Коваль виробничої дільниці промислового підприємства запив; та запив так, що попав до витверезника, але це ще було півбіди, ну, з ким не буває, скажете ви, ми ж всі люди – не згрішиш і не покаєшся, як то кажуть. Але біда була в тому, що він там поводив себе зухвало: нецензурно висловлювався, не підкорявся органам і, о Господи прости, крутив дулі направо та наліво, та плювався на санітарів, як було зазначено в протоколі.
Листа з міліції, де чорним по білому було все це прописано та ще й в кінці якого була вимога до трудового колективу розібрати цей випадок на зборах і в триденний термін повідомити органи про виконані дії, було скріплено великою гербовою печаткою з підписом: начальник міліції підполковник Бабах А.Г. Це повідомлення було таким несвоєчасним, як і всі неприємності, що Іван Петрович Криворучко, директор підприємства, відклав його на край столу без резолюції; в нього жорстоко боліла голова після «вчорашнього» і думати ні про що не хотілося.
Був кінець кварталу, по всьому підприємству уже пахло «горілим» планом; всі метушилися, дзвонили постачальникам, комусь погрожували, когось благали, всім чогось не вистачало, а тут цей коваль в витверезнику… «Це ж треба було до такого допитися… плювався він» – промовив сам до себе Іван Петрович витираючи хустиною спітніле чоло. Трохи подумавши він натиснув кнопку виклику секретарки. Двері відчинилися, і, в позі «чєво ізволіте» стала молода жінка.
– Виклич на десяту годину до мене Прохайлова, нехай прийде з паперами по кузні. І ще, – змінивши суворий тон на поблажливий, – мені б кави…
– З цукром, чи без ?
– Без цукру, – з докором промовив він.
– А може ще чогось?.. – вона співчутливо посміхнулась.
Іван Петрович тільки зиркнув очима на секретарку і в розпачі став терти пальцями скроні.
Чутка, що коваль потрапив у кутузку, уже гуляла по всьому підприємству. Начальник виробничої дільниці Василь Степанович Прохайлов під керівництвом якого, окрім всього іншого була й кузня, ішов до директора з повинною.
В кабінеті директора уже сиділи за приставним столом: по праву руку – секретар партійної організації Король Андрій Павлович, по ліву – голова профспілки Морква Любов Дмитрівна. Троє пар очей вчепилися в начальника виробничої дільниці готуючись до нападу.
Василь Степанович привітався, потім сів за стіл напроти директора і, не підводячи очей, розгорнув папери. Розрахунки, цифри, показники, діаграми стрибали в нього перед очима: як не рахуй, а до плану не вистачало яких ось декілька відсотків, а тут іще ця подія…
Першим пішов у наступ секретар парторганізації.
– Василь Степанович, ми вас викликали сюди, – з далеку почав він, – поговорити про морально-політичну обстановку на вашій дільниці. В останній час…
Іван Петрович сидів ніби на розпеченому вугіллі знервовано барабанячи пальцями по столу і не втерпівши виховну промову парторга зірвався на окрик: – Та що ти йому мораль починаєш читати! План горить, ти розумієш це чи ні? – очима він їв Прохайлова. – Коваль це твій кадр, ти і відповідай! Мені хай вони там у тебе хоть всі з витверезника не вилазять – аби план був. А то бач як: дулі він крутив, плювався на органи… Ти ж мене просив за нього. Ти ж казав, що тепер кузня з планом не підведе!.. А це що? – Іван Петрович знервовано тикав рудим від тютюнового диму пальцем у гербову печатку начальника міліції.
Василь Степанович слухав мовчки, він знав, що перечити начальству було марно, та й крити було нічим. Виказавши все, що було на язиці, директор стомленим голосом запитав: – Товариші, що будемо робити? Голова профкому, розуміючи провину коваля, відчувала – від неї чекають вироку, але по своєму суспільному статусу вона повинна захищати свого негідника. Інстинктивно поправивши зачіску Любов Дмитрівна хотіла підвестися, але тільки підтягнувши стілець глибше під себе промовила як заклинання: – Будемо розбирати на зборах…
– Та йому наші збори, як мертвому припарки, – знову не втерпів директор. – Поки збори, та протоколи, та листи, а справа то стоїть… Мені зараз потрібні ваші поради, щоб швиденько розрулити цю справу. Директор обома руками тримався за голову. – План горить! Розумієте? Ви ж мене самі завтра спитаєте про премію, а сьгодня я запитую вас?..
