юнак лизнув сусідчину сметану.
- Ні, тут ліпша, - вказав на Наталчин торг.
- Де ж ліпша? - не вгавала сусідка. – Ви ж її ще й не куштували.
Юнак спохопився, вхопив ложку сметани і, ніж мав лизнути, взяти пробу, увібгав усю ложку до рота.
- Смакота, - плямкнув, зачерпнув ложкою ще, потім ще раз.
- Наталко, бери гроші, бо вижере і втече, знаємо ми цих бомжів, напробуються  та й ситі, - тітка Настина, материна сестра, гукала з сусіднього ряду.
- Хай жере, - розреготілася раптом Наталка, мов греблю яку в ній прорвало, мов води зайві зійшли, мов завесніло серед похмурого міста.
- То по чім сметана? - витирався юнак.
- Ще й платити збираєшся? - не вгавала, зубами білими радувала світ дівка. - За всі три ложки?
- Ні, за всю сметану.
Звіяло сміх з Наталчиних уст, буденністю їх окутало, в торги повело – зазвучала ціна, ціна тверда, як камінь.
Юнак за ціну й не сперечався - погодився.
- Тару неси, - скомандувала дівка.
- Що? - не зрозумів юнак.
- Тару, - повторила, - не в кишені ж мені тобі сметану виливати.
Десь побіг юнак, з’явившись по якімсь часі з порожніми банками в руках.
- Лийте.
Налила, всю сметану розмістила, весь свій товар, аж сусідки по ряду недобрим оком на дівку кинули - чи й не відьма.
- Давай гроші, - витерла руки.
Юнак полапав кишені, зблід недобре.
- Ой, забувся гроші. А ви звідки, з якого села?
- З Леліток, - мовила мимовільно. - Нащо ж ти мені голову морочиш, як без грошей? - підвищила голос.
- Я не морочу, - лепетав юнак. - Я б привіз вам гроші. Я ж не знав... Я  віддам вам сметану.
- Та на біса вона мені переколочена тепер потрібна? - у гнів кинуло Наталку. - Ану плати!
Де не візьмись тітка Настина поряд.
- Плати, харцизяко, - взялася за парубчака. - А ти теж добра, - накинулася на Наталку, - я ж тебе попереджала, а ти й тут, наче коло клубу, до кожного клинці підбиваєш. Дивися, дівко, вилізуть тобі ті клинці боком. Ось, ось, - тицьнула пальцем на парубійка, - вже лізуть.
- Та ну вас, тітко, к бісовій матері, - психанула Наталка, вкинула порожні каструлі в корзину, рушила з базару.
- Я віддам гроші, привезу в самі Лелітки, - теліпав позаду юнак, незграбно несучи наповнені сметаною банки.
- Я ж тобі ще в автобусі казала - віддовбися, - палала Наталка.
- Як не вірите, я поверну сметану, - тицяв у корзину одну з банок, - а гроші однак привезу.
- Господи, що за кара твоя на мою голову, - не витримала Наталка, вихопила з корзини увібгану туди банку сметани, пожбурила молодикові під ноги.
Ні, атомні бомби вибухають не так - бомба зі сметаною вибухає соковитіше, смачніше, цікавіше для перехожих. Білі фонтани линуть навсібіч, узорами розписують юнакові штани і сльозами стікають додолу. Несила тільки зрозуміти, чиї то сльози - Наталчині за сметаною, чи юнакові за штаньми.
Чи, може, то тітки Настини сльози - ні за чим, а просто від того, що ранок сірий, а зійшле сонце нічого в ньому не додало, бо не хазяїн ангел у пеклі, не його там вариться й печеться, не його то кухня.

