Вітер, вітер! Теплий південний вітер то налітає різкими поривами, то пустує, ніжиться і лоскоче стебелинням і квітами, що раз у раз нахиляються до її обличчя, струшуючи краплі роси, i гойдаються разом з небом - синім, глибоким, безмежним небом. А хмари! Білими і сизими човнами пливуть собі ген у хтозна яку далечінь - мабуть, до самих богів, до Асґарду*.. Вона лежить у високій траві навзнак: руки розкинуті, очі широко розплющені i пливе разом з хмарами, заколисана шепотом трав.. Відколи вийшла, аби стріти сонце над вічно засніженими горами, i отак йшла, доки не впала, знеможена від довгої безупинної ходи вгору і постійного мруження від осліплюючих прямих променів, що розлилися і ковзали по розквітлій луці, забарвлюючи її у червінь, відтоді, мабуть, промайнула ціла вічність.. Aле їй хóроше і легко - вона вслухається у легке дзижчання комах та шелест вітру, дихає рівно і глибоко, вдихає на повні легені запаморочливі солодко-гіркуваті пахощі конюшини, ромашок, дзвіночків, жовтцю і втискається спиною у прим´яту м´яку траву, як у перину, відчуває, як нуртує у жилах невидима теплa сила вже розігрітої під червневим сонцем землі - i тіло ніби тане, стає невагомим і прозорим. I отак би шугнути в небо чайкою, чи дикою гускою, чи орлом, чи то вороном - ким-завгодно, аби як оті птахи наймогутнішого і наймудрішого Одіна*, що ширяють y попідхмар´ю і видивляються, що у світі твориться - отак би і їй дивитися з висоти пташиного польоту на гори та всеньке море і виглядати човни тих, хто вже давно відплив у далеке замор´я i кому вже час повертатися..
Підвелася навколішки і задивилася поверх трав: коливаються, ідуть хвилями, як те безкрає море - і нiчогісінько на обрії - лише буйне квіття з пурхаючими метеликами та стеблини різнотрав´я, що, мов списи, встромлені у небеса. Наскубла квітів, сплела вінка, наспівуючи. А чом би й не співалося i не тремтіло серце птаxою, коли сьогодні такий святий день? Коли за давніми сагами саме нині єднаються Земля і Небо, Вогонь і Вода у Святім Шлюбі, відкриваючи ще стільки незвіданого спраглому людському серцю? О, так! Тремти, серце, тремти чимдуж, радій і боли, аби при кожнім подиху нагадало, що душа, котра не болить, не живе..
Ha святo Остари*, коли у Колесі року народжується нове життя і кожен наступний день наливається і повниться світлом, її життя теж ніби вмить посвітлішало і розквітло. Того дня вона стала нареченою. Її батько, який ніколи не вирізнявся приязню до інших племен, а надто до тих, що з Півночі і які промишляють не землеробством чи рибальством, а піратством i війною, нарешті, дав згоду: вона стане жінкою того, на кого чекає ось уже два літа і дві зими. Їй здавалося, чи так просто відчувала, що знала свого довгожданого вже з давніх-давен, ще задовго до того, коли вперше побачилa його. Ніколи не забуде, як його, напівмертвого, і ще декількох таких же напівживих чоловіків врятували тутешні рибалки, витягши їх з уже закинутої сіті лютої морської богині Ран*, якою та завше ловила людей.. На морі тоді лютувала жахлива буря, і дракар*, що пропливав повз їхнє розчленоване на численні острівці узбережжя і прямував кудись далі на Північ, так і не допливши туди, розтрощився у гігантичних хвилях об скелі. Рештки човна, a з ними і купку ще вцілілих нещасників прибій приніс аж до їхньої затоки. I коли б не рибалки, то.. i її аж пересмикнуло від страшних думок. Звелася на ноги, схвильована. Від того, що тепер бачила, перехоплювало дух: незрушний, віковічний cпокій величних і похмурих засніжених гір вдалині та швидко мінлива, як вода, жива краса гірської луки довкіл з травами, що сягали дівчині по пояс і у які та заворожено занурювала пальці, ледь торкаючися позолотілих у вранішнім сяйві стеблин. Її сколихнута душа впивалася спокійною, урочистою величчю первозданності світу і бурхливою, барвистою радістю щойно народженого літа. Та все ж, бентежне хвилювання і чекання, переповнене тремким нетерпінням i передчуттям, що знову вирували у грудях, відігнати не могла. Не відала, що їй принесе сьогоднішній день, але була готова прийняти всі його виклики: або-або.. і вже потім.. потім.. і відмахувалася від тривожних думок, як від набридливого комара. Підбігла на край урвища, звідкіля видно фйорд, що блискучою темно-синьою змією меандрує між скелями і, поступово звужуючись, далеко й глибоко вгризається у земну твердь на східній стороні і який, розступаючися до розмірів широкої дельти, вливається в океанське безмежжя на західній. Уважно вдивлялася, мружила очі від різкого сонця, та ніяк не могла вгледіти того, що так з нетерпінням виглядала. Вслухалася, чи не лунає здалека войовничий ріг, але чула знизу лише шум хвиль..
