Вона завжди щось розуміла, коли дивилась, як падає сніг.
Я ніколи її не розумів.
Ніхто не розумів сніг наприкінці березня.
Він був УЖЕ зайвим, адже усі біоритми, настрої, рослини, годинники давно налаштовані на південне тепло.
Тим не менше, був кінець березня, вона стояла отут, ОТАК біля ліхтаря, спостерігаючи за снігом, і зовсім не звертаючи уваги на моє обличчя.
Я милувався нею, хоча й не розумів.
- Ти моя сніжинка.
Пригорнув.
Вона глянула холоднішим ніж мороз поглядом.
- Теж розтану?
Березневий сніг - це як остання спроба повернути те, що любиш - знаєш що безглуздо та не варто, але пробуєш.
Зима спробувала, а опісля канула в Лету до наступних морозів.
Гріло сонечко, щодень тепліше та завзятіше (,) я обіймав її, вона спочатку просто усміхалась, але помітно було, що їй ТЕПЛО.
Травневим вечором ми сіли на терасі ресторанчику, чули як гуляє вітер між листя, як воно йому відповідає шелестом,
її волосся докилось униз, до грудей, злегка скуйовджене, воно анітрохи не відштовхувало, а навпаки - приваблювало мене до цієї жінки. її руки, грація, шия - це те, за що я міг битися вічно.
Сьогодні вона була напрочуд тиха та лагідна.
Сама горнулась до мене, схиляла голову на плече, слухала скільки крові щохвилі перекачує серце.
В ту мить я любив її найбільше.
Тепло змінилось спепекою, і моя мила ставала щодня гарячішою, її шкіра пеклась на сонці, Вона пекла мене образами і жадібними поцілунками, я був з нею коли хотів і де хотів, але не я керував процесами і значеннями, вона сама без усвідомлення диктувала погоду,
тобто це був її настрій.
Бурхлива, як річка , як Амазонка, загадкова і швидка.
- Моя лисиця.
Я гладив її волосся, водив пальцями по плечах, поки вона бігла і спішила, я розглядав візерунки на її долонях, милувався швидкою ходою докурюючи останню сигару.
Останні дні серпня були тривожні.
Вона до чогось готувалась, наче кожної миті хотіла кудись скочити, взяти участь у змагання міжнародного масштабу, злетіти, втекти до іншої країни.
Тоді я уникав її.
Уникав її зривів та сльозів.
Я дуже не любив коли вона плакала.
Вона любила мене тоді, коли я не приходив.
Тривожні дні принесли нам перепочинок і штиль.
Так і почалась осінь.
Вона одягала шалики. Майже щодня різні (Звідки вони брались?)
Тому її лик ніколи не був сірим.
Одного дня ми стояли дув вітерець або сильний майже ураган, я не помічав я бачив тільки як її постать віддаляється від мене, я вона іде, я простягаю руку до розпатланого волосся, до рідної душі, до шалика зрештою..