Нарешті Василь Степанович піймав ту нотку у голосі директора коли вже можна було, без остраху, висловити свою думку. Він знав, що директор накричавшись, чекав тільки від нього практичного рішення.
– Я зараз поїду до Бабаха, – рішуче промовив він, – і вирішу цю проблему.
Директор мовчав.
– Гаразд, – нарешті промовив він. – Їдь, та скажи тому бабахнутому, як на те вже пішло, хай відпустить того дулекрута на поруки колективу. А якщо в нього там нікому підмітати підлогу, то ця праця не втече від нього і після свят. Іван Петрович поглядом шукав підтримки присутніх. Їх мовчання він сприйняв як згоду. – Ти лише вези його не додому, а в кузню, нехай там днює і ночує, бо знову прийдеться шукати по всіх гадюшатниках. …Я ще й сам подзвоню Бабаху…
– Ну, я поїхав, – підводячись промовив Василь Степанович.
– Не поспішай. До Бабаха, просто так, за здорово живеш, і на драній козі не підступишся. Ти, перш за все, будь дипломатом, – повчав Іван Петрович, – спочатку запитай: може чим потрібно допомогти доблесній міліції – вони завжди охочі до дармовщини. Може щось для ремонту потрібно: ну… фарба, чи цегла, чи скло, чи може ще щось, свині б їх затоптали… Тільки дивись – обіцяй, але з рук не випускай. Зрозумів? Бо в міліції руки загребущі, а очі завидющі, – робив установку директор.
Коваля, Василь Степанович, побачив серед внутрішнього двору міліції з мітлою в руках якою він неспішно шкрябав по бетону. Це був чоловік років п’ятидесяти-п’ятидесяти п’яти, трохи вище середнього зросту, сутулуватий, мабуть від надмірної праці та злиденного життя.
…Василь Степанович пам’ятав як декілька років тому, коли він задумав у себе, на виробничій дільниці, облаштувати кузню з метою розширення асортименту виробів товару широкого вжитку, чого так вимагали від нього на партбюро, до нього звернувся цей чоловік. – «На ловця і звір біжить», – зрадів він. Тоді, як і зараз, перед ним стояв якийсь тихий, сором’язливий але недоглянутий чоловік, піджак на ньому висів як на кілку, а сорочки мабуть ніколи не торкалися жіночі руки. Про таких, самі жінки говорили – запущений.
Зі скупої розповіді Василь Степанович зрозумів, що Матвій Йосипович, так звати коваля, рано, по шкідливості, вийшов на пенсію. Потім, розмінявши квартиру, переїхав з півночі на рідну землю. Коли мова зайшла про ковальську справу очі його заіскрилися, вся статура ніби ожила, жестикуляція рук була впевнена, мова ділова і технічно грамотна – відчувалися глибокі знання професіонала. Вони тоді вдарили по рукам і праця закипіла. Матвій Йосипович все почав з нуля. Спочатку будівельники звели добудову до механічного цеху, а потім, начинку кузні, по своєму кресленню облаштовував він сам. Тоді все кипіло: підвозилася вогнетривка цегла для горнила, слюсарі прокладали короб для «вітродуя», заливали бетон в яму для молота. Матвій Йосипович не чекав указівок від начальства, а сам вертівся і всіх завертів біля себе. Восени вони вперше розпалили горно…
Начальник міліції стяв набундючений, він час-від-часу інстинктивно доторкався правою рукою до козирка свого форменого картуза ніби підкреслюючи цим офіційність розмови і свою ділову неприступність. Він ще ніколи, за час служби в міліції, відразу не йшов на поступки будь кому. Він, як істиний радянський правознавець (в чому ніколи не вагався) добре знав, що у кожній справі потрібна витримка. Він завжди «закручував гайки» повільно, аж доки в співрозмовника «ребра не затріщать», а потім – попускав, насолоджуючись владою, і чим менша була відстані від натиску до послаблення, тим солодша була винагорода, лише б «різьбу не зірвати» від зайвої служивості, повчав він і своїх підлеглих.
