Данило підприємствував, хоча логічно йому було б займатися фермерством, тому що мешкав на віддаленому від великого міста хуторі. Організував розвезення сусідніми селами хліба і до хліба, а водночас і книжок ― як змалку затятий читач. З дитинства відчував, що робота на землі ― то не його. Тільки жити у селі ― інша річ. Або працювати ось так ― щоб і місто пізнати, і від села не відриватись.
Мав усі принади сучасного життя: «телебачник» (як казала його мати) з супутниковою антеною, комп’ютер, програвач, відеомагнітофон… Але тим майже не користувався, хіба що документальні фільми про різні дикі племена дивився. А все інше ― зась! Відчував: воно ― і матеріальне, і духовне за деякими винятками ― було якимсь штучним, далеким від життя: чи то йшлося про закордонне, а чи вітчизняне, що особливо гнітило й дивувало ― наче українці подуріли, геть забули рідне.
Данило усім своїм єством ненавидів закордонні штамповані фільми через те, що майже у кожному з них так звані герої товкли тортами пики одне одному. «І це називається комедією?!» ― обурювався він услід за матір’ю.
Інколи просив дружину Людмилу переповісти якісь новини, тим самим непомітно для неї ж самої призвичаїв її до інших передач. Бо якось аж сам собі злякався, зрозумівши, що у тієї з’явилась така собі телебачезалежність, що вона перетворювалась на серіаломанку. А тут ще трансляції наживо політичних шоу, хоча насправді багато в чому словесного сміття, прикрашеного різноманітними брязкальцями в особах відомих діячів культури, літератури, мистецтва, спортсменів, політиків. А телеглядачі велися на те, роти роззявляючи… Огидно ставало. Данило нервував. Нервував, хоч дільнична лікарка застерегла, що від нервів загострюються хвороби.
Коли такі видовища удесятерились, багато обивателів зітхнули наче з полегшенням: життя чудове!
У родині Данила укорінились давні сімейні традиції заборон і покарань. До них змалку звикали пращури, прадіди, діди, батьки, а відтак ― і він з двома братами.
Але ось дві доньки-близнючки, Оксана і Наталя, немов не із того тіста. Батьків-то поважали, на «ви» називали, за спільною вечерею раніше за них ложок не брали, навчались добре. Однак у селі їх прозвали дівчатами не з того світу: чи то через їхню досі небачену вроду, чи то через заздрощі, а чи, можливо, то діяв неповторний дівочий магнетизм, тільки їм притаманний.
Врода дівчат, що особливо вимальовувалась під час їхньої ходьби і рухів, стала навіть причиною серйозного непорозуміння між Данилом і дружиною. Дійшло до того, що він навіть змушений був наполягати на проведенні найсучаснішого медичного дослідження, щоб дізнатись, чи рідні йому доньки. Але Люда так щиро присягалася і божилася, що до того справа не дійшла.
А перед тим подружжя згаяло не один вечір, переглядаючи світлини сімейного архіву і шукаючи у батьках та дідах характерні ознаки роду.
― О-о, дивись, яка гарна прабабця по твоїй лінії, ― дружина замилювала очі чоловікові, на мить відірвавши погляд від екрану і тицькаючи масним від пиріжка пальцем у пожовклу світлину.
Вона не помітно зітхала, сподіваючись уникнути проходження медичних тестів. У селі, як не приховуй, дізнаються. А там і до чужих людей сумнів закрадеться ― донькам зайві клопоти.
― Тоді були важкі часи, руїна, царизм, перша світова війна…
― А ця світлина іншої родички, певно, під час голодомору зроблена. Чим перса повинні були наповнитися? Голодом?.. Чи страхом, щоб тебе не з’їли… Та подивись на вухо бабці на оцій світлині. Бач, яке гарне, ― дожовуючи пиріжок пробурмотіла дружина.
― Але ж у мене зовсім інше. Це ж моя прабабця.
― Прабабця твоя. А вухо у нашої доньки утворилось від моїх генів.
― Ну й ну, сказав… А можливо ще й від моїх.
Як для кого, то така балаканина ― просто нісенітниці, банальність. Тільки не для Данила. Він довго вивчав вуха дружини і не знайшов ніякої схожості з вухами своїх доньок. Тож проблема ― рідні йому доньки чи ні ― залишалася на часі. Данило зачинився у своїй кімнаті і довго вдивлявся у трюмо, уважно вивчаючи свою, як він висловлювався, мармизу, позираючи на світлини доньок, які поставив поруч.
