Я сьогодні з’їхала з глузду, і вчора, і завтра…
Невиліковна суть бентежності зриває останній дах з моєї непоголеної голови. Дивна абстракція світу тече крізь плин віків… просто хочеться плакати.
Лукавим поглядом лукаві дивляться не в мої вічі ховаючи зір за межами бачення світу не інакшого, а іншого, зовсім іншого, без нас – людей.
Боляче втрачати природність людської подоби, та я вже не людина.
Боляче вбивати такий прекрасний світ, але я вже маю інший.
Сутність, яка спромоглася довершити кінець початком зараз відпочиває на моєму серці. Тихо сопить і я не буду… не буду будити передчасно. Нехай Немовлятко виспиться вдосталь уві сні зростає, у казковім сні без ілюзій, а коли нарешті відкриє оченята, то я впаду у сині зіниці Істини – навіки.
Навіки у спокої і рівновазі, навіки у щасті, не в переживанні його, а у відчутті бездонності тої чаші, котру випиваєш не до дна, але в насичення.
Навіки у Любові, якою сповиваєш Немовлятко. І ніхто більше не згадає людину, бо історія припорошила найтонші спогади, коли генетика відтворила зовсім інший виток еволюції. Може в людському світі й існували динозаври, але у світі Любові – тільки Любов.
Оаза пестощів моєї душі змушує шаріти і не від безвихідності, а від вибору, я обираю інше життя. Не тут, а там.
Я не тут, я там з Тобою.
