2
Відбірна лайка наповнила коридори відділку. Крики вилітали з приймальної. Худорба немов та шавка дріботів за Хабровським. Інквізитор жував губу
Не треба було залишати Жбана із Анною. Вона ще та сука. Доконає піддослідну…
Мехаор Бертан плювався слиною. Гладке обличчя пінилось томатним соком. На скронях видувались жилки. Старенька жінка тримала останню оборону. ЇЇ кволе тіло ледве дотягувалось до лакованого стола. Целюлозна брама півколом притискала стару до стіни. Кінчик носа бобовим паростком прокльовувався з глибоким тіней.
- Ви глуха? Так я Вам швидко почищу канали аж до кишок. – Вибалушив очі. Дихання зірвалось. Кулак поцілував кришку стола. Бобовий паросток став ще меншим. – Негайно веди мене до Інквізитора.
Сонце крізь голі вікна, кліпало на них білим золотом. Попивало гірку каву.
- Залиште у спокої пані Ткачук. – Хабровський перервав оперу Бертана. Остання нота була за Інквізитором.
Чиновник підстрибнув від несподіванки. Та потім блискавично опанував себе. Досі стояв обличчям до секретарші.
- Вам далеко ходити не треба. Ось я перед вами. – додав Харбровський. Очі наповнювались отрутою.
Бертан кволо повернувся до Інквізитора. Давно неголена обличчя стікало болем та гнівом. Спочатку Хабровському здалося – то все надмірність та лють. Та зараз – очі запухли від сліз. Ультрамаринові синці розцвітали скорботою, таврували його горе.
- Я хочу побачити дочку. – Важко дихав.
- На жаль це не можливо, пане. Вона під кодом №17. Тільки після вироку допускається прийом.
Бертан нагадував Хабровському загнаного бика. Чоловік не мав сил на фонтан емоцій. Важким кроком чиновник наблизився до Інквізитора. Товсті пальці обхватили шию Сергія, потягли на себе. Мисливець став жертвою. Схилився над вухом Хабровського.
- Я сам їх писав. – Масний запах перегару вдарив у ніс.
Інквізитор мовчав.
- Ти забуваєшся. Чи тобі нагадати, за які заслуга ти в ордені карателів? –Губи чиновника тремтіли ніби два слимака в акті кохання.
Хабровський на мить спохмурнів, але погляд не відвів. Жодного слова. Жодного звуку. Лише безжальний келих антарктичного холоду.
- Ходімте за мною. – Голос був рівним. Мрець із утроби землі.
Худорба стояв біля дверей. Гострі плечі підпирали стіни. Руки схрестились на грудях. Скельця окулярів ковтали сонячний сир. Здивування літало навколо хлопця. Інквізитор дедалі більше злився. Авторитет жорсткого лідера стояв на мідні ногах Колоса. Перші тріщини поцілували його лоб.
- Мовчи. Ні пари з вуст. – Заграли вилиці на блідому серпанку обличчя.
Хлопець провів поглядом Хабровського з Бертаном. Потім зачовгав за ними, прикривши за собою двері.
Ніхто не бачив як немічна секретарша проклюнулась з під стола. Бертан її не лякав. Думка про те, як у неї забирають листівку, народжував у ній гнилий присмак у роті з липким відчуттям безпорадності. Вузлуваті пальці стискали щось в руці. Легке тремтіння бризом накочувалось на каргу. Сиві пасма вибились із гульки на потилиці. Уривчасте дихання примушувало їх танцювати божевільний танок. Нарешті пальці розтиснулись. Паперова кулька німотою дивилась на неї. Фаланги незграбно розправляли папір. Збудження старої наростало. Хижий відблиск заграв на катаракті очей. Та вона чітко бачила красивий почерк й заповітні слова.
Перші частини тіла прибули. Чекайте на розі вулиці Хетонського, біля готелю Аль-Монран. Круційні нитки надішлю пізніше.
Компанія завалилась до кабінету інквізитора. Худорба уявляв його більшим. Кімнатка нагадувала більше житло аскета, ніж третьої за впливовості людини в місті. Хабровський не запропонував сісти товариству. Першим розплився біля стола. Руки схрестив дашком на зачовганій поверхні.
- Викладуй, Мехаоре.
- Мені не подобається твій тон. – Прокректав Бертан, сідаючи по той бік стола.
Худорба підпирав стіни.
- Сину не обов’язково вгодити батькові. – сперся на бильце. Руки зашаруділи в шухляді.
- Ти не син, а я тобі не батьку. Тому май повагу до того, котрий дав тобі усе. – голос спокійний. Ненависть вичерпалась в приймальній.
Сергій мовчки спостерігав за непроханим гостем, руки досі шаруділи в шухляді. Через мить дістав червоне яблуко.
