Ми на тому балконі згадували життя. Лента картинок, які були колись, які здавались такими далекими. Недаремно - ми ж бо знали, що вони недосяжні, що ніхто і ніколи не досягне свого минулого, яке б сильне не було бажання.
Найсильніше бажання - жити. Воно є усюди, воно наповнює наш світ, з нього виростають будівлі, нові люди, книги. За те бажання, що найпарадоксальніше, помирають, за нього боряться, б'ються і ріжуть горлянки навіть собі.
У мене того бажання не було. Точніше мені здавалось, що не було, хтось (кожен) знає, що воно є ЗАВЖДИ, просто в силу деяких обставин я його не відчував.
Я відчував те, як вона тремтить. Їй холодно.
- Ходімо в кімнату.
- Тут краще.
- Простуда краще?
- Ні, але я не концентруюсь на холоді, моє тіло рефлекторно реагує, але не зважай - думки далеко. (Пауза) Пішли.
Повернулись у обкурену кімнату. Впали на ліжко та почали цілуватись. Губи вологі, повні жаги.
Глянули в очі.
Кажуть, в очах можна прочитати все. Якщо це так, то її очі - гарні два круги карого кольору.
Я присів на край ліжка. Старався пригадати як я опинився на цьому місці у цьому місті. Звідки взялося наді мною небо сірого кольору, куди зникло сонце, адже я навіть не зауважив, що зараз листопад.
Пригадав собі, що хотів самореалізуватися, оточити себе теплими цікавими чуйними людьми, зайнятись благодійністю та риболовлею, врешті багато ще інших дрібниць хотів зробити та робити щодня, регулярно.