«Вродливі, а парубків немає», ― подумав він.
Оцю дивну оказію ― не мають парубків – у селі спочатку списували на суворість батьків. Але згодом стало зрозуміло, що то якраз дівчата ні на кого не зважають, байдужі до хлопців. Для Данила це був зайвий факт додаткової підозри у бік своєї дружини: у родині по його лінії усі ласі до дівчат ― якщо то хлопці, до хлопців ― якщо дівчата, А тут доньки, уже он які ― соком налиті! ― а на хлопців ― ні чичирк! «Не мої, ― думав він. ― Поки я день і ніч вкалував, організовував роботу найнятих людей, укладав угоди, зустрічався з компаньйонами, моя Люда тоді ще молодичкою, певно, засумувала за мужицькою ніжністю, зрадила мені. А тепер он маю: двох доньок ― і не схожих, і не прихильних до хлопців. Що ж тепер?..
І раптом з дівчатами сталася якась разюча переміна. Спочатку стороннім її й непомітно було. Але згодом…
― Дивись, жінко, які наші сусідки ― Наталія й Оксана ― неначе ангели пішли: у легеньких біленьких і прозорих спідничках та блузочках. Таких я ще не бачив, ― на заздрість своїй дружині Марії задивився якось на дівчат сусіда Пилип, ровесник Данили й Людмили.
― А ну, відвернись… ― обурилась жінка. ― Немов ото я голою селом чимчикую.
― З якого дива «відвернись»?! Для таких вродливих і струнких повинен існувати закон, що дозволяв би ходити навіть у костюмі Єви ― заради ж здоров’я, ― чи то пожартував, а чи серйозно сказав чоловік, а Людмила так і не допетрала.
― Що ти таке верзеш? І це у такому дорослому віці?!. ― тільки й мовила дружина.
― «Таке»… «Таке»… Цить, комуністко!.. Слухай-но: кажуть, що на півдні, у деяких країнах, є місця, де вродливим і струнким голими дозволяють ходити не тільки на пляжах, а й прилеглими вулицями, скверами, заходити до крамничок тощо…
― Ой, сказився чоловік!.. Це ― по-перше. А по-друге, я ― не комуністка! Не комуністка… Я ― чічка Марічка, сам раніше так називав і доволі часто. Забув?
― Та… називав-називав…
― А що ж так кволо мовиш зараз?
― Та ні… Та чому… Я ― бадьорий.
― Збадьорів від «ангелят» у прозорому вбранні?
― Та ні… Чому? Я… Я…
― Е-ех!.. Бачу… Відчуваю… Тож одразу пораджу: заспокойся! У Костянихи віднедавна замешкав молодий квартирант. Ще й не знаю родич їй, а чи хто. Про одне лиш достеменно відомо: сестри у нього закохалися до нестями.
На околиці села серед мальовничого краєвиду лежить ставок, але у ньому плескається тільки дітвора. З-поміж підлітків і дорослих там знаходитись якось не прийнято було. Тому Наталя й Оксана засмагали вдома, роблячи вольєр з простирадл. Але він не завжди рятував від настирливих хлопчаків. Не проходило й тижня, щоб хтось з них не зірвався з сусіднього дерева і разом зі зламаною гілкою не гепнувся на землю, розірвавши на льоту якусь одежину.
Цього разу сестрички попрямували до ставка. Неподалік води розіслали ковдри. Раніше вони запримітили, що Миколка любить засмагати на одному і тому ж місці ― ген, за тими невисокими кущами. А сьогодні ― думали дівчатка ― як тільки він зіп’ється на ноги, побачить їх. З тим і уляглись, удавши, що задрімали. Довелося довгенько отак вилежуватися. Зрештою, це їм набридло ― набридло не стільки лежати, скільки усвідомлення того, що Миколка їх не побачив, чи так соромиться, що не наважується відверто показати, що бачить їх. Отож дівчата вирішили походити по воді понад берегом – ну, хоч так він їх має побачити. Потім навіть плескатися почали і не помітили того, що на них повитріщалися сільські хлопчаки. Повитріщались, до речі, після того як забрали увесь одяг дівчаток разом з ковдрами.
