Переді мною в автобусі сидів батько з сином. Батько - молодий чоловік, міцної статури, а син на вигляд десь років трьох. Хлопчик час від часу повертав голівку так, що я бачила, як він пильно вдивляється в обличчя батька. Погляд був насторожений. Хлоп’я мовчало всю дорогу. Мовчало і дивилося на батька. Той теж мовчав. Один раз притягнув до себе сина і ніжно поцілував у щічку, майже так, як зазвичай цілують своїх маленьких дітей матері. Хлопчик залишився таким же мовчазним, тільки ще уважніше став вдивлятися в обличчя батька. Нічого, здавалося, не відбувається. Але мовчання, погляд дитини, поцілунок батька були якимись незвичними, дивними й незрозумілими, однак лише до тих пір, поки батько дістав із кишені хусточку й витер очі.
Вони вийшли з автобуса раніше за мене. Я ще якийсь час могла їх бачити.
По гамірній вулиці йшли двоє чоловіків: один дорослий, інший - зовсім маленький. Батько й син тримали один одного за руки. Саме так. Очевидно, зараз чоловіку рука маленького синочка, зовсім крихітки, була потрібна не менше ніж йому рука батька. Якесь горе сталося з ними. Батько це горе усвідомив, а маленький синок відчув. Він не все розумів із того, що відбувається. Але його маленьке сердечко, напевно, тріпотіло, хвилювалось, боялося й плакало. Хоча очі дитини залишалися сухими, але в них була тривога й біль. Як хотілося мені тоді їм чимось допомогти, та я не знала як це зробити.
