Майже сторічний дід Кость махнув ковінькою на курей...
-- Оце, дорогенький онучку... А ти хто?..
-- Та отой, хто мешкав за дві хати праворуч від вашої, книги у вас часто брав...
-- ... Та підклеював? Прошивав? Підмальовував?..
-- Було діло.
-- Та киш, окоянні!.. Кхе!.. Це... Той... Як його?..
Видно було, що дідусь мнеться з думками, не визначиться з чого почати, що для нього не властиво.
-- На тобі яблучок, грушок!..
-- Дякую, дідусю!
-- Та чого ти там розхрюкалася, Білявко! Випущу тебе, так ти ж залізеш до городу, потолочиш там усе... А як сусідонька Леся там, у вашому місті? Верещить?
Про Лесю дідусь Кость жартує, говорячи «верещить».
-- «Верещить», дідусю, «верещить», «доверещалася» не тільки на всю Україну, а й до Європи. Днів як з десять тому з успіхом виступила в Італії...
-- Ану, погони оту зозулясту геть подалі... Кхе!..
Махнув укотре ковінькою та зачепив рукою кулькову ручку, що була зачеплена до кишені. Ручка впала. Я підняв. Нова, ефектна, подарункова, з логотипом відомого телеканалу.
-- О! А я все норовився, як його тобі сказати. Ось тепер. Приїздили до мене журналісти – і фотографували, і знімали, і писали, і розпитували... Ну спочатку все – нічого. Але, коли, раптом, поцікавилися, що таке національна ідея, я через недолугість та банальність запитання розсипав зібрані з дерев для них гостинці. Ну прибулі їх самі позбирали. А, прощаючись, оцю ручку подарували. Ага... Ой, який гарний котик, мишку мені показуєш! Молодець! Грайся! Грайся... Ага... Розсипав... Бо це ж треба було їм утнути: на вашу – тобто мою! – думку, в чому полягає національна ідея, або що таке національна ідея? Для мене таке запитання – шок! Я так їм і сказав, певно зіпсувавши їм камеру та записи у блокнотах. Я обурився: як, ви не відаєте, що таке національна ідея?!. Їздете світ за очі, щоби дізнатися про неї? Чи ви – провокатори? Та ні, мовляв, дідусю, нам сюжет відзняти треба, ми – не провокатори, ми – серйозно... Шкода їх стало. Ех ви, звертаюсь до них, дивіться: бачите яблуні, груші, сливи, вишні, город зо всякою всячиною, оцей двір, побілену хату, по сусідству – будинки цегляні, он того кота – наш з бабою, -- затятого ворога мишей, чуєте – голос хрюшки у хліві, а ще – о, доречно! – диринчання тракторця, що вулицею повз проїхав, а ще – прислухайтесь – гудіння трансформатора на околиці села... Чуєте? То доять корівок... А ще – чуєте? – кумкання жаб... Чи вам це не по нутру – така «поезія»? Маю приклади для вас: наша Леся, сусідська дівчина, стала відомою оперною співачкою. А Павлик, ну той, якого недоростком дражнили, -- відомим наїздником верхових коней. А Непришийіванурозум, як прозвали у школі Івана Лущенка, який бешкетував і вчився погано, став – уявіть собі! – успішним підприємцем, причому тут, не покинувши батьківський дім... Оце все і є національною ідеєю! – сказав я їм. А ви її шукаєте!.. Живіть у ній! Жи-и-віть! Дивіться на неї! Дихайте нею! Купайтесь у ній! Співайте про неї! Тіштесь нею! Розмовляйте з нею! Підтримуйте її оптимізмом, працьовитістю! Гоніть від неї журбу й чвари! Любіть її! А дівчат або чоловіків – кохайте! – вони теж національна ідея!.. Я точно телевізійникам сюжет зіпсував. А, може, й ні. Ти, часом, його не бачив?!.
