Вперше побачивши тебе у дитинстві ( на спортивному майданчику у зеленій футболці з динозавром), вирішила, що ти станеш моїм чоловіком. А доля вирішила інакше…
Ти привіз Галю, дівчину, котра полонила твоє і розбила моє серце, з міста, в якому навчався. Прошепотів їй слова, котрі я тисячу разів чула увісні, увів у свій дім дружиною. Я живу по-сусідству, двір у двір. Звідти чуже щастя видно як на долоні. Казка на двох. Всі інші – сторонні спостерігачі.
Ми ніколи не говорили про кохання. Не було поцілунків, обіймів, прогулянок під місяцем і клятв вірності. Я не бачила в твоїх очах проблиску любові, ти ніколи нічого мені не обіцяв. А я все чогось чекала… Й досі чекаю, без надії дочекатися. Проходжу повз тих чоловіків, хто звертає на мене увагу, з легкістю повітряної кульки відпускаю свою долю. У вільний політ. Раптом десь приб’ється...
Опанувала такі необхідні для невдахи вміння: посміхатися крізь сльози, тамувати біль жартами, ховати від сторонніх очей свою випалену відчаєм душу. Най не зурочать.
Ти даєш мені під дих, навіть не торкаючись. Ну не навчилася я ще переживати твою байдужість.
Я вже спробувала життя на смак, ознайомилась з багатьма його відтінками. Знаю, що найбільше вбиває непотрібність. Я ніби й краща, й освіченіша, а чомусь не підійшла. Ця одвічна таємниця – принцип, за яким людей поєднує доля. Як її назвати? Пристрастю? Коханням? Ту невидиму силу, що відштовхнула тебе від мене, що наблизила до Галі. Вона змушує тебе купувати величезні оберемки квітів і бігти зустрічати дружину з роботи, переносити її через калюжі, цілувати у ніс і, знімаючи з її голови свою бейсболку, шепотіти: «Яка ти кумедна». Дивитися на мене з острахом, жалем. Інколи навіть не вітатися, ніби я ворог. Чи просто невидимка. Побічний ефект вашого кохання. Що з того? Хіба це щось змінить, допоможе? Ти можеш спопелити мене поглядом. Але не одвернеш.
Ти обережно опускаєш руки на Галін ще практично плаский живіт. «У нас буде хлопчик», - хвалиться подругам твоя мати.
Я різко відвертаюся, ніби намагаючись ухилитися від удару. Але рана в душі, яка ледь почала гоїтись, знову розійшлася, кровоточить.
У вас буде немовля, у мене лишаться мої «чому?». Чому долею тобі призначено не мене? Куди подіти розбите серце?