Настя й Оксана. Помітивши пропажу, почали озиратися, шукаючи очима, куди можна було б у разі чого заховатися від сторонніх очей. Аж ось і дітлахи ― тут як тут ― послуги запропонували. І куди вони дівчаток тільки не водили, щоб подовше побути з ними та досхочу роздивитися їхні тіла, навіть на кручу залізали. Ось з неї сестри й побачили біля самісінької води свій одяг, а неподалік – Миколку. Він, очевидно, дрімав, нічого не підозрюючи. Тож Наталя й Оксана, замість того, щоб розсердитись на дітлахів, погляди яких, здавалося, пронизували їх наскрізь («Але ж як приємно…» ― думали дівчата) подякували їм і тут же вигадали, що хлопчиків шукають батьки. Тож ті негайно дременули додому.
А самі дівчатка, спустившись з кручі, вже голосніше почали хлюпостатись у воді, відчуваючи як неприємний осад від стресу швидко перетворюється у ще маловідоме для них відчуття душевної млості.
― Тепер я здогадався, якими вулицями й провулками ви ходите, -- раптом почули вони голос.
Це був він, Миколка ― той, з ким дівчатка й хотіли познайомитися та не знали, як те знайомство облаштувати.
― І якими ж ходимо?..
― Тими, на яких глухі дерев’яні паркани прорізають напроти вікон, щоб подивитися на вас, коли проходите повз…
Сестрички засміялися.
― Бачив, що коли ви проходите повз садиби, то фіранки на вікнах піднімаються. А як пройшли ― зась! ― і закриваються. Дехто з ваших односельців робить вигляд, що грядки поливає, а насправді спостерігає за вами, заздрячи й милуючись, ― залежно від статі.
Хоч у селі всі про всіх знають і часто можуть передбачити що з ким і навіть коли станеться, не все так відбувається як гадається. І найкращі провидці не те що села, а країни, певно, не передбачили б наступних подій. Миколка виявився вербувальником дівчат для різних віпагенцій, тобто тих, на курсах яких швиденько навчають хорошим манерам неотесаних, але вродливих. А далі ― якій яка карта випаде ― розумніших і вродливіших ті агенції пропонують багатим чоловікам, не забуваючи про іноземців. А тих, які лише думають, що вони вродливі, прилаштовують якось по-іншому: чи то не надовго супроводжувати багатих людей у ділових поїздках, чи то у ресторані з якимсь товстосумом посидіти, чи приємну послугу зробити комусь. Крім таких обов’язків, Миколка уклав ще контракт на вербування дівчат і хлопців для кіномасовки у фільмі, що знімався неподалік. Ось він, Миколка, і з’явився у селі, заплатив грубі гроші господарці, попросив, щоб усім казала, що родич. Ну, а та рада старатися.
Сестричок-близнючок він запримітив ще торік і в них однозначно побачив такий собі комерційний товар, добре ліквідний, за який можна буде отримати непогані гонорари. Але як до них підступитися, якщо селом ходять чутки про їхніх суворих батьків та й про самих дівчат як неприступних? Це ж ― село зі своїми традиціями і укладом життя.
Отож, коли Миколка зрозумів, що вийшло так, як він і спланував ― не він дівчатам набивався, а то наче вони такого дуже захотіли, ― після нетривалих нічого не значущих реплік запропонував кар’єру актрис. А до того, мовляв, нетривалий час доведеться подіумом походити або до ресторанів з кимось, можливо навіть літаками чи потягами поїздити у шикарних купе.
Ну, яка ж дівчина, надто з села, не погодиться на райські умови.
За кілька днів Миколка повідомив і про перші зйомки за їхньою участю. Дівчата були на неймовірному піднесенні: вони втруть носа не тільки заздрісницям із їхнього села, а й народним артисткам. А режисерам за лічені хвилини доведуть, що віднині жоден фільм без їхньої участі не може бути знятий.
У призначений день і час Миколка приїхав за ними. «Приїхав» ― то легко сказано.
― Дівчатка, ви ж пам’ятаєте, що я ж вам казав, щоб ви мали при собі гроші… Ну, на всяк випадок, ― говорив він, відкривши дверці легковичка. ― Оцьому дядькові треба заплатити, щоб він вас… нас… якнайшвидше довіз до місця зйомок.
Миколка все це говорив, а сам озирався на всі боки, здавалося, що він чогось побоюється.
Наталка й Оксана дали йому гроші, а той ― наче водієві.
Невдовзі приїхали, справді, на знімальний майданчик просто неба, на околиці віддаленого села. Миколка передав їх якомусь помічнику… Помічнику кого ― вони так і не зрозуміли. Раді були, що взагалі потрапили. Той їх обміряв поглядом, попросив окрутнутися навколо себе і велів зайти до величенького намету. Там, мовляв, гардероб.