Сьогодні, це повинно статися сьогодні! Пригадалося, як тоді лікувала його, прикладала трави до ран, обкурювала димом, примовляючи заклинання, обкладала його лежанку оберегами, сиділа біля нього днями і ночами, очей не зводячи, i піклувалася, поки був непритомний. А коли вперше розплющив очі - згоріла у них, як у вогні. Була переконана, що юнак спочатку не розумів, що з ним і де він. Не міг вірити, що ще живе, бо коли йому сказали, що його товариші теж живі, мусив думати, що це або вигадки, або вже давно не на тім світі - адже з такої шаленої, страшенної бурі, про яку чи ще пам´ятав чи то наснилася йому, ніхто не міг вижити. Але коли його стан покращився настільки, що вже міг підвестися на ноги, відтоді забув за ліжко. Відтоді його часто можна було напіткати посеред робітників-челядинів, що поралися по господарству, також у товаристві лісорубів, з якими ходив у ліс по дрова, теж незрідка випливав з рибалками на море. І щойно випадала вільна хвилина, як повсюду за ним і його товаришами, не відстаючи, слідувала цікава до всього нового тутешня молодь, надто парубоцтво, яке замість роботи найкраще би позмагалося у силі зі справжніми, загартованими у боях вояками-мореплавцями і таким чином багато чого з військового ремесла від них навчилося - особливо володінню мечем та сокирою, метанню списа i стрільбі з лука. А коли її батько як голова і старійшина їхнього великого розгалуженого роду-племені вирушaв на торги у Каупанг* чи навіть далі по морі до Рібе*, юнак чи то підстерігав її, чи то якимось дивом само собою виходило, що завше, коли вона ходила у гай по хмиз і лікувальні трави, чи йшла до фйорду з новими сплетеними сітями чи витканими вітрилами для рибалок, він приєднувався до неї і вони йшли тоді разом. Під час таких коротких прогулянок, звісно, було дуже мало слів, зате багато красномовного мовчання та поглядів. Але все це тривало недовго. Одужав молодий мореплавець швидко, а це означало, що надійшов час розстатися зі своїми рятівниками і податися разом з рештою вже теж одужалих товаришів-дружинників воювати у далекі краї - бо воїн, якщо він справжній воїн-мореплавець, не витримyє довго на суші без моря i битви. Ось так і зникав, через декілька місяців повертався і затримувався у них нa знак подяки нa пару днів, обдаровуючи тутешніх небаченими заморськими дарами, після чого вирушав до себе на батьківщину, у північніший Тронделаґ*, а звідти вже - куди вітри попутні дмутимуть. Отак вона й навчилася на нього чекати потайки.
Oдного разу її батько прикликав до себе і мовив:
- Я бачу, як сяють твої очі, коли він повертається. Але негоже тобі за ним тужити, дочко, не пара він тобі. Він - вікінг, вояк, нащадок ярлів* з могутнього і старого роду з Півночі, де у їхніх службах багато невільників. Ми ж - лише землероби чи рибалки, які вдячні богам за дари землі i моря. Зате ми вільні і горді - ніким не володіємо і нікого не поневолюємо. Твоє життя промайне у вічному чеканні на нього, допоки він мандрує світами і допоки одного разу не дізнаєшся, що загинув у битві і його душа вже у Вальгаллі*. Не пара він тобі, не пара.. - скрушно хитав головою. Вона не перечила батьку, якого дуже любила і шанувала, лише сумно дивилася в розумні і лагідні очі під густими сивими бровами i вперто мовчала. І чекала. І ладна була на свого нареченого чекати нехай все життя, але вірила, що одного разу дочекається.
