Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43519
Рецензій: 84800

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Наближення сонця. Шоста

© Катерина Омельченко, 19-05-2015
Червоношкірий, наче пантера, одразу звівся на ноги й по-хижацьки вишкірив зуби – от-от зашипить, ніби йому віддавили хвіст. Але й пан Муньос підслизнувся і мало не впав зі сходів від несподіванки. Щоправда, вже наступної миті, роздивившись у напівтемряві мене і, мабуть, дійшовши висновку, що я впіймав і знешкодив небезпечного індіанця, він розпрямив плечі і, досі ще трохи стурбований, став обмацувати кишеню в пошуках, я так підозрюю, зброї.

Не думаю, що в такому місці можна вбивати людей і розмальовувати у червоне кам’яну підлогу і стіни. Уявляю потьоки крові, що повільно сповзають з облич мармурових святенників-янголів – ні, це їм не личитиме! Святість, заюшена чужою кров’ю – суцільний декаданс, або я зовсім не розуміюся на святості. Та сама думка, мабуть, спіткала і пана Муньоса, бо, притишивши свій запал, він повільно витяг з кишені хустинку і почав витирати спітніле, залите дощем чоло. Мій товариш теж ніби здувся – хоч і зрозуміло, що в разі чого він також знайшов би дещо цікаве, щоб себе захистити від нападу і перейти в наступ. Не знаю, хто б переміг, здоровенний, ставний Муньос чи – придивляюся до пружного тіла, оцінюючи переваги – швидкий і верткий індіанець? Маленький, пруткий восьминіг, що затискає і розкришує м’язами залізо… Сподіваюся, що виграли б мої грошики, але цього разу, мабуть, ще не доведеться робити ставки.

- Риба, що ти тут робиш без мого дозволу, і хто цей чоловік поряд із тобою? – вдає нерозуміння пан Муньос. Вигляд у нього досить погрозливий, але від мене не приховалося несподіване тремтіння в його кінцівках. Дивно: здається, він хоче, аби хтось врятував ситуацію і його самого разом із нею. Я маю казати, що це я привів сюди індіанця? І про це просить хазяїн, а не непроханий гість?
- Я… я просто виконую завдання…
- Добре, Рибо, ти мені пізніше поясниш. А зараз, прошу вимітатися звідси. Я хочу побути наодинці з дружиною.

Погода! Так, погана погода позбавляє людей спокою, і той, хто мирно лежав у теплому ліжку, не може більше там залишатися, бо на серце, разом із вигуками грому, приходить тривога і смуток. Злива гомонить про нещастя, вітер виє про страшне, блискавка віщує про помсту, і чоловік, якому вже не допомагає ні Морфей, ні чистий спирт, казиться від навали емоцій. Звичайно, він хоче побути наодинці з дружиною… А той, що поруч зі мною, хитрий і злостивий, як стародавній змій, насмішкувато озвучує мої власні думки:

- Наодинці, сеньйор Освальдо? Народу тут немало, чи не так? Старі графи, бундючні аристократи, світила науки і, так, один усіма проклятий актор… Чи не заважатимуть вам інші покійники, що за життя, мабуть, не схвалили б її вибору? Син торговця вовною, га?
Мені здається, чи пан Муньос і справді побоюється спускатися до нас. Важко роздивитися його обличчя і зрозуміти, яке враження справили на нього нахабні слова молодика, але то явно не гнів, не роздратування, а, скоріше, щось на зразок розгубленості.
- Я прошу вас, молодий чоловік, - намагаючись виглядати суворим, але з очевидною нехіттю гримає він, - залишити це священне місце і не паплюжити імена мертвих…
- Важко спаплюжити мертвих, вони вже поза межами земної ганьби і слави. Безчестя стосується тільки живих, - щось є таке в голосі червоношкірого, що ніби переконує саме в його праві знаходитися тут. Але необхідно втручатися, тож я, виступаючи вперед, намагаюся виплутати нас із неочікуваної біди:

- Пане Муньос, звичайно, ми не повинні бути тут, - (хоча, чого це ти, чортяка, навіть не спитаєш, яким чином ми, двоє сторонніх і підозрілих, опинилися у склепі?), - але це все можна пояснити, і я обов’язково це зроблю. Просто зараз мені б не хотілося більше вам заважати – не місце і не час. Якщо дозволите, ввечері або коли вам буде завгодно, я спробую виправдатися. А зараз, якщо дозволите, ми підемо…
І це, здається, ой як прийшлося до серця моєму дивному роботодавцю – він зиркнув на мене з улесливою вдячністю, ніби почувши обіцянку відпущення гріхів. І одразу ж, після того цікавого погляду, призначеного тільки для моїх очей, він обрав величного вигляду і незадоволено пробубонів:
- Добре, Рибо, ввечері поговоримо… А зараз – геть! Обоє!