– Я… міг би віддати його на поруки, – промовив начальник міліції, – але за непокору органам, та ще й образи: ні…ні…
– Ну, ні-так-ні. Василь Степанович теж був не ликом шитий. В нього не здригнувся на лиці ні один м’яз. Він відвів байдужий погляд від картуза начальника міліції, вдававши, що готовий піти геть, але хитро продовжував свою гру. Він був впевнений, що начальник міліції, як справжній торговець, набивав собі ціну. Василь Степанович вміло торгувався тримаючи під контролем всі примхи партнера. Про план, що горів, він і словом не обмовився, тоді б і ціна рішення була б більша. Він лише натякнув про матеріальну допомогу органам… – Гаразд (офіційна церемонія була дотримана) – начальник міліції, змінивши сувору інтонацію голосу на поблажливу і поступився на прохання трудового колективу. – Забирай свого песиголовця, – промовив він, – перепустка зараз буде, а специфікацію на матеріали я передам посильним, ми тут поміркуємо над нею. Ну, передавай привіт Івану Петровичу, – уже з посмішкою на вустах потис начальник міліції руку Василю Степановичу.
Цю розповідь можливо було б і не розпочинати аби вона не набула в подальшому того романтичного продовження, яке зворушило весь наш трудовий колектив, змусивши перешіптуватись жінок та висіти плітками на довгих язиках. Кузня працювала на повну потужність. У коваля уже був молодий помічник – із ПТУшників. Все було добре. Невідомо, що подіяло на Матвія Йосиповича; чи прочуханка від начальства, чи сором за відомі події, чи благотворний вплив колективу, але він змінився – він перестав випивати. Як бабця пошептала, кажуть люди в такому випадку. З якоїсь миті, це відразу помітили дівчата з колірного цеху, він став приходити на роботу гладко поголеним, в новому одязі, а спецодяг на ньому був старанно випраний та випрасуваний. Ранком від нього вже не тхнуло кислятиною і винним перегаром. Буває, що людина живе собі, живе, а потім раз і зламалася, і покотилася по щаблям життя аж до самого низу, доки і не затопчуть його люди зовсім у багнюку. Але бува (правда не часто) і навпаки. Та шлях підйому є завжди важчим ніж падіння. Тут потрібно кожної миті доказувати собі і людям свою правду, а це дано лише сильним натурам і той хто знову піднявся з небуття, спроможний бути прикладом для інших. Біля кузні, з часом, виріс палісадник: клумба з квітами, скамейки – куточок відпочинку такий собі. Тут, в обідню пору, збиралися робітники, тут розповідали найсвіжіші анекдоти здоблєні гостренькими слівцями; звідси, інколи можна було почути такий дружній регіт, що жінки малярки, прогулюючись після обіду, бурчали: «Ну, кобилі, знову брешуть про свої походеньки». Матвій Йосипович інколи розповідав про особливості рибалки на півночі; тоді всіх проймала майже істерична ейфорія, бо в кожного були свої неймовірні рибацькі пригоди. Сьогодні розмова чомусь не клеїлась. «Тормозки» вже давно були спустошені, робітники сиділи мовчки посмоктуючи цигарки.
– А ви чули? - порушив тишу Степан, слюсар ремонтної бригади, – посадки фруктових дерев по п’ятихатській дорозі вирубали; сказали, нібито, почалася боротьба з нетрудовими доходами… Сказав, і сам не повірив тому, що сказав. Степану стало ніяково за цю подію і соромно, нібито це була пакісна робота його рук, і тепер, жахнувшись за скоєне сидів винувато кліпаючи очима.
На нього здивовано дивились товариші не повіривши сказаному.
Степан почав виправдовуватися: – Я сам не бачив, це мені кум сказав, він вчора їхав по трасі…
– Не може бути, – заперечив хтось із чоловіків. Які там не трудові доходи?! Ну, може зірве там хто яблуко чи грушу, то й що? нівкого не убуде і не прибуде.
– Ага, то ви так думаєте, а вони, там, думають інакше, – Степан підняв догори палець.
– Я сам колись бачив як рвали яблука цілою сімєю…
– Мабуть гарні були яблука, от і рвали, не пропадати ж добру, отак і збагачуються люди, – з іронією в голосі промовив дядя Максим, сивочолий чоловік з обвислими як у тюленя вусами.
