Ця істота вешталася крізь, і все віщувала біду. Жалюгідна і страшна, напівбаба, напівчоловік, як стародавні потвори, позбавлені одних статевих ознак, із пришитими іншими – тоді вони не виживали, принаймні суспільство, яке хотіло зробити їх можливими, не мало ресурсів утримати їх у царстві живих. Нині одне таке створіння – чи так зірки розташувалися, чи таємна медицина чарів спромоглася породити дещо неймовірне, але це із розмальованою пащекою ходило між люди і пророкувало. Його знали скрізь і ніколи не боялися, але раптом ніби все кудись поділося, ніби забрали в людей несподівано їхню пам'ять і їхній спокій. Риба віщував на площі, Риба погрожувала карами і верещала про кінець світу. Але в його словах ховалося не просте божевілля, а така собі впевнена погроза, що дійсно змушувала непокоїтися. Боятися доводилося не того, що небеса впадуть на землю, ні пришестя розгніваного бога чи народження Сатанаїла, хоча саме про щось таке мурмотіло створіння. Ні – повітря дихало чимось, хоч і не розгаданим, але більш конкретним і штучним на кшталт війни чи ще якоїсь керованої катастрофи. І, як завжди трапляється з катасрофами, навіть керованими, рано чи пізно вони виходять з-під контролю...
Соломон Мейер розмірковував над ситуацією, що поволі набувала певних рис і перетікала до буття. Він розмотував перед клієнткою тканину, сувій за сувоєм, у крамничці своєї дружини і згадував про Бога своїх батьків. Десь нещодавно завітав до нього уві сні Бог, небачений, але добре почутий, і порадив йому скрипучим старечим голосом забирати лахи й тікати. Соломон Мейер не був дурним євреєм і добре знав, що до чого: там він бачив недобрих молодиків, там баби якось так ніби й ненавмисно побили продавчиню риби Рахіль, там щось непристойне намалювали на стінах синагоги – і от будь-ласка, ніби сам собою з’являється Бог і попереджає про дещо серйозне. Пан Мейер знав про психологію – він таки про неї чув; але жодна психологія не скасовує реальність тривожних сигналів, які світ посилає євреям.
Клієнтка обрала, нарешті те, що хотіла. Щоправда її метою була не купівля товару, що так одразу і зрозумів Соломон Мейер, а його нещадна критика:
- Із таким ситцем, пан Мейер, ви б не ганьбилися. Хіба це такнина? Вона розсиплеться, щойно до неї торкнеться голка. Ви б ціну збили, щоб із вас хоч люди не сміялися. Це я вам кажу, як ваша добра товаришка, у пам'ять про вашу покійну мамуню, що була мені ближча за рідну сестру. Вас за такий ситець просто поб’ють, повірте мені. Люди зараз сердиті, кажуть: ці жиди занадто знахабніли… Ви знаєте не гірше за мене, що це означає.
- Пані Брілль, - простягнув Соломон Мейер насмішкувато, хоча на серці було неспокійно, - за такий товар, як у мене, пробачать навіть моє єврейське походження, а за ціну назвуть найкращим із християн. Подивіться, це хіба ціна – це ж копійки, щоб тільки моя дружина не називала себе меценаткою роду людського… А шо, битимуть євреїв?
- Господи Боже ж ти мій, пане Мейер, з когось же треба починати, то чому ж би не з євреїв? Назвіть мені хоча б одну причину, чому б якомусь Хуанові не начистити вашу прекрасну єврейську фізію. Отож бо й воно – немає такої причини.
- Коли ж чекаєте? – позіхнув Соломон Мейер.
- На таке питання мій батечко, хай Господь дарує йому спокій, відповідав: ми - євреї, ми чекаємо завжди і будь-якої миті.
Ніби на підтвердження того, що вже дочекалися, з вулиці долинув різкий свист, і шибка раптом схлипнула, застогнала, затрусилася, як молода жінка в істериці, а на дзеркально чисту підлогу посипалися уламки скла.
- Ай! – сам не свій скрикнув пан Мейер, - Ховайтеся, пані Брілль.
Поруч зі склом ліг важкий камінь, влучно кинутий чиєюсь невидимою рукою, але стара жінка, яку мало не накрило уламками, незворушно оглядала сцену, лише трохи смикнувши свої чорні вдовині спідниці догори:
- Це ще не воно, пан Мейер. Це поки що випадковість.