- Мій закон. Мій порядок. – Лезо ножа шматувало скибки.
- Я хочу бачити дочок. – Сльози.
- Котру? – Скибка в рот. – Та, що понівечена лежить у морзі? Чи, ту, що сидить на ланцюгу в очікування допиту?
Худобра не вірив очам. Огрядний чоловік, який декілька хвилин назад ладен був розгромити відділок, перетворився на смиренне м'ясо. Хабаровський же грав комедію. Худорба поправив окуляри.
Муки перекосили спітніле обличчя чиновника.
- Дайте побачити мені Камелію. Мою дівчинку. – Могутня статура здригались під звуками плачу.
Хабровський насолоджувався. До його ніг упаде Мехаор. Його творець.
- Камелія на розтині у Лафарта, - закрутив ніж у руках. Загуснув очима над кінчиком ножа. Чемрений. Яблуко дрімало у лівиці. – Не хвилюйтесь, його ніжні руки подбають про неї. Їй буде не боляче. Хм, навіть приємно.
Жодного натяку на усмішку.
Худорба жадібно поглинав діалог.
- Ах ти ж вилупок. – Бертан подався уперед, простягаючи руки над столом. Шмарклі змінили русло на глибші борозни, зволожували липкими водами епідермальні берега.
- Ну, ну, не скавчіть. Дам я Вам побачити крихіток. – Чистив лезом нігті, погляд так само не піднімав. Усім єством зневажав співрозмовника. Названого батька. Патрона. – Питання лише в ціні.
Чиновник так і залишався висіти над столом. Важко дихав.
- Скільки ти хочеш? – в роті заскреготіли іржаві шестерні.
- О, ні, - скривив губи, як клоун. – Гроші мені не потрібні. Це лише макулатура. Люблю нею камін розпалювати. Мені потрібно, батьку, зовсім інше. Те, що ви так старанно ховаєте від Калі. Ви б рідних дочок продали за те, що я прошу.
- Не розумію.
Бертан закрокував. Бездумно запускав пальці-сосиски в розкуйовджене волосся. А воно, кислим молоком витікало між ними.
- Досить клеїти із себе недоумка! – кулак упав на стіл.
Худорба зіщулився до мікроскопічних розмір. Під гарячу руку зовсім не хотілось попадати. Наступної секунди Хабровський вже вистругував себе із скелі. Розпластався на бильці.
- Я запитаю удруге. Якщо цього разу відповідь не задовольнить, дам копняка під ваш жирний зад. Батьку. – Блювати так і тягло.
- Синиці в мене не має.
- Так дістань її. – Скеля давали тріщини.
- Мене це мало цікавить. Хочеш побачити сучок, викладайся на повну. – Піднявся, рушив до виходу. Коли порівнявся з Мехаором. Нагнувся до вуха. – Маєш час до вечора. Не встигнеш - я особисто пограюсь з твоїми кицюнями.
Слина шрапнеллю залітала у вухо. Сергій скорчив геройську міну.
- На все добре, пане Бертане. Чекаю вас завтра о сьомій годин. – Поплескав по плечі. – Худорба, досить мені облизувати вапно із стін. Ходім, у нас незакінчені справи.
- Угу. – поправив окуляри.
- Брама, завжди наганяла депресію. – Пощипував бороду. – Колір життя, тут сміється зубами Калі.
Худорба намагався просунути інвалідний візок у занадто вузький портал Стерильної кімнати. Він пихтів хворим вулканом, надривав кволі руки, але візок не піддавав. Тіло, котре спало під лляною накидкою, від різких рухів тремтіло осиковим листям. Понівечена кисть відсалютувала каліцтвом.
- Обережніше! Ще раз подібне утнеш - віддішлю тебе разом зі Святославом за браму. - Тільки втома. Відстороненість.
Недосмажений спокій Інквізитора загнав Худорбу в заячу нору.
- Вибачте… - Опустив очі. Правицею запхнув кисть Святослава назад, у тепле лоно накидки.
Коліщата заскреготіли підлогою. Протеже зупинився біля Сергія. Чоловік вдивлявся в масивну браму, однак приземлену. Чавуні стулки подекуди промовляли до них віршами, писаних іржею. Червоні патьоки визирали спіднизу брами й стелились вином на підлогу. По центру, де сходились тисячолітні стулки виднілось барельєфне тавро. Голова Медузи Горгони скалили голчасті зуби. Змії, сплітались вінком навколо рота. Здавалось, ще мить, і кинуться вперед. Очі Горгони закривала червона пов’язка. Блискуча латунь.
- Ніколи не замислювався над тим, чому її називають зеленою. – Поправив окуляри.
- А якими ти їх бачиш?
- Чорними?! – повернув голову до Сергія.