У Лелітківському клубі хтось погриз стіни, ніби археолог викопний собор у надії знайти доленосний запис.
- Та не тисни, бо я вже всю стіну витерла, - відіпхнула Наталка чергового свого кавалера Бориса.
- То пішли надвір, - пропонує Борис.
- Пішли, - патьоками стікає Наталчин погляд з подовбаних стін і пливе десь надвір, під пожовклі осінні клени з намальованою на одному з них невідь-ким голубою буквою «П».
Капелюх упав у той погляд, як камінь у весняний потік.
- Добрий вечір, - прилинуло замість бризок.
- Чого це ти аж сюди приперся? - здивувалася Наталка.
- Гроші за сметану приніс, - мовив знайомий по базару юнак, - я ж обіцяв.
- А-а, ну, приніс, то давай, - не заперечила дівка. - Чесний ти, скажу я тобі.
Не відповів, простягнув гроші.
- Пішли, проведу додому, - ні з того, ні з цього запропонував раптом.
Остовпіла.
Ззаду завис на шиї Борис.
- Що цей интелигент хоче? - витріщив зуби.
- Провести додому, - відповіла Наталка.
- A я? - здивувався Борис.
На хвильку запала мовчанка.
- Чеши, пацан, чеши, - першим порушив мовчанку, даючи пораду, Борис. - Цю дєвочку саджу на палю сьогодні я, - прямолінійні у Лелітках парубки.
- А ні чорта, - вибухнула від прямолінійності, як порох від сірника, Наталка. - Я йду з капелюхом.
Взяла юнака за рукав, потягла по доріжці.
- Йо-майо, - обурився Борис, зірвав з юнака капелюха, закинув на клена.
Юнак повернувся до Бориса.
- Борзий, да? - перепитав.
- А що, не можна? - півникував Борис.
- Ні, - стверджував юнак.
- Чому?
- Тому.
- В рило хочеш?
- Ні, не хочу.
- А що хочеш?
- Культурно провести дівчину з танців додому, - роз’яснив юнак.
- От блін, - вилаявся Борис, - ти диви, як з цього интелигента пре культура. Наче з мене лайно при поносі.
- Який уродився, такий і є, - вів своєї юнак. – І хто ж винен, що я інтелігент, а ти такий сирливий.
Наталка аж похилилася від сміху на цих словах.
- Я тобі зараз диню потовчу, -  підстрибнув обсміяний Борис.
- Спробуй, - спокійно сказав юнак.
Борис шкрябнув юнака по лиці.
Той не відповів, натомість мовив до Наталки:
- Пішли.
- Гей, пацан, - Борисова нога познущалася над юнаковими штаньми. Юнак не звернув уваги.
Борисова рука сягнула юнакової шиї.
Юнак узяв Наталку під  руку.
- Гей, ти, - бушував позаду Борис і мацулив юнака як не по спині, то по шиї.
- Та дай ти йому здачі, - порадила юнакові Наталка. – Як це ти мене збираєшся проводити, коли тебе ззаду запотиличниками вкривають?
Юнак не відреагував - зіщулився і вів дівчину в ніч по дорозі.
Борис тим часом розперезався - він рвучко повернув юнака до себе і щосили тицьнув кулаком у щелепу.
Придорожня вишня не дала юнакові столочити в городі недокопані буряки.
- Борзий, да? - все перепитував, стоячи під вишнею, Бориса юнак.
- А хіба не бачиш, що борзий, - тренувався на юнакові Борис.
Наталці це набридло.
- Господи, ще тільки тюхтіїв мені бракувало, - вигукнула вона і щосили звезла Бориса долонею по пиці.
За Борисом не було вишні, була лишень калюжа у тракторній колії на дорозі. Калюжа й зійшла Борисові за добру неньку, що приймає заблудлого сина у свої обійми.
- От курва, - лаявся Борис.
-  Хто, я? – перепитала Наталка, здійнявши з-під вишні якогось дрючка.
- Не ти, - спохопився Борис.
- А хто ж?
- Та ось… калюжа, - піднімався Борис, віддаючи калюжі її водяних сиріток з розкислих штанів.
- Пішли, тюхтію, - потягла Наталка за собою покупця сметани, - бо тебе тут, чого доброго, зовсім заб’ють.
Юнак мовчав.
- Скажи ж, звідки ти? – запитала Наталка.
- З Катюжанки.  А взагалі я з Харківщини, в Катюжанці вчителюю.
- А-а.
Тук-тук – ноги по дорозі.
- А звешся як, тюхтію?
- Михайло Петрови… Ой, Міша.
Чалап-чалап - черевики по калюжі.
- Тут ковбаня, обережно, - попереджає Наталка.
- Бачу.
- Сметану виїв?
- Ні, я її за базаром викинув.
- Дурний, чи що? А нащо ж купляв?
- Просто так. Вас пожалів. Щоб не мерзли.
- Ти ж не в школі, що викаєш. Я, між іншим, парубків по-батькові також не величаю, Михайле Петровичу.