Вона наблизилася до вікна, з якого тепер вливався до спекотливого приміщення свіжий вітер і сміливо визирнула на вулицю. Там майже не ховаючись якісь троє били когось четвертого: він кумедно ухав, наче пугач, щоразу, як один із шести кулаків притискався до його ребер чи тонув у животі, і його мучителі, не облишаючи справу, вибухали реготом і поганими словами, яких пані Брілль тривалий час намагалася не чути.
- Господи, як вони лаються! – не стримала обурення вона після чергового удару, ніби це було єдине, що заслуговувало на її обурення.
- Ще що кажуть? – перелякано спитав Соломон Мейер.
- Обіцяють убити і називають лакеєм.
- Яке шикарне слово! – мало не молився з розпачу крамар, - Невдовзі буде в нас революція – побачите.
- Затуліть краще вікно, пане Мейер, - порадила стара, - якщо вони того чоловіка уб’ють – до вас обов’язково прийдуть ті чи інші і спитають, що ви бачили і що ви чули. Ваше розбите вікно викриє вас як свідка, на жаль. Про мене не кажіть, що я була тут – мені це не потрібно.
Пані Брілль була не зовсім чиста – її син займався якимись темними справами, отримував за це гроші в якихось темних особистостей, і мама боялася, що колись він когось підірве на бомбі – і то добре, щоб не її саму, бо ці дурнуваті студенти не можуть відрізнити рідну мати від алькальда, і від них годі очікувати вправного виконання завдання. Мама боялася засипати вночі, аби не опинитися непідготовленою, невмитою і в нічній сорочці просто перед ясновельможні очі Господа Бога. А її Зорах, худий, чорний, божевільний, сидів над якимись дивними книжками, сміявся і розмовляв уголос сам із собою і ходив такий загадковий, що матері просто б уже взяти ременя та й відлупцювати його по перше число – все краще, ніж шукати його потім під стіною із простреленим серцем. Проте, думки й одвічна стурбованість синовою долею, зробили з неї сміливу й розсудливу жінку. Зорах був у неї найменшенький, ще й до тридцяти не доріс, і їй будь-що хотілося зберегти його для якої-небудь красуні Сари чи Ціпори і цілого виводку єврейських галасливих пташенят.
За мить вона залишила крамничку й опинилася на вулиці. Троє, підхопивши під лікті й коліна четвертого, тягли його, мертвого чи живого, вздовж вулиці, в протилежний від пані Брілль бік, і перехожі, побачивши їх, тікали й ховалися в арках будинків. Дрібно просипалися засохлими квітками на дорогу акації. Скаженіла спека. Пані Брілль подивилася на небо – жодної ознаки кращої долі, а кара вже б’є розпеченим молотом сонця. Все вона робила повільно - повільно думала, повільно відчувала, повільно рухалася, проте, їй здавалося, що на заміну молодій поквапливості, прийшла мудрість, і всі її вчинки раптом зробилися вагомими і правильними. Вона помилялася: якби загинув її улюбленець, Зорах, вона б миттєво, швидше за будь-яку молодицю, занурилася в скорботу й розпач. Але, чому б він мав загинути? Молодий, здоровий (якщо не зважати на астму, що лютувала, коли він був зовсім маленьким, а тепер, здається, відступилася), її син мав рівно стільки ж шансів дожити до глибокої старості, як кожний молодий і здоровий єврей. Аби збільшити ці шанси, мама повинна бігти приготувати голубу супчик, насмажити чогось смачненького на друге, збити гоголь-моголь.
Тож і пішла. Пані Брілль не купувала яйця від єврейських курок. Чомусь їй здавалося, що жовтки в них занадто бліді, а їй же подобалися такі, щоб аж червоні, щоб наче живі. Розіб’єш, а жовток наче дивиться на тебе, так і ходить, так і виграє, як чиєсь веселе око. Чому ж воно має бути веселим, якщо то ненародженим замордоване дитя? Звичайно, юдеям не рекомендують купувати у гоїв, у яких, як кажуть, усе погане й не кошерне, але Зорах ніякий не юдей, він, Господи помилуй, атеїст, тому нехай вже їсть не кошерне, а мама молитиметься вдвічі, втричі, вдесятеро більше.