– Колись із-за цих нетрудових, як ти сказав «доходів», на селі, та й в містах, всі садки вирубали: ні яблучка, ні грушки, ні сливки не було навіть дітям поласувати. І це у нас, в Україні… А коли схаменулися, там, наверху – було пізно. Це зараз суничники майже у кожного, а тоді було… ой-йо-йо… Невже знову їм не йметься? Чи більше нічим займатись? В Криму, бач, виноградники всі вирубали і сюди ця пошесть дійшла. Вони, там, ніби сидять і думають: чим би ще більше дошкулити своїм же людям…
Матвій Йосипович пригадав як вони з родиною, тільки но приїхавши з півночі, були вражені багатством цієї благословенної землі. Яблука, груші, вишні, абрикоси, сливи росли скрізь; на вулицях міста, вздовж доріг, навіть були цілі посадки фруктових дерев. Вони досхочу насолоджувались плодами цієї багатої і щедрої землі. Особливо їх вразило те, що абрикоси, величиною з курчине яйце, росли просто так – вздовж дороги. Вони, тоді вперше, зварили абрикосове варення, яке ароматом і смаком своїм було добріше за мед. Це просто неймовірно, їм тоді здавалося, що вони попали в рай. Він писав друзям про тутешні дива: «тут, влітку, під час дозрівання, опалою фруктою заслана земля, її так багато, що вистачало всім і вона була нічия; як нічиє сонце, повітря, вода в річках».
Обідня перерва вже закінчувалась коли до них підійшла секретарка директора, Люська.
– До вас, Матвію Йосиповичу, не додзвонишся, ось вирішила прогулятись та передати вам листа особисто, – вона простягла руку з папером ковалю.
– Що це за лист? – зніяковіло запитав він.
– А ви читайте і все зрозумієте…
Робітники, з цікавістю переглянувшись між собою, почали нехотя розходитися по своїм робочим місцям. Матвій Йосипович, отримавши листа, пішов за окулярами в кузню. Його одразу пройняло холодом. Він обернувся спиною до горнила, яке пашіло жаром, неспішно одягнув окуляри, потім їх зняв, протер скло, знову одягнув. Тепер букви проявились виразними, а слова – канцелярськими, холодними і безжалісними. Папером повідомлялось: що ви, такий-то, запрошуєтесь на засідання профспілкового комітету по розгляду вашої особистої справи. Засідання відбудеться сьогодні о 17.30 в кабінеті профкому. Підпис.
Кров вдарила в голову. Матвій Йосипович вмить зрозумів все… Це вона… «Вона» подала на нього скаргу… Відразу в нього перед очима промайнуло все його життя: залицяння, одруження, діти, тяжка праця. Він жив заради родини: робота – дім, робота – дім, без вихідних, як машина по зароблянню грошей, котрих завжди не вистачало і тому почуття провини та пригніченості, його ніколи не покидало. А вдома… він мало цікавився «Її» справами, а «Вона» не знала більше нічого окрім себе та дітей, він в родині – так повелося – був як наймит. Дружина йому навіть сніданок ніколи не зготувала, не те щоб випрати сорочку, він ніколи не мав вихідного вбрання і, як не дивно, своє життя, весь цей час, сприймав як норму, він ніколи і не замислювався над тим, що може бути по іншому. «Так живуть всі» – думав він. Майже все своє життя він чесно тягнув свого воза і якось, несподівано для себе, відчув, що втомився. Діти повиростали. Старші дівчата уже пішли на свої хліба, вже й одружилися, а менша донька от-от отримає атестат і теж гайда – у свій вирій. Поволі вони з дружиною почали віддалятися один від одного – стали ніби чужими – так , здрастуй і прощай…
– Ви розпишіться внизу, що я вас повідомила, - порушила тишу секретарка. – Ах, так, так… зараз, – ніби щойно виринувши з води і судорожно хапаючи ротом повітря Матвій Йосипович хотів щось сказати, та лише розвів руками… – Я прийду, – нарешті промовив він. – Андрію! – гукнув Матвій Йосипович свого помічника, – обід скінчився, включай вітродуй, досить дурня валяти. Вентилятор за стіною зашелестів, полум’я в горнилі враз ожило, облизуючи червоними язиками заготовку.
Кабінет профкому був на першому поверсі відразу біля входу контори управління. Конторських вже нікого не було видно, вони всі юрбилися на автобусній зупинці, лише директорська «Волга» одиноко стояла в тіні дерев. Все було по буденному тихо. Лише обличчя ударників комуністичної праці, з «Дошки Пошани», дивилися на Матвія Йосиповича з докором. В коридорі було порожньо. Довго не роздумуючи він натиснув на ручку дверей з написом «Профком» і зайшов до кабінету. За длинним приставним столом сиділи члени профспілкового комітету – то були працівники підприємства яких він добре знав. За головним столом, що вкупі з приставним утворював фігуру схожу на важкий кузнецький молот, сиділи керівники підприємства: по центру – голова профспілки, а по обидві руки від неї – директор та секретар парткому. На місці запрошених, на окремих стільцях, що стояли вздовж стіни напроти дверей, сиділи: його дружина – Ганна Тимофіївна, подалі від неї – інженер-нормувальниця підприємства – Валентина Петрівна. Всі були в зборі і чекали на його.