- Я й не вимагаю, щоб мене по-батькові. Можна, я вас під руку…
- А з мене що, убуде?
Несміливо, мов ялинкову іграшку, мов корону діамантову, взяв дівчину під руку.
Туп-туп, туп-туп – дві пари ніг по дорозі.
- А сьогодні ще сметани не купиш? - зиркнула  дівчина  на  попутника.      -  Мені б завтра на базар не треба було  їхати.
- Чого, я заберу, тільки гроші принесу пізніше, - серйозно відповів потенційний покупець.
-  Ні, це чудеса, - розреготілася Наталка, - це є справжнє чудо, - не вгавала. – Слухай, хлопче, а може, я тобі всю сметану аж на місяць наперед продам?
Не відповів. Образився, певно.
- Та не дмися, - Наталка  вже сама взяла хлопця під руку, - жарти треба розуміти, як думаєш до мене ходити, бо я смішлива. Тобі ж та сметана потрібна, як і мені оце. Хочеш до мене ходити, ото й клеїшся, еге ж?
- Хочу, - писнув.
- Довго?
- Скільки скажете.
- Значить, будеш довго. Ти ж у мене кавалера сьогодні відбив.
- То поганий кавалер, - мовив хлопець. - Він вас не любить, він вас використовує та й усе.
- Як це використовує?
- Хіба я вам повинен про це говорити?
- А ти не використовуєш?
- Ні.
- А що ж ти робиш?
- Проводжу додому.
- Навіщо?
Не відповів.
- Невже з любові? - запитала єхидно.
- Зараз ще не можу сказати, - глянув на дівчину. - Але щось у вас є. Мені подобається.
- Ой, Боже, ти такий простий, як двері, - стенула плечима Наталка. - А ще, видно, й м’яло. Яка любов, хлопче? Всі ви жеребці, а ми кобили - ото й уся любов.
- Ви неправильно мислите, - заперечив.
- Та хоч не викай, наче до вчительки, - аж розсердилася. - Не можеш "ти" вимовити, чи що?
- Можу.
- То тикай.
- Т... ти неправильно мислиш.
- А як буде правильно?
- Не знаю, я ж не Бог. Але від любові відвертатися не слід.
- А що ж із нею робити, як не знаєш, чи вона є?
- Треба в ній скупатися i купіль з собою забрати.
- Це щось дуже мудро. Ну, все, я прийшла додому. Бувай.
Рипнула хвірткою.
- Наташо, - несміливо обізвався юнак.
- Що, поцілувати хочеш? - зіперлася на хвіртку.
- Ні, - знітився, - хочу  запитати, чи маю я право ще раз до вас з’явитися.
- Ану нахилися до мене.
Нахилився.
- Слухай, парубче, давай я тебе поцілую, тільки не викай, ради всіх святих, до мене.
Не встиг нічого сказати, як обхопила його рукою за шию, нагнула до себе і чмокнула з розгону не то в ніс, не то в губи - не встигла й розібрати.
- То можна, я прийду ще? - отетерів юнак.
- А викати будеш?
- Ні.
- Тоді приходь, мені що.
- Коли, завтра?
- О, ні, завтра базар, десь через тиждень вали.
- Добре, - обернувся, пішов, розтанув у темряві.
Стояла біля хвіртки,
«Боже, я ж сьогодні зо дві чарки шарпнула, він хоч не вчув, що я п’яна?» - чомусь подумалось.
Попереду щось заплюскотіло.
- Михайле, в ковбаню не влізь, - гукнула навздогін.
- Добре, - вчула,
«Є ж такі диваки на світі», - звела брови.
Зайшла до хати, вляглася в ліжко.
«Дякувати Богу, що хоч приніс цього Михайла, ні з ким не тягалася, рано лягла спати, легше буде вставати на базар», - метикувала, засинаючи.
«Хоч би в ковбаню не вліз», - зринула остання думка перед сном, ніби зірочка блиснула в чорному захмареному небі.

                                                               (Продовження буде).


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

щось у вас є

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 04-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Пидюра Олександр, 02-06-2015

Сільський роман -

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 02-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 01-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Елен Тен , 01-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Янушевич, 01-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 01-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 31-05-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7717809677124 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …
Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …