Розділ 1
Про те, як Олекса знайшла у лісі щось надзвичайне
І день був гарним, і сонце так чудово прискало нитками проміння поміж пожовклого листя, тільки ось настрій у Олекси був зіпсований настільки, що нічого навколо вона не помічала. Зазвичай прогулянки у лісі заспокоювали її, переповнювали запахами та шелестом, щебетом та барвами, а зараз вона йшла, занурившись у власні думки так глибоко, що навіть розвеселий кудлатий пес, який вибіг звідкись з хащ, і, лишивши господаря позаду, радісно клацав пащею на плавний лет листя, не розвіяв її суму.
Ну ось і чому Олексі так не щастило? Її гарна подруга Ната перевелася у медичний ліцей, безсовісно лишивши Олексу саму ходити у сьомий клас, а це, вибачте, щодня бачитися із цілою компанією дівчат, які скрізь ходили купкою, вже малювали губи і всіляко Олексу ображали. А особливо у цій справі показувала себе русява Кіщенко, яка доводила Олексу до сказу, хоча, звісно, Олекса цього не показувала, і плакала тільки в туалеті або під закритими дверима шкільного горища.
Олекса товаришувала б з хлопчиками, однак вони чомусь з дівчатами принципово не зналися, називали їх всілякими образливими словами, а на шкільних дискотеках показово гралися у «перебивачку». Ну і нащо, питається, влаштовувати дискотеки, якщо дівчата з дівчатами танцюють?
Сьогодні Кіщенко та її подруги втнули таке, що Олекса втратила терпець, зібрала речі та пішла геть з уроків. Це ж де таке бачено, аби розказати Сугаку із паралельного класу такі про неї гадості? І не соромлячись, не стихаючи навіть тоді, коли вона зайшла до класу. Дівчата обступили Сугака і почали плести йому якихось небилиць, а потім розповіли, що Олекса його любить. Олекса почервоніла і вибігла з класу. Тепер вона ніколи не зважиться підійти до Сугака! Попалась би їй ця Кіщенко десь окремо, у темному задвірку! Або щоб перевестися у медичний ліцей, а потім прийти в школу такій впевненій, з новими друзями… Десь на дискотеку… З неймовірно гарним хлопчиком, щоб у нього було таке премиле каре, і біляве волосся, і таке личко, що ні Сугаку, ні Кіщенко і не снилося…
Якраз тоді, коли Олекса вже почала стискати кулачки, смакуючи в уяві криваву розправу над образниками і, одночасно, малюючи собі прекрасний танок на дискотеці з білявчиком в усіх на виду, вона помітила фіолетову пляму, яка ледь проглядала крізь гілляччя та листя кущів, що згустилися навколо високого розлогого дуба. Олекса зайшла доволі глибоко у ліс, тут вона рідко коли гуляла. «Хтось згубив курточку», - подумало Олекса. Ще вона подумала, що то може лежати труп. В газетах вона часто читала, як у лісах знаходять трупи, і тому їй стало страшенно цікаво. Вона уявляла, як побіжить додому… Ні, як перепинить на дорозі, що підперезувала ліс, якогось чоловіка, і попросить в нього мобільний, аби викликати міліцію та розповісти про мерця. Безсумнівно, знайти жмура було б пречудово, це додало б їй ваги і вона одразу стала б у школі популярною!
З цими думками Олекса пірнула крізь жовте листя, відхиляючи від обличчя хльосткі гілки. Однак в наступну хвилину вражено спинилася. Те, що видалося їй за бузкову курточку, на курточку зовсім не було схожим. Гілля та трава ховали від її погляду те, що лежало на землі, викриваючи для дитячої цікавості лише маленьку частинку неймовірного – між листям невагомими нитками в’юнилася мінлива і наче жива ковила бузкового кольору. Деякі напівпрозорі стьожки обплітали гілля, деякі підхоплював і пестив вітер. Олекса завмерла, ніби зачарована, їй дуже хотілося втекти, рвонути назад, однак щось підказувало їй, що просто перед нею, на відстані двох кроків, знаходиться її власний шанс на диво. А чи кожна дівчинка у 11 років може похвастатися справжнісіньким дивом? Не кожна. Тому Олекса взяла себе в руки і лишилася стояти, хоча серце калатало неймовірно: гуп-гуп-гуп! Більше того – дівчинка зважилася сісти навпочіпки, аби нарешті роздивитися, що ж там лежить таке під деревом.