Матвій Йосипович відчував себе ніяково, як в лікарні, коли його клали на операційний стіл. Тоді, після новокаїнової блокади місця розтину, хірург, слідкуючи за дією обезболення, схилившись над ним, питав про всякі дрібниці: як його звати, де він працює, чи є в нього родина, і, дізнавшись, що в нього троє дітей, хірург з посмішкою, звернувшись до студентів-практиканок сказав: – «Кавалер зайнятий, нічого витріщатись, чоловіка голого не бачили, чи що?» – болю він вже не відчував. Хірург був кремезним чолов’ягою з виголеними до синяви щоками; на грудях, з під халату, виглядали темні завитки волосся, руки були величезні і волосаті. Вигляд хірурга був переконливим і він, тоді, спокійно віддався на його волю.
– Матвію Йосиповичу, сідайте ближче до мене, – показала голова профкому на вільний стілець і, без вступного слова, взявши до рук листа, відкрила засідання профкому. – Нам надійшов лист, – продовжила вона, – від громадянки Скрипник Ганни Тимофіївни з скаргою на свого чоловіка, нашого працівника, Матвія Йосиповича. Я не буду зачитувати всього листа, але головне мушу зачитати. Голова профкому звисока, немов суддя, поглянула на Матвія Йосиповича який був старшим її за віком, вона була переконана, що посада, хай і на громадянських засадах, давала їй право втручатись в сімейні справи своїх співробітників. – «Мій чоловік», – читала вона листа, – «Матвій Йосипович, п’янствує, грошей додому не приносить, веде розгульний образ життя, а останнім часом навіть не живе вдома». Голова профкому відірвала погляд від листа, оглянула присутніх, не то осуджуючи не то співчуваючи фігурантам справи і продовжила далі. – «Я дізналася від добрих людей, що в нього завелась коханка з якою він мені зраджує, а тепер, ще й сказав, що подасть на розлучення. Тому прошу профспілковий комітет повернути в родину мого чоловіка-зрадника, а його коханку, нормувальницю вашого підприємства, звільнити з роботи за порушення норм соціалістичної моралі».
Лице Валентини Петрівни спалахнуло від обурення, вона майже не контролювала себе.
– Це ти, мене, хочеш звільнити з роботи? – закричала вона. – За що? За те, що я знайшла колись цього чоловіка під забором? Ти ж його викинула як стару ганчірку! А я придивилась, чоловік не поганий, не старий ще, а вже нікому не потрібний… Я його взяла, дома відмила, нагодувала, одягла. Ви тільки погляньте на нього… Люди добрі! – в розпачі звернулася до всіх Валентина Петрівна, - який красень…
Матвій Йосипович підвів голову і ніби підтверджуючи сказане гордо поглянув на присутніх.
– А тепер бач, господарка знайшлась, а де ж ти була раніше? Ви тільки погляньте на неї, вона ж від лінощів вся жиром заплила, – понесло Валентину Петрівну, – а тепер бач: згадала кума, що колись дівкою була! Тобі лиш-бо гроші потрібні і більше нічого… Валентина Петрівна раптово замовкла знесилено опустившись на стілець, серце її шалено калатало, вона не володіла собою.
– Води! Дайте їй води! – з жахом викрикнув Матвій Йосипович. Він благаючи дивився на графин з якого вже булькала прозора рідина в склянку і в нього, в цю мить, в роті враз пересохло, руки невгамовно затряслися, мозок помилково сприйняв звуки булькаючої рідини за горілку, в супереч його волі, і десь там, в глибині його сірої речовини пробудилось нестримне, жагуче, жадібне, а тому пагубне бажання забуття, за яким він раніше ховав свою душу, відгороджуючись ним від всього світу. Але то була, як нажаль, і його слабкість, що з’їдала його раниму душу, висмоктуючи по краплині і його життя.
… «О, Боже!» - вмолилася його Сила Волі, вступивши в боротьбу з його Слабкістю. – «Ти ж тільки зараз побачив свій білий світ, та став комусь потрібен!» – дала вона ляпас по обличчю його Слабкості. – «Тебе ж люблять!! Люблять!!» – кинула вона йому, як рятувальне коло, цю благословенну Силу Любові, що береже нас всіх у цьому світі…
За приставним столом жінки занепокоєно перешіптувалися.