Пані Брілль обминає єврейський базар, на якому гамірно і млосно від лінивих бабських побрехеньок. Два чоловіки п’ють вино і, схопивши один одного за рукави, схиливши до плечей кудлаті голови, пошепки співають і регочуть – вирвалися два небораки з жіночих рук.
- Який сором, - промурмотіла пані Брілль, - і це серед білого дня, коли всі люди мають працювати!
І п’яниці, здригнувшись, підводяться і, хитаючись під стіною рудого цегляного будинку, знизують плечима, смикаються, чухаються і пошепки виправдовуються ще довго після того, як стара зникає за їхнім обмеженим обрієм.
А вона йде далі. Хода в неї досі легка і впевнена. І навіть, коли рідний квартал залишається позаду, вона тільки вище підводить голову й виструнчує спину. Попереду місто набуває сірого, більш темного й поважного забарвлення, починає навіть звучати інакше, якось більш суворо й урочисто. Вона не любила виходити за межі свого простого, жовтувато-коричневого світу, але, відчуваючи його спокійне дихання за спиною, сміливо рухалася далі. Молоді люди, он, також насмілювалися просочуватися у християнське місто – багатьох сприймали там, як рідних, принаймні, так вони запевняли цікавих сусідів. Треба було тільки трошки пристосуватися: посміятися над віруваннями свого народу, над його неосвіченістю й забобонністю, розкритикувати якісь із старовинних дурних традицій і з повагою процитувати когось із християнських учених філософів. Звичайно, пані Брілль засуджувала таких молодиків, а проте, то була непогана тактика, якщо подумати тверезо, і Зорах цілком можливо також дотримувався її. Тільки от, чи сприйматимуть їх за своїх, коли справа дійде до погромів?
Християнський базар виглядав набагато більш неохайним і занедбаним, ніж єврейських. І п’яних чоловіків тут було куди більше. Навіть деякі жінки, заміжні, в гарних сукнях, ледь трималися на ногах. Пані Брілль відверталася від кожної такої жінки, боячись натрапити серед них на єврейку – хіба гарантований єврейський батько від того, що дочка не поженеться за легкою копійчиною і коштовними подарунками? Від цього не рятує ні синагога, ні єврейський Бог! Ганьба… Але й життя.
І раптом вона побачила цього… цю? Вона ще ніколи не бачила його зблизька і здригнулася, відчувши тваринний страх – він байдуже сковзнув по ній поглядом, але й від такого короткого й незначущого контакту її пройняло. Воно несподівано вигулькнуло з якогось закапелку – чуже, вороже, незрозуміле. Розфарбований ідол страшної стародавньої культури, в якій практикували нелюдські тортури і жорстокі вбивства. Обличчя ніби дерев’яне. Темна, дублена шкіра на обличчі виглядала так, ніби з іншої людини зняли, а на цю натягли, підклеїли, підшили й розмалювали, щоб краще виглядало. Від цього пані Брілль впіймала дрижаків, заклацала зубами, заблимала очима. Воно, наштовхнувшись на неї, на мить зупинилося, кокетливо зігнуло шию, торкнувшись живих квітів у зачісці і, посміхнувшись, легко, як молода коза, дременуло геть.
Пані Брілль, оговтавшись, пішла й купила дюжину яєць у своєї знайомої метиски Амаранти. Та скаржилася, що настали погані часи: люд неспокійний і більше переймається дивними далекими речами на кшталт якихось прав і свобод, ніж харчами.
- Кажуть треба школи, - невесело всміхалася Амаранта, перебираючи пучки цибулі, - Куди вам ще школи, коли й так занадто розумними зробилися! Один мені каже: «Ви, тітко Амаранта, і двох слів не прочитаєте, а лізете торгувати». Сердиться, значить, що через свої книжки не має часу заробити зайвої копійчини. Тож я йому маю віддавати товар безкоштовно. Бо він, бач, спить і бачить, як мої діти до школи ходитимуть, а я покидаю всі справи і піду папірці в скриньку тицяти, себто голосити.
- Голосувати, - виправила пані Брілль, - чого, справа добра.
Амаранта махнула рукою:
- Дурня одна. То треба їм, а не мені. Бігатимуть перед дівками-жінками з голою дупою, аби урвати собі більше голосів. А самими правами ситий не будеш.