Обережно відхиливши гілля, що заважало їй роздивитися краще, Олекса побачила таке, що змусило її від страху повалитися назад. З-під трави прямо на неї дивилася звірячий писок. Аби то ще був собака, ведмідь чи лев, Олекса б злякалася страхом звичним. А так її переляк був просто негаданим, адже перед нею був звір не простий, а небачений, бузковий, з величезними іклами, які він люто вишкірив на дівчинку, із очима, зведеними у дві щілини, крізь які прозирала така невідома та лячна глибина, що Олексі ще довго снитиметься ночами той перший погляд.
Дівчинка навіть не скрикнула – їй перехопило дихання. Звір щетинився та гарчав. Його тілом пробігало тремтіння, шерсть, схожа на невагому ковилу, куйовдилася та пульсувала барвистими хвилями. Здавалося, ще мить – і він кинеться на Олексу та розірве її. Тому вона вирішила не рухатися, а лише завмерло дивилася на звіра, не фокусуючи на ньому зір, так як читала колись у книжці, що на лютих собак дивитися впритул неможна. І хоча звір зовсім не був схожий на собаку, Олекса подумала, що ті правила стосуються усіх хижаків.
Пройшла хвилина, дві, три. Олекса думала і наче і не думала. Думки спалахами виникали в її голові, однак рішення, що робити, вона не знаходила. Звір теж не рухався, в його очах світилася ненависть, але здавалося, він чекав, доки дівчинка спровокує себе: зробить різкий рух, закричить чи спробує втекти.
І тут Олекса побачила, що звір лежить у райдужній калюжі. Це було схоже на бензин, котрий вилискує на сонці, однак барви розчинені наче в молоці, рідина була густішою, а кольори – чистими. Щойно дві пари очей – дівчинки та звіра – розійшлися, як звір відвернув морду і кашлянув. Раз, потім другий. З його пащі полилася веселкова рідина, він виштовхував її язиком та спльовував. І тут дівчинка здогадалася, що калюжа, у якій лежить звір – то була кров.
А чому б, власне, не кров? Хто сказав, що кров має бути неодмінно червоною? Їхня вчителька зоології нещодавно казала їм про якихось червів, чи що, у яких кров була зовсім не червоною, а білесою. То чому б цьому бузковому звіру не мати переливчасту веселкову кров?
Раптом дівчинці стало страшенно шкода звіра. Вона зрозуміла, що він помирав. Кров текла у нього з геть побитих лап та боків. Олексині руки затремтіли, і їй здалося, що ось так ось під деревом, просто перед нею, зникає щось дуже-дуже важливе, чого вже не вернеш, і без чого життя не буде таким, як раніше. Вона зрозуміла це не розумом, а скоріше якимсь внутрішнім відчуттям, ніби вловивши шепіт серця. І тоді вона знову подивилася звіру в очі, і запитала у нього:
– Що з тобою?
Звір підвів очі на звуки її голосу. Напруга з його тіла відійшла хвилями, ненависний погляд став м’яким, втомленим, з відлунням болю у кутиках повік. Звір одразу здався таким слабким, незважаючи на своє велике та сильне тіло(дівчинка лише зараз відмітила, до чого ж він здоровенний!), що його голова лише важко опустилася на лапи, а з рота вилилася цівка крові.
– Ти чого, як же тобі допомогти? – запитала дівчинка. Вона почала дуже хвилюватися і побачила, що на лють у цього звіра пішли геть усі сили.
Хвилину вона вагалася. Піти додому і принести аптечку? А якщо він помре? А якщо він втече? Але дивитися на те, як звір поволі конає, Олекса теж не могла. Тому вона сказала йому «Лежи тут, я зараз», і позадкувала через хащі до високого лісу. Пройшовши спиною вперед кілька десятків кроків, вона уважно роздивилася навкруги і запам’ятала місце, в якому натрапила на знахідку, а потім рвонула щодуху додому, не сміючи навіть перевести подих чи відпочити.
Ключ так недоречно все ніяк не потрапляв до шпаринки, з аптечки все повипадало, вона ніяк не могла знайти бинтів, а потім – пакета, аби скласти туди усі причандали… Зрештою, Олекса зібрала все необхідне і помчала назад.
Вона не відчувала ніг від хвилювання та втоми. Якусь мить їй здалося, що вона загубила те місце з дубом та кущами, але зрештою вибігла до галявини, з якої їй вперше побачилася бузкова пляма.
Обережно шугонула у хащі… Але звіра там не було. Лише веселкова калюжа поволі просочувала в землю крізь опале листя.
Олекса не розгубилася, а одразу ж пішла по тонкому різнобарвному сліду, і скоро побачила попереду патлату постать звіра. Дівчинка наздогнала його – він зовсім був слабким і заледве волочив ноги. Обернувся до неї і загарчав. Олекса на мить зупинилася, однак все-таки підійшла до звіра якнайближче, стала просто перед його писком, який прийшовся їй якраз на рівні обличчя, і, блідніючи та трусячись від страху, спробувала переконати звіра:
– Ходімо за мною, ну? Я тобі допоможу. У нас є кіт, я знаю, як з тваринами треба. Пішли назад під дерево. Тут тебе можуть помітити. Тут тебе знайдуть собачники. Знаєш, які бувають собачники? Вони візьмуть, і натравлять на тебе своїх ротвейлерів чи навіть підбультер’єрів.
Але звір все одно сунув вперед, напролом.
Олекса була у відчаї, вона не знала, як зупинити звіра, якому кожен крок давався так тяжко, але він вперто намагався кудись дійти. Дівчинці не лишалося більше нічого, як розплакатися, що вона в ту ж мить і зробила.
Звір зупинився і обернувся. Спершу повернув до заплаканої дівчинки голову, за нею плечі, а потім став перед нею повністю, і з сумом подивився їй у очі. А потім лизнув їй щоку, на якій мокріли блискучі доріжки від сліз. Звір понуро побрів назад, до дерева, лишивши дівчинку налякано кліпати очима і утирати рукавом обличчя. І коли Олекса утерлася та заспокоїлася, то зрозуміла, що звір піддався її волі та влігся знову під деревом.
Страх зник. Олекса не боялася більше бузкового знайду, вона швидко виклала з пакету ліки та бинти, відкрила слоїк (навколо одразу запахло лікарнею), перемазавшись смарагдовою рідиною, зробила з вати квача та линула туди зеленки. Сама Олекса страшенно не любила зеленку, і коли мама намагалася їй замазати якусь вавку, то мала змушена була пускатися у неабиякий крик, аби гучно заявити світу про свій протест проти такого знущання над дітьми. Однак зараз вона взяла на себе відповідальність за цього ось пораненого звіра, тому вважала, що він мав зціпивши зуби перетерпіти, доки зеленка пектиме. Щоправда, Олекса підозрювала, що звір може не розділяти її переконання. А ікла у нього були довгі. Та звір зовсім вибився із сил, і його боки тяжко здіймалися при диханні, а з пащі виривався хрип. Виливши на квача ще трохи зеленки (для певності), дівчинка піднесла його до бузкової лапи і… спинилася. Як же безглуздо на фоні мерехтливої барви та живої, напівпрозорої шерсті, схожої на осінні павутинки, виглядала ця вата і ця зеленка. Та жодна в світі зеленка не допоможе спинити кров кольору веселки! Жодні ліки не загоять цих страшних ран, які по краплинці висмоктують із звіра життя! Олекса зрозуміла це в одну мить, і їй стало страшенно сумно. Вона відмотала бинта і обережно, з острахом торкаючись до надзвичайно м’якої шерсті, почала перев’язувати рани. Дівчинка обв’язала звіру лапи, і, доки він тихо знесилено гарчав, заходилася обв’язувати йому тіло, пропускаючи руку під теплий бік.
Бинти на фоні сяючого фіолетового павутиння шерсті виглядали просто потворно. Олексі доводилося навіть піднімати звіра, аби все-таки перев’язати йому всі рани. Потім вона обперлася об дерево та поклала собі на коліна його велику голову. Звір заплющив очі і важко дихав. А потім він заснув, і Олекса не зважилася зняти його голову з колін та піти – вона боялася розбудити звіра. Зрештою, її огорнуло неабияке тепло, і вона сама не помітила, як і собі пірнула у сон.
І в цю саме секунду звір розплющив очі.