Матвій Йосипович, відчувши небезпеку, сів поряд з Валентиною Петрівною. Тепер вони були поруч і готові разом сприйняти вирок.
Законна дружина Матвія Йосиповича розплившись своїм здобним тілом майже на два стільці сиділа мовчки, її гордовитий зневажливий погляд на суперницю та на свого чоловіка, до якого вона вже давно була байдужа і душею і тілом, викривав її ненависть до обох. Вона бажала одного – кари. Душа в неї злорадісно тріпотіла лише від однієї думки, що ось ці поважні люди, члени профкому, керівники підприємства, зібрались тут по її волі; вона відчувала владу над цими людьми – «вони зараз виконають її волю, а там будь-що-буде» – думала вона.
Голова профкому, Любов Дмитрівна, для зняття напруги постукала олівцем по графину. Як жінка, вона була солідарна з Валентиною Петрівною – своєю подругою, вона і так переносила це засідання з неділі на неділю чекаючи, що все розв’яжеться саме собою – з миром. Але ця жінка була непохитна в своїх намірах – вона засипала всіх дзвінками, погрожувала звернутись із скаргою у вищі інстанції.
– Заспокойтесь будь ласка, – стримано промовила Любов Дмитрівна. – Хто хоче висловитись по даному питанню? У кого є пропозиції? Висловлюйтесь, адже правила соціалістичної моралі ще ніхто не відміняв, – по казенному сухо, але твердо, як зобов’язувала посада, звернулась вона до членів профкому.
Секретар партійної організації, Андрій Павлович, говорити не хотів. З комуністом він би розібрався швидко – партквиток на стіл і йди на всі чотири сторони, а тут профком, тут делікатна справа: «ось нехай і розбираються самі», – думав він.
– А що тут довго розсиджуватись, – пролунав голос директора, – нехай начальник дільниці висловить свою думку. Кого тут виховувати? Вони що, малі діти? Самі розберуться! Голос його був твердий, командирський, без полу тонів. Він як в армії – розумів лише наказ і підкорення, а все інше було для нього просто розсусолюванням, як він висловлювався, а розсусолювання – признак слабкості. «Народу потрібна тверда рука, ось раніше було: спізнився на роботу – за грати, план не виконав – за грати, бовкнув не те що треба – за грати, тоді і народ був як шовковий», – з жалем пригадував він старі часи.
– Гаразд. Василь Степанович, яка ваша думка? – звернулася голова профкому до начальника дільниці.
Василь Степанович не був членом профкому і тому не міг брати участі в голосуванні, але його думка, як керівника, для членів профкому була необхідна для остаточного визначення по справі. Начальник дільниці був чоловіком середніх літ з гладко зачесаним назад волоссям, в окулярах, він всім своїм виглядом швидше нагадував шкільного вчителя, а не керівника дільниці в підлеглості якого було більше шестидесяти робітників.
Василь Степанович підвівся, відштовхнувши ногами стілець, кашлянув в кулак і тихим голосом, немов сам до себе, почав говорити про план, про нехватку робочих рук, про затримку постачальниками матеріалів і т. п. Він був розумним керівником і тому знав як вести справу, щоб і віці були цілі, і вовки ситі. – За останній час, – продовжував він, – кузня розширила свій асортимент товарів широкого вжитку, а наш сільськогосподарський інструмент, виготовлений старанням Матвія Йосиповича, уже пішов у продаж по всьому районі, відзиви хороші, спожкооперація прислала додаткове замовлення.
Біля вікна, куди чомусь глянув, Василь Степанович, несамовито дзижчала муха заплутавшись в павутинні. Звідкілясь, із-за штори, чорною цяткою виринув длиннонногий павук і припавши до жертви заморив її. Муха затихла віддавшись на поталу хижаку. Василь Степанович перевів погляд на голову профкому. – Я вважаю, – продовжив він, – що Матвій Йосипович хороший працівник, він зараз веде тверезий образ життя і йому буде досить догани.
– У вас все? – запитала Любов Дмитрівна.
– Так.
Висока грудаста жінка, з малярів, підняла руку.
– Будь ласка, Надія Іванівна, – надала їй слово голова профкому.
– Товариші! Я рахую, що у всьому винна Валентина Петрівна, це вона влізла в родину! Це вона порушила норму соціалістичної моралі і тому, товариші, не місце їй у нашому колективі. Звільнити її потрібно з роботи, от і все буде добре.