Набираюся сміливості і, хоч неприємно, ніби торкаюся не одягу, не людської шкіри, а гарячої луски отруйної тварюки, не обертаючись, за лікоть, за що Бог послав, хапаю індіанця і підтягаю його до себе, шепочу на вухо:
- Ходімо, ходімо зараз. Не треба все ускладнювати. Він тебе пристреле, ти його пристрелиш – але давай згодом, не зараз, аби Рибі не сидіти за вас у в’язниці, бо підставите ви все одно бідолаху Рибу – ти втечеш, він відкупиться, тільки Риба нічого не зробить…
І така собі, знаєте, звукова посмішка в бік ясновельможного, такий собі, підлабузницький реготочок, мовляв, ми хто, ми проти вас хробаки! Тобто із натяком на те, що й індіанець мав би приєднатися до такого самозречення і, разом зі мною, підібгавши хвоста, на череві й напівзігнутих лапах, обминути господаря й дременути в ліс, де нам, неборакам, і місце. Ні, до його планів це не входило, і він, гучно розсміявшись, порадив мені насилати чуму на всіх, хто захоче заподіяти мені лихо. Вирвавшись від мене, він відтіснив мене назад, за свою спину, що несподівано зробилася міцною та широкою.

- А ти, сеньйор, чи не забагато на себе береш?
Приречено, зацьковано дивився на нього Муньос. Не уникнути приниження чи бійки – в залежності від того, на що в пана вистачить духу. Не сиділося тобі вдома, бідолашний п’яниця, такий величний, такий кремезний і такий, чорт забирай, нещасливий!
- Годі вам, - промурмотів принижено, - залиште мене, будь ласка, самого.
- Та вже ні! Якщо я прийшов, значить ти сьорбало сюди не пни, хіба не зрозуміло!
- Будь ласка, будь ласка, - на обличчі Муньоса проступив містичний жах, а великі його, дужі руки, піднялися й затрусилися безпорадно перед грудьми, коли індіанець, зігнувшись, ніби перед стрибком, блискавично витяг звідкись ножа.
- Будь ласка, не треба цього всього. Вам же дали ключі, вам не перешкоджають приходити сюди, коли заманеться, але ж і в мене є свої права…

- Ти заберешся звідси негайно, собако, або я намалюю тобі добрячу посмішку під підборіддям!
Він пересувався, наче ферзь шаховою дошкою, беззвучно і загрозливо швидко і, якби під його ногами було тонке скло, а не кам’яний шар, воно б не луснуло і не застогнало, бо він був метеликом на стіні, відзеркаленням місячного променю на воді – той, що не зламає надламаної гілки і розірве зубами горлянку.

- Стій! – сичу, ніби вириваю лезо зі своїх м’язів. Мене не чутно. Голос, як у нічному жахітті, закипає і випаровується, не залишаючи по собі сліду. Картина справді страшна. В повітрі пахне невідворотністю, і з блискавичною швидкістю змінюється відстань, наближаючись до смертельно небезпечного нуля. Раптом помічаю, що рухаюсь слідом за індіанцем, підібгавши вуха, вистромивши кігті, б’ючи довгим хвостом по задніх лапах. Щось клекотить і лоскоче під язиком. Звідки воно взялося? Голос предків, що, може, тисячу років назад блукали джунглями під знаком ягуара – діти, що шукали його сили й заражалися натхненням вбивства від ночі. Затерті сходи під ногами, зібраний до бою чоловік перед очами, темна пастка, до якої вже потрапили шляхетні мертвяки – позаду.
- Стій! – кричу вже собі, намагаючись повернути людську подобу. Але, як у справжнього звіра, звуки не сплітаються в мереживо зрозумілої мови. Господи, хто там із них: хіба ж я тварина? Хіба немає вороття?

Наше з індіанцем тваринне клекотіння серед тиші. Я – індіанець! Такий, як він. Я хочу скуштувати прозорої білої, ледь забарвленої червоним вином, крові. Я – індіанська тварина. Нашу тривожну тишу перериває тоненький, пронизливий зойк. Осавльдо Муньос, закинувши голову, щоб тільки нічого не бачити, в епілептичній незграбності намагається рятувати себе, задихається від жаху, заважає собі дурними руками й ногами. Від того, що так жалісно, по-жіночому кричить, робиться шкода й соромно, і від таких важких почуттів щось ніби перемикається в мізках. Стою і дивлюся вже тверезо, як, то тихенько, то гучно підвиваючи, білий чоловік продирається до виходу. От-от надибає його чорна тінь знизу, от-от схопить довгими руками-зміями – як повільно рухається один у порівнянні з іншим! Але ні: грім ніби кличе його до себе, підбадьорює, просить зробити останнє зусилля. Чому, зумисно чи випадково випустивши його на подвір’я, індіанець ніби боїться переслідувати його там, за межами цієї клятої ями? Ніби підземний демон, що боїться сонячного світла і навали свіжого повітря, зупиняється він і, важко дихаючи від ненависті, не зрушить з місця. Вигуки пана Муньоса, що потонули в зливі звуків, тепер чомусь здаються радісно-дитячими. Підстрибуючи і розсипаючись довкола дрібними бризками, ніби там не один, а кілька однакових панів Освальдо, двійників або уламків однієї душі, вигуки завмирають остаточно. Трохи почекавши, індіанець спокійно повертається до мене. На обличчі вже знайома мені посмішка:

- Що, Рибо, думаєш, я схожий був на підземного демона? – запитує чи стверджує? У будь-якому випадку неприємно, що прочитав у моїй голові асоціацію, яка була несподіванкою навіть для мене.
- Я хотів, щоб виглядало так, ніби я через якусь причину не можу залишити склеп. Ну, не накидатися ж мені було на нього з ножем…
- Ти зовсім спокійний? – питаю.
- А що? Я просто не хочу його тут бачити. Спробував убезпечити себе від таких несподіваних зустрічей надалі. Думаєш, вийшло?
- Але ж він правий: йому також треба колись навідати дружину… - уже зовсім невпевнено захищаю цього нещасного слабака. І не знаю, чи хочу його захищати, принаймні перед собою. Огидний!
- То я скажу, де її шукати, - його обличчя спалахує недобрим вогнем, і знову мені неприємно від поновленої теми, - Хай подивиться, на що перетворилася його кохана.
Твердим і впевненим рухом, він хапає мене за плече і спрямовує донизу, назад. Я відчуваю його вагу на собі – ніби тягар прокляття. Чомусь знаю, що тепер нас із ним пов’язано разом. Ми – поплічники для якихось майбутніх (або минулих) справ.
- Я знаю тебе? – мимовільно злітає питання.
- Ти знаєш мене…

Тут є ще третій вхід – широка, гладка дорога, забрана важкими, закругленими згори ворітьми. Їх відкривають лише тоді, коли подають головну страву – заквітчаного, прикрашеного мереживом, брязкальцями й іншим непотребом, покійника. За всіх кращий, за всіх веселіший, бо єдиний, хто не плаче і не вдає сум, він чи вона спускається, щоб назавжди відгородитися від ненадійних живих – і це, справді, його свято. Чоловіки й дружини заходять сюди через двері, в які щойно вистрибнув пан Освальдо Муньос. Коханці прослизають через низький потаємний хід, їхня доля – озиратися назад і боятися викриття… але не всі коханці однакові. Втім, виявилося, що це ще не всі таємниці склепів і коханців.

У черговий раз занурившись у густу темряву, індіанець швидко, ніби й не помічаючи перешкод, наблизився до чогось на зразок масивного єгипетського саркофагу, який, щоправда, мали б прикрашати християнські символи. Погано, мабуть, бідолашній Елені лежати під такою скелею: ні дихнути, ні крикнути.
- Бачиш, Рибо, як Муньос її кохав, - поміж справами сказав індіанець – а справи в нього були цікаві, - Боявся дуже, аби не втекла. Щоб тільки не приходила до нього поза снами, насправді, а ще, щоб зі мною не з’єдналася… Тільки камінчик виявився трохи легшим, ніж він сподівався.
Він весело зареготав і, намацавши щось у темряві, натиснув, навалився грудьми й плечима, і – сухий звук, ніби жорнами розмелювало десь каміння – саркофаг зрушив із місця, відкриваючи те, що здалося темною плямою навіть у темряві.
- Господи… Свята Діво, захисти мене, - щось ніби тягло за язик, ніби виштовхувало зсередини слова, що псують репутацію індіанським чаклунам гірше за пряме визнання у шахрайстві. Намагаюся сховатися за хрестом, який творю напівсвідомо тремтливою рукою, бо… боюся покійників і не хочу дивитися на Елену Муньос, навіть, якщо не побачу її, а тільки знатиму, що вона тут, серед нас, з’явилася, як підгнила зоря, впіймана і знерухомлена могилою. Чи знерухомлена? Індіанець легко зістрибнув униз, занурившись майже з головою у (вибачайте за вульгарний символізм) безмежно лиху, чорну діру.
- Йди сюди, - покликав звідти веселим, бадьорим голосом, - Не бійся.

І тут із ями ніби палахнуло вогнем. Пекло! Пекло розпеченою лавою піднялося впритул до області живих, на самісінький кордон, і поглинуло нахабного порушника. Такою була перша думка, і тільки за кілька довгих миттєвостей, доки зривався, відскакував від стін і завмирав мій крик, стало зрозуміло, що налякало мене досить таки тьмяне світло звичайного ліхтаря. І… а втім, зрозуміло… Хитаючись від щойно переможеного страху, наближаюся до ями і вже знаю, що нічого мені звідти не загрожує, крім, хіба що, якоїсь злої витівки мого знайомого.
- Дивись, - каже він, високо піднімаючи ліхтаря, - Що я тобі казав? Тут немає Елени.
Оговтуючись, розплющую одне око і бачу дивну картину: в розкішній труні на розшитій золотом червоній шовковій оббивці, навколішки примостився брудний індіанець. Живий, усміхається. Більше нікого - така спокійна і врівноважена хазяйка зникла. Поряд із ним, і також ніби не звідси – величенький мішок. Зануривши в нього руку до самого ліктя, покидьок витягає пачку банкнот і, щасливий, ніби обжерся шоколаду, простягає її мені:
- Тримай, Риба. Це тобі… За все те хороше, що ти вже зробив і ще зробиш.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 21-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 21-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 20-05-2015

Смачна проза

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Наталка Ліщинська, 20-05-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.37736201286316 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …