Сьогодні йшов до універу з наміром не прогуляти жодної пари. Та не судилось. Зелена брама парку вкрала моє тіло і душу. Я сидів неподалік від університету, розглядаючи людей. Цигарку кусала шкіру; дим продовжував осідати смолою на легенях. Чув, як тихий вітер в мене на зубах читає книжки. Підслуховує готичний трек Icarus.
Безперервний потік людей плив дедалі швидше повз мене. Деякі розпливались воском, інші загусли в очах. Друзі, щирі посмішки. І сотні масок.
В душі наростав каштановий дощ. Його вже брудно-білий цвіт опадав на плечі, стелився під ноги, звідки розцвітали думки.
Знаєте, інколи вони народжувались ідеальними створіннями Бога, а зараз, лише кострубаті гомункули. Я хотів стільки написати, зробити свій заповіт, проте спромігся лише дихати серцем і вдивлятись у натовп, ловити кроки, можливо логіку вчинків.
Мініатюру присвятив дружбі, друзями, «друзям» в усій етимології слова, дещо метаморфічного, суб’єктивного. Чи варто пояснювати далі, якщо наступний зрозумілий абсурд нічого не змінить.
маю написати коротку ремарку: дякую близьким друзям, що вбачають у мені не тільки сірість чи хворобливу невпевненість, а особистість, яка прагне розкритись, змінитись, злетіти до небес. Усі Ви мої крила. Я люблю Вас.
Отже, про мою «сірість». Хм… Скільки разів я бачив її у їхніх поглядах щодо мене, пафосні усмішки з думками «лох». Проте вони не брали до уваги дрібницю – для мене, вони лише попіл, котрий прагне бути аквареллю. Ви – відблиск весняного неба в ранішній калюжі, навіть не в росі. Вона занадто чиста для них. Пийте далі отруту суспільства.
Моя хвороблива невпевненість – скажу коротко. Я справжній, хоча інколи ношу потріскану маску. Принаймні, я не боявся відкривати душу для Них і приймати кожного. Ідеалізувати кожного. Любити кожного. Довіряти кожному.
То в чому моя провина, «друзі»?
Можливо, я зраджував свої переконання зараз Вас?
Або робив боляче тим, хто не заслуговував цього?
Чи був здатний на хтивість і зраду?
Чи можливо на підлість?
Так, це правда Її нікуди діти. Хто не без гріха.
Однак, маю власну думку на рахунок цього…
Моя провина – я хотів жити заради вас, бути частиною вашого життя.
Пишу й усміхаюсь наївною посмішкою. Справжнього нічого не залишилось. Лише сіра плоть у пластмасовій обгортці. І так хочеться випустити увесь біль, образу, розчарування, що сидить у серці, і просто сказати – відпускаю=)
На останок скажу – положіть на могилу колишнього «я» тюльпанів, фіалок, та найбільше ромашок.