― Ну, те, у що ви зодягнуті, не годиться! ― рішуче мовив помічник когось. ― Знімайте все своє і вдягайтеся ось у це.
І сів на стілець, що тут же стояв.
― Вийдіть, ― попросила Оксана.
― Малявки, ви хочете зніматися у кіні?! Ви хочете бути всесвітньо відомими?! Ви хочете зіграти сьогодні найефективнішу сцену?!. ― затараторив він. ― Вважайте, що це ― репетиція.
― А що треба буде робити? ― запитала Наталка.
― Вам там пояснять докладніше, але я уповноважений теж пояснювати… Та переодягайтесь же!.. Та-а-ак, молодці! Швидше! Мистецтво вимагає жертв! Не прикривайтеся, а то не зніметесь! Ой, у такій класній сцені можете не знятися…
― Якій?
― Ви тікаєте з пляжу під дощем, потрапляєте на весілля, а на ньому одне мурло під градусом, не розібравшись, хлобись тортом у пику одній. Відтак дивиться, що вас – двоє, думає, що задвоїлось в його очах, бо ви ж ― близнючки. Тож він, аби перевірити, іншим тортом ― в пику іншій. От і все! І ви ― зірки екрану! Наш головний режисер ― найталановитіший з усіх режисерів ― хоче таку сцену зняти. Це ж тільки вигадати треба!..
― Що?
― Ну, село! Вигадати таку мізансцену зумів! Бо ― талант!
― А-а… ― не дуже дружно озвалися дівчата.
Вони спершу хотіли накивати п’ятами, почувши про таку кіноперспективу. Але згодом, повагавшись, передумали. Вирішили, що цей помічник просто їх розігрує.
Невдовзі сестричок, справді, покликали на знімальний майданчик. І, як не дивно, їм треба було робити те, про що вже вони чули, з деякими лише доповненнями. Крім того, виявилося, що навколо знімального майданчика сила-силенна зівак, і чи не найбільше ― з їхнього хутора. У натовпі сестри й не розгледіли, що, крім інших, на зйомки прийшли подивитися їхні батьки та сусіди ― дядько Пилип і тітка Марічка.
Зівакам не до того було, які команди віддає головний режисер, його помічники, асистенти чи ще хтось ― їм був цікавий сам процес гри акторів і актрис: як вони вживалися у ролі, як поводилися, чим у перервах харчувалися. Але все це було якось так… не дуже й жваво. Усі чекали виходу сестричок-близнючок, найвродливіших дівчат на всі навколишні села…
―… Ой, лишенько, нащо ж це їх так роздягли?!. ― заволала якась жінка.
― Знімати будуть…
― Та куди вже знімати?
― Кіносцену зніматимуть…
― Та що ж то за сцена буде ― у такому вигляді?!
― Оксано! Наталіє! Ідіть звідти, не ганьбіть себе перед нашим селом! ― крикнула тітка Марічка.
― Цить!!! ― гримнув на неї Пилип, тобто чоловік її. ― Хай знімаються ― вродливі! Прославлять наше село на весь світ!
― Ах, ти ж кугут треклятий!.. «На весь світ…» Ага!.. Ага, «прославлять» у південних теплих країнах, де на пляжах безстижі ходють… А я, думаю, і чого він про оте мені гудить?!. А оно ― дівчата йому сподобалися!.. Куди беньки витаращив, наче я ― пусте місце…
― Ти? Не пусте! Але тебе я знаю, бачу щодня й щогодини. Ось і зараз ти ― переді мною! А Наталю й Оксану не завжди бачу, тим паче ось так… А ще ж як гратимуть мізансцену цікаво буде.
― От прийдемо додому ― буде тобі і мізансцена, і до мізансцени, і «мізан» з «ціною»… Ой, люди добрі, нащо їх водою поливають?! Одяг то просвічується! Усе ж видно!
― То ― неначе дощ іде! ― хтось пояснив з натовпу.
― Та чи ви не сповна розуму?! Який дощ при такому сонці?! Дівчата, тікайте! Тікайте від таких кіношників!..
― Марічко, ну, чого ти розійшлася?
― Пилипе, ти мовчав би! Мізансцену я тобі влаштую… Ану, позиркай беньками своїми: чи тут їхній батько? Як він усе це терпить?!. О! Не треба! Я його побачила. Під’їхав якраз… Даниле! Даниле, ходи-но сюди!.. Дивись, що ці кіношники з твоїми доньками зробили!..