- Може, ви даремно так кажете… А може й ні. Хто знає? – примирливо сказала стара єврейка, помітивши, що жінка почала кип’ятитися.
Дуже вже їй тут остогидло, захотілося швидше додому, до сина, який, мабуть, так само має звичку вештатися між жінками й агітувати їх на нікому не потрібні речі. То, пригадує вона, відбувалися якісь розмови про примарно-незрозумілі права жінки й матері: син казав, усім буде краще, але то навряд. Вона б не здивувалася, коли б іноземцям, жінкам і дітям надали право голосувати, тоді, коли про право не бути принаймні забитими палицями у підпаленому й розграбованому будинку навіть і не йшлося. Вона попрощалася з роздратованою Амарантою, минула інших продавчинь, що чомусь також гули, наче бджоли у вулику – десь поблизу, видко, блукає голодний ведмідь, ласий до чужого. Хитрий звір, він навчився бути непомітним – тільки за справами можна впізнати його, за справами й наслідками. Якісь шептуни, заколотники, підступники… Пані Брілль відчувала їх нутром – вони пахли новим запахом її сина, і цей запах дратував і тривожив.
Стара жінка залишила позаду базарну площу і, майнувши у провулок, почимчикувала додому. Та раптом, нелюдський вереск пронизав спекотне повітря. Здавалося, він пролунав над самісінькою її головою. Від несподіванки вона мало не впустила клуньку з відбірними курячими яєчками, заради яких наважилася на неприємну в такі часи подорож до християнського міста. Вона притислася до стіни і не знала, чи йти далі, чи краще перечекати. Когось нещадно били у квартирі на другому поверсі, і через нахабно відкриті двері балкону чулося гупання важкого предмета у щось живе.
- Тобі що сказали зробити? – гуп, гуп, - А ти що зробив? – питав хтось лагідно. Гуп!
- Я не зміг… Не бийте мене, не треба. Я просто не зміг! – підвивав якийсь бідолаха, вочевидь позбавлений половини зубів і з пересохлою від болю горлянкою.
- Та чекай не зміг. Тебе не питали, чи зможеш – тобі наказали донести в поліцію на заколотників.
- Вони мені вірять… Вони ж… люди.
- Вони – обрані жертви, ти, опудало. Не прикидайся дурнішим, ніж ти є насправді. Без жертв не настає справедливість.
Вражало, що ці бандити чи хулігани, (пані Брілль не знала, як їх назвати), геть не ховалися. Навіть, навпаки: голосні вигуки, гучні удари, не приглушений стогін жертви і розчинені вікна-двері – вони ніби вихвалялися своїм злочином, ніби намагалися привернути до нього увагу. Людина, яку били – тепер пані Брілль здавалося, що то був той чоловік, якого винесли троє нападників з вулиці єврейського кварталу – кричала, схлипувала й вила, як голодний собака. Але найстрашнішим з усього було несподівано впізнати в цьому галасі голос сина. Вона вся задрижала і тут уже таки не втримала в руках дорогоцінну ношу, і веселі очі жовтків розплескалися в неї під ногами.
- Слухай, любий мій, - сказав син, якого вона воліла б не впізнати, - ти запропонуєш робочим вийти на страйк, і дивись, щоб хазяїн нічого не пронюхав заздалегідь і не зіпсував нам картину. Ти знайдеш тих, хто погодиться йти на мерію, чи погрожувати сім’ї алькальда чи ще щось – не важливо, все одно нічого такого ви не робитимете, а тоді підеш і донесеш на них. Якщо до кінця наступного тижня десять, двадцять, тридцять робітників не опиняться в каталажці – тобі кінець. Якщо Муньос дізнається і зашкодить справі і вийде на нас – ти прихопиш разом із собою до могили свою любу матінку. Сподіваюся, що море викине ваші тіла на берег, і вони, мертві, послужать нам краще, ніж ти, живий, служиш зараз…
«Ніхто нічого не скаже, - подумала пані Брілль із жахом, закусивши шкіру на руці, щоб бодай не крикнути, не виказати себе жодним звуком, - ті, хто, можливо щось чують, нічого нікому не скажуть. Тепер вже, мабуть, почалося. Час боязкого мовчання».