- Минулий протеже вбачав блакитний. – сором’язлива посмішка. – Якове, кожний бачить свій колір. Усі, крім зеленого. Вона, печатка дітей смерті. З усіх відомих інквізиторів, тільки я і Святослав бачили зелений колір.
- Стривайте, якщо ви сини смерті, то…
- Досить лити на мене свої безглузді запитання. Берись заділо.
- Але…
- Ну чому в мене такий недоумкуватий протеже. – Закотив очі.
- Все таки, нариваєшся на прогулянку за браму.
Яків спохмурнів. Більше не говорив. Слухняно за наказом інквізитора зняв накидку із тіла Святослава. Обличчя перекосило від жаху. Подекуди викидав паростки гидливість. Худорба сахнувся назад. Притиснув ковдру, ніби хотів заховатись за крилами накидки.
- Його рани…
- Бачу. Не сліпий. – і знову жодної ознаки емоцій.
Скалічена рука не була варта уваги. Звичайна хірургічна ампутація. А ось, очі…
Немов їх кусали голчастими зубами, впивались в кістяний плід голови. Зазубрини ореолом стискали пусті очниці. Вишнева темнота черепа, плакала на щоки розтерзаними нитками зорових нервів.
- Зламана лялька. – Хабровський заскреготів зубами
- Що ви сказали? – Яків не обернувся.
Інквізитор не відповів. Абстрагувався. Бачив тільки браму. Вона шептала до нього міріадами голосів.
- Якове, час настав.
- Гаразд. Щойно закінчив.
Хлопець підкотив крісло до брами, недалеко від якої стояв Сергій.
- Відступи назад. І раджу не відкривати очі, навіть, коли відчуєш нестерпне бажання. Інакше - смерть, це найкраще, що може з тобою статись.
Яків кивнув й закрив очі. Невпевнено відпустив ручку інвалідного візка і відступив на декілька кроків.
Сергій закочував рукав правиці, кохаючись у спогадах, рідких ,немов, слина гомункула. Бурмотів під ніс незрозумілі фрагментів, давно мертвих діалогів. Інколи губи скривлювались у посмішці, а рижа борода ставала іржавим ставком.
Шептів посилювався. Брама хотіла втамувати голод.
«Випий моєї крові, матір бога»
Рука по лікоть занурилась у відкритий рот Горгони. Секунда чекань. Метал почав обпадати лушпинням горіха на підлогу звільнюючи єство древньої істоти. Густі рухи оживили голову і зуби зімкнулись на руці. Хабровський не скривися. Покірно давав їй втамувати спрагу. Чорні змії кривими стрілами злетіли до нього. Сичали, але не кусали. Майже відчував холодний подих на своїй шиї. Обличчя Інквізитора втрачало фарби, наповнювались сірим молоком. Як був скелею, так і залишився. Та навіть кам’яні принци схиляються на коліна. Ноги зрадили, підкосився, обвиснув на руці. Змії барвінком обвили руку. Нарешті мати дозволила напитись із келиха.
«Нужбо! Випий мене до останньої краплі»
Потаємні думки не здійснились. Він буде жити. Змії відпустили руку і повернулись до матері. У горлі медузи кипіла кров. Червона піна спадала на маківку Інквізитора. Він підняв до неї очі, чекаючи наступного зняття ключа. Кімната бриніла від жахливого стогону.
Стогоном матері за дитям.
Стогоном короля на плахті.
Стогоном людства. Мертвих і ненароджених поколінь.
Він бачив, як напруження вливалось у барельєф і рвало його із середини на шматки. Білий спалах розітнув голову медузи рівно посередині й метнувся вертикальної стрічкою до країв брами. Горгона відпустила руку. Кінцівка в’ялим шматком м’яса упала до ніг Інквізитора. Тримаючись за тавровану зубами руку, піднявся з колін. Брама сколихнулась й відкрилась. Барельєф розітнуло пополам. Кров, хлинула трояндами із голови медузи де пройшов спалах. Рідина зависла над підлогою, та з наступним кроком долі на шаховій дошці, просочилась в отвір між стулками брами. Стіна, в яку були вмуровані ворота, розпливлася гарячим воском. Жар, блювотно-жовтим, кричав на обличчя Сергія. Дійство, що розгорталось по ту сторону брами, звело б людину до божевілля. Проте не Інквізитора. Він нагнувся до вуха Святослава й щось прошепотів, не зводячи очі від оргії під проводом Хаосу.
- Я чекатиму на тебе, друже. – пхнув візок у браму.
Ритуальний вальс завершився. Хабровський вдихнув на повні груди й промови.
- Якове, можеш відкривати очі.
Худорба мовчав.
- Ти, що, там заснув?! – обернувся.
Обличчя натягло маску мученика.
- Дурню…
Здоровою рукою закинув хлопця собі на плече й рушив до дверей.
- Залишайся живим.