― Що? ― запитав Данило, підходячи ближче до зівак з тильного боку і ще на знаючи, що там ― на знімальному майданчику ― діється, що знімається.
― Дівчат роздягли й обливають водою зі шлангу…
― Щоб тільки не холодною.
― Що ти таке говориш? До чого тут «холодна» чи ні? Дивись, що з ними зробили!
― А що то воно значить? ― виникло запитання у Пилипа.
― Тікають з пляжу під дощем… - хтось пояснив.
― Так сонце ж світить, ― Пилип у відповідь.
― І я ж казала, що непереконливо: який дощ, коли тінь від сонця ― он яка! ― невгамовувалась тітка Марія.
― Та хай знімаються! Коли ще таке буде! ― зазначив Пилип. ― Еге ж Даниле?!
Данило нарешті зміг глянути на доньок, оцінити ситуацію. Видно було, що не все йому до душі. Але ж дійство уже розпочалося. «Що ж тепер виставляти себе блазнем, чи що, в разі мого батьківського протесту», ― подумав він і заходився розвантажувати хліб для кіногрупи.
Дружина Данила, Людмила, розгубилася і деякий час не знала, що робити. Але коли тітка Марія почала на весь майданчик верещати: у бік кіношників ― щоб припинили неправдиві зйомки, а дівчатам ― щоб тікали від такої ганьби і не компрометували батька-підприємця, ― вирішила переконати Данила, щоби він гримнув на них і негайно забрав додому. Той послухав-послухав дружину і залишився при своїй думці: хай знімаються.
― «Хай знімаються»? А ну, ходімо ближче… Подивись… Подивись!.. Як вини знімаються?!.
Якраз у цей момент п’яний герой розчавив торт на обличчі його Наталі. Відтак похитавшись-похитавшись, удаючи, що в очах його героя двоїться, розмазав другий торт по обличчю Оксани. Усі зіваки витріщилися на мокрих сестер, обличчя яких були заліплені тортовими масами.
― Стоп, машина!!! ― несподівано для самого себе гукнув на повні богатирські груди Данило.
Але кіношники на нього ― нуль уваги, подумали що хтось із зівак комусь щось гукнув, можливо, аліки якісь. Ну, то хай гукають. А вони своє роблять ― знімають кіно. Щоправда, Данилові сказали, що зйомку начебто припинили, бо він їм заважає…
Данило дивився на дівчат і відчував розпач дружини, яка тримала його під руку, здавалося, вона ось-ось знепритомніє. Людмила благала його щось зробити. Можливо, і цю сцену чоловік би якось пережив, якби дівчат не попросили повторити її. Нешвидкий за характером і неквапливий у своїх діях, він, зрештою, не стерпів і уже без ніяких попередніх реплік вскочив у самий центр зйомок ― куди був направлений об’єктив кінокамери ― і щосили замахав руками…
― Ось тобі й Данило! Як переконливо грає!.. ― сказав хтось у натовпі.
― Ага! А то триндять: «вайлуватий» та «вайлуватий»…
― Справжній актор…
― Жести рук виразні і спина – вся у грі.
― Та щось не те, хлопці!
― Та, «не те»… то так було задумано. Заплатять добре!
― Якщо без слів, то мало платять…
― Як «без слів»?!. Він уже наговорив на гонорар заслуженого…
Чув би це Данило… На жаль чи на щастя, не чув через те, що уже перебував у вихорі своїх думок, про які, на його переконання, треба було розповісти усім присутнім.