Василь Степанович знав, що Надія Іванівна уже давненько накинула око на коваля, вона частенько знаходила привід заглянути в кузню: то ножі наточити, то косу відклепати – шила в мішку не втаїш.
Дружина Матвія Йосиповича торжествувала, вона почувала себе переможницею. Голову вона тримала високо, а в очах стрибали бісенята.
За вікнами почувся гул машини, потім рипнули гальма, хряпнули дверками. Любов Дмитрівна краєм ока побачила чорну «Волгу».
– Міськомівська?! – здивовано промовила вона глянувши на секретаря парткому. Андрій Павлович миттю підвівся і, не сказавши ні слова, пішов зустрічати гостей. Коридором, на зустріч йому, вже йшли двоє чоловіків: по переду – перший секретар міському партії, Ковалюк Григорій Ілліч, за крок від нього – голова міськвиконкому, Гончаренко Василь Миколайович. Візит їх був раптовим. Андрій Павлович умів гідно зустрічати високих гостей, але сьогодні, не знаючи мети візиту, він, як школяр, чекав неприємностей.
Секретар горкому, не привітавшись, почав з запитання.
– Чим займаєшся? – він завжди, спілкуючись, підлеглим говорив «ти» підкреслюючи цим свою значимість і високе соціальне положення партійного керівника.
– Проводимо засідання профспілкового комітету, товаришу секретар.
– А ти готовий до Жовтневих свят? – знову поставивши запитання секретар горкому партії дивився прямо в очі Андрію Павловичу, чим зовсім збив його з пантелику.
– Так, звісно, – по військовому коротко, відповів він, ставши у стійку струнко. Андрій Павлович не розумів у чому справа, адже до Жовтневих свят ще далеко, та й раніше не було таких перевірок. Не визначеність – викликала занепокоєння, від якого зассало десь глибоко під ложечкою. Почуття самозбереження не давало йому часу на підготовку до захисту. Воно підказувало йому, що не його провина в їх неочікуваному приїзду, а щось інше… «Тримай паузу… ніяких запитань… нехай вони, своїми запитаннями, виводять тебе на ціль» – пульсувало в голові. Андрій Павлович не відводив погляду від колючих очей секретаря горкому, він був готовий до всіляких неприємностей.
– Де твоя святкова атрибутика?
– В коморі, товаришу секретар.
– Ти розслабся, а то немов галушкою вдавився, – трохи понизив тональність голосу секретар міському. Він, взявши Андрія Павловича за рукав піджака, сказав: – Веди, показуй!
Андрій Павлович, доставши з кишені ключа (добре що він носив його завжди з собою), повів провіряючих в глибину коридору. Він надіявся, що голова міськвиконкому, з яким вони були добре знайомі, якимось чином натякне йому на мету їх неочікуваного приїзду, але той мовчав, лице його було без емоцій і надихало холодом.
В коморі на стелажах лежали згорнуті прапори, транспаранти, старанно розложені паперові квіти. Про все це майно згадували лише на свята, два рази на рік, коли всю державу охоплювала святкова лихоманка. Портрети членів Політбюро, що були невід’ємною частиною парадного антуражу, стояли повернуті зображенням до стіни і були схожі на незграбні сніговідкидальні лопати.
– Тут всі портрети членів Політбюро? – запитав секретар міському партії.
– Так.
– Показуй кожного.
Андрій Павлович почав перебирати портрети, виставляючи їх вздовж стелажу, світлинами до людей. Тепер вони ставали не інвентарем, як там біля стіни – на них, пронизливими поглядами, дивились вожді, яким покорялась величезна держава. Це була вершина комуністичної партії – розум, честь і совість її.
– Стій! – пролунав наказом голос секретаря горкому.
Андрій Павлович так і завмер з портретом члена Політбюро Кириленка Андрія Павловича в руках. Він здивовано і розгублено, не розуміючи в чому справа, поглядав то на світлину свого подвійного тезки, то на секретаря горкому.
– Цього, – секретар міському з огидою показав пальцем на світлину, – негайно забрати звідси і… – він на мить замовк, ніби збирався з усією своєю рішучістю, – треба знищити…
– Ти зрозумів?
Андрій Павлович зблід як стіна, він чекав всього, але тільки не такого наказу, він на мить навіть втратив свідомість, його язик онімів. Не погодитись він не міг, але для виконання цього наказу потрібно було письмове розпорядження або пояснення партійної доцільності. Та секретар міському партії не збирався нічого пояснювати.
– За виконання цього наказу відповідаєш головою. Ти зрозумів? – вдруге запитав він.
– Так… зрозумів… але…
– Ніякого але. Потім, міськом вишле спец поштою листа з роз’ясненням лінії партії для ознайомлення партійного активу. Більше сказати нічого не можу. Ми поїхали далі. Сьогодні треба встигнути у всі колективи. Гості не прощаючись пішли на вихід.
– Тут, також приведи все у відповідність… – вже на виході з контори сказав голова міськвиконкому, показуючи рукою на стенд з членами Політбюро. – Та зроби так, щоб не біліло більмом пусте місце.
Андрій Павлович провів гостей до виходу. Двигун загурчав, знову хряпнули дверками і машина стрімко понеслась залишаючи позаду клуби сизого диму і пилу та безліч запитань на які не було відповіді. Нарешті лишившись один, він запалив, глибоко вдихнув п’янкий дим, ще трохи постояв, і, знаючи, що на нього чекають, пішов на профком. Все, після щойно почутого, тепер було для нього дріб’язковим, так, мишина возня. Чому ж потрібно було статися, щоб ось так, раз, і навіть портрет знищити, крутилося в голові. Він відчував себе жалюгідним малюсіньким гвинтиком в цьому гігантському механізмі влади де панує тільки одне поняття: ти начальник – я дурень, я начальник – ти дурень.
…Андрій Павлович в цю мить згадав сон, який приснився йому напередодні. «Він, нібито, пішов на річку скупатись, а вийшовши з води побачив, що в нього поцупили одяг. Він стояв на березі в чому мати народила і соромлячись своєї наготи вирішив перебіжками добиратись до батьківської хати. Люди оминали його ніби навіженого. Нарешті він заскочив у чийсь двір, але тут на нього кинулася собака…» – Так, сон збувся, – промовив він сам до себе і відчинив двері кабінету.
Засідання профкому добігало кінця. Допитливі погляди присутніх він відчував всім своїм тілом.
– Андрію Павловичу, ви щось бажаєте сказати? – запитала Любов Дмитрівна.
– Ні. Давайте закінчувати цю справу бо ми ще маємо питання яке потребує термінового вирішення.
– Гаразд. Тоді ставимо на голосування. Хто за те щоб винести догану Скрипнику Матвію Йосиповичу? – прошу підняти руку. – Хто проти? Утримались? Одноголосно. Переходимо до вирішення другого питання по цій справі, – впевнено вела засідання голова профкому.
– Хто за те щоб звільнити з роботи Щербину Валентину Петрівну за порушення соціалістичної моралі? – підніміть руку. Проти? Утримались? Із одинадцяти членів профкому руку «за», як не дивно, підняли всі жінки, а їх було більшість. Чоловіки сиділи понуривши голови з нетерпінням очікуючи кінця засідання. Любов Дмитрівна навіть не глянула у бік Валентини Петрівни – вона нашвидку писала протокол. В душі їй було жаль подругу, вона знала, що важкої розмови тепер не уникнути, але не поставити це питання на голосування вона не могла – цієї жертви потребувала її гуртова свідомість. Вона розуміла подругу і співчувала їй, в ній боролися дві жінки і перемогла та, що була при владі. Нарешті Любов Дмитрівна закінчила писати і підняла голову.
– Всі вільні, – стримано сказала вона. Відразу заскрипіли стільці, люди втомилися і тому швидко виходили перемовляючись між собою.
Біля контори стяла біла директорська «Волга», а Вітя, – так звали водія, витанцьовував біля неї з ганчіркою в руках. Дверки були відчинені. Із нутра машини голосно лунала знайома мелодія:
…«Ли-стья жел-ти-е над го-ро-дом кру-жат-ся,
С тихим шо-ро-хом нам под ноги ло-жат-ся»…
Люди поневолі чомусь поглядали на небо уявляючи собі невидимих «парашутистів».
Матвій Йосипович, діждавшись доки члени профкому вийдуть, підійшов до директора і вже не стримуючи роздратування сказав: – Звільните її – звільняйте і мене, раз ви такі моралісти. Потім, уже на вулиці, він наздогнав Валентину Петрівну, взяв її за руку і вони не звертаючи ні на кого уваги, як молодята, притулившись одне до одного розтанули серед міської метушні.
P.S. Син члена Політбюро ЦК КПРС СРСР Кириленка А.П. в 1982 році попросив політичного притулку в Англії.