― Що це за кіно?! Що за сюжет?! Що тут за сцени?! Чому такі дебільні?! Торти у пику ― хіба це смішно?! Сонце світить, а ви удаєте, що дощ іде, то це хіба правда?! Де ж правда, коли воду з лійок на дівчат поливаєте, мовляв дощ, але ж тінь від сонця падає… Ех, ви, кіношники!.. ― повертаючись на всі боки, говорив-приказував Данило, переконував кіногрупу. ― Ви що, нас, селян, зовсім за недорозвинених сприймаєте?! Так майте на увазі, що і у нас настало двадцять перше сторіччя, маємо хліб ― я його розвожу, як ви переконалися, шановні артисти, смачного вам! ― і до хліба: книжки, відео, телевізори з антенами-тарілками. Тож знаємось на дечому. Я ― підприємець, хоч і на хуторі мешкаю, і тим з’єдную культури селян і міських мешканців… Тільки стоп!.. Увага! Наші культури! Культури нашої землі…А ви шо нам нав’язуєте ― катаний-перекатаний штамп закордонного непотрібу?! Це ж тільки додуматися: по вродливих обличчях юних дівчат з неперевершеними статурами ― тортами?!. Ні, це у мою свідомість не влазить. Мій комп’ютер у голові показує, що дискети, компакт-диски і флешки у ваших головах вражені вірусами… вірусами байдужості, космополітизму, нікчемністю і жадобою до збагачення за будь-яку ціну… Оксано, Натале, як ви могли погодитися на таке?!. Сказали б мені про ваші бажання, то ми спільно знайшли б якийсь хід… А де наша мати, моя дружина? Де?.. А! Людо, ти ж, коли народила їх, божилася, що вини у мене підуть, згадай як ми навіть про бабусь і прабабусь говорили… А вийшло? Хіба тортами по пиках ― то мені на втіху?!. Ех, треба було мені наполягти, щоб доньки ― так-так, ви Оксано і Натале – пройшли медичні тести: можливо, я і не батько вам. А-а, я тепер здогадався: ви, дівчата, не звертали уваги на наших сільських хлопців ― а серед них є ж і гідні! ― через те, що вам задурив голови оцей фігаро… Куди хочеш втекти, Миколко? Я про тебе! Стій-стій! Ах ти ж книш недопечений! Ти чого останнім часом намагався уникати мене? А ну, скажи нашим селянам… Не хочеш? Гаразд! Я поясню. Тому що ти вербуєш людей на зйомки не по-чесному, бо знаєш, що вони ― наївні. Особливо наші, селяни… А ще завуальовано схиляєш їх до співробітництва з різними там віпагенціями, а по суті з нелегальними борделями. Ти ― звідник! Як там у вас кажуть: сутенер!.. І ось тобі за це ― у твою мармизу ще непожованим тортиком!.. А на!.. А на!.. Пожуй!.. Отак… і ось та-а-ак… «Смачного»!.. Хто ще хоче тортик скуштувати?.. Думаєш, я не знаю, як ти, удаючи такого собі простачка, познайомився з дівчатами?!. Кіношники!.. А жрете ви тут чий хліб, сало, м’ясо, п’єте свіженьке молочко?!. Та що ви мені все чтокаєте?! Я ж нутром відчуваю: багато хто з вас ― тутешні! А чтокаєте?! Ото дивина! А батьки-діди по-якому говорили? Отож-бо ― по-українськи! Ех, ви, космополіти, дідько вас візьми! Що, не подобається?.. Ну, й шуруйте звідси! Шукайте свою космополітолію!.. А ми якось будемо на своїй землі господарювати. Ми теж красу можемо цінувати. Правда, Пилипе?! Тільки ти, Марічко, надто сильно його не лай! Він чи не найсильніше тебе любить, а потім уже… всіх інших дівчат. Ну, ти зрозуміла як – їхню вроду, винятково лише вроду…
― Знято, ― сказав оператор головному режисерові непомітно для Данила.
― Чудово! ― у тон йому відповів головний. А всім іншим з кіногрупи і зівакам вже голосніше: ― Ось так треба грати!
Подейкують, що фільм був-таки знятий, що ввійшов у нього майже весь монолог Данили, виголошений ним експромтом на знімальному майданчику і лише один раз, що розчавлених тортів на вродливих обличчях доньок у тому кіні ніхто не бачив, як, між іншим, і їх самих, і що глядачі цікавились тим фільмом винятково через те, що хотіли побачити правдиву гру земляка, почути як він з широкого екрану ріже правду-матку. Ходять чутки, що на нього образились Наталя й Оксана, вважаючи, що він їм перебіг дорогу несподіваною витівкою. А те, що головний режисер непомітно дав команду операторові знімати буйство батька, сприйняли як таку собі підступність кіногрупи. Вони ― он які вродливі, он з якими витонченими статурами. Дівчата ладні були на все… І ось так… Але найбільшу образу вони затаїли на Миколку. Отож десь через рік довідались де він мешкає, коли, де і яким шляхом ходить. Відтак задешево купили величезний торт, термін придатності якого сплинув, дочекалися коли Миколка йтиме знайомою йому липовою алеєю, підійшли до нього і без вступних слів вмазали торт у його писок, а що залишилось ― запхали під сорочку. Після цього пішли до гуртожитку готуватися з сольфеджіо. Хтось сказав, що їм ведмідь на вухо наступив. Мабуть, заздрісники. Батько такі гроші заплатив за навчання на комерційній основі. Хіба би ті гроші взяли, якби у них талантів не було?!.