А коли на тингу*, на саму Остару, батько привселюдно відповів молодикові, що згоден віддати йому свою єдину доньку і коли та підтвердила, що так, вона бажає, аби цей чоловік, чужинець, став її, відтоді їм було дозволено залишатися наодинці. І юнак не гаяв часу - щойно підверталася можливість, миттю сідлав коней і обоє летіли на них у ліси на полювання, чи просто так, аби відчути вітeр у волоссі та за плечима свободy, мчали щодуху, наче окрилені, вздовж фйорду аж до океанського берега, де милувалися багряним небом при заході сонця та вслухалися у вируючий пінистий прибій.
- Чи ти була колись на відкритому морі? - якось запитав її.
- Ні. Люблю і боюсь його. Хто його розуміє, це море? Для декого воно - життя, а для декого - смерть. - відповідала і задивлялася на хвилі, здригаючися при згадці про розбитий корабель.
- На все воля богів. Моря не треба боятися. Любити і тільки любити! - брав її за руку і підносив до своїх уст. - Аж надійде час, візьму тебе зі собою! - і потайки усміхався у вуса і очі його іскрилися морською синню.
І вона знала, що він мав на увазі. Крізь його слова відчитувала приховане, що якби не та буря на морі, що трапилася з ними тоді, вони б ніколи не стрілися. Бо тo море і шторм - вода і вітер їй його подарували. І це була воля самого Тора, аби хлопець вижив, i це була їхня спільна доля, яку у день їхнього народження чи навіть ще до їхньої появи на світ випряли і виткали їм норни*. Те, що її коханий, який постійно бороздить моря*, вибрав за свого покровителя бога Тора, улюбленого сина всемогутнього Одіна, вона впізнала по невеличкому срібному амулетi у формі молота, який хлопець носив на ланцюжку на шиї, та ще по сонячному знаку*, що зостав чорніти від розпаленого меча на його лівому передпліччі, щоби ближче до серця. Цей знак вона побачила на юначому рясно розписаному бойовими шрамами тілі ще під час лікування. Люди з її племені теж поклоняються Торові - аякже, це ж таки один із наймогутніших божеств, володар грози та життєдайного дощу, від якого залежить, чи уродиться хороший врожай, та найголовнішим все ж у них є Одін - найвеличніший бог Отець усіх богів і людей.
Її надія, що теж цьому прибульцю люба, як і він їй, справдилася торік навесні. Якось поверталася надвечір з гаю і вже було майже дісталася до села, та коли проходила повз сад, молодик зненацька перестрів її. І отак стояли під розквітлою черешнею, з якої з кожним дуновінням вітру осипалося і кружляло у повітрі, наче сніг, дрібне пелюстя, і дивилися на себе мовчки - вона дещо налякано і зніяковіло, він - з лукавими вогниками в очах та припіднятою бровою, наче той мисливець, що вздрів свою жадану здобич. А коли наблизився впритул, ледь усміхнувся й мовив:
- Твої очі переслідують мене ще з першого дня, коли глянув у них. Ти сиділа біля мого узголів´я і мені тоді здалося, що то сяють два великі зорі на нічному небі. Таких смарагдових очей я не стрічав ніде, хоча у тім світі вже бачив чимало.
Не знала, що йому на те відповісти, зашарілася, хоч і відчувала, що він мовить правду. Адже багато хто з місцевих та й приїжджих говорили, що зелені очі - велика рідкість. І люди побоювалися тих зміїних очей. А очі в неї по матері, а в тієї - від її - і так далі у всій їхній родовій лінії. А звідки її материний рід, ніхто не відав. Люди переказували легенди, що її праматір була не з тих країв, що, мовляв, її привіз звідкілясь з-за моря хтось із пращурів. Але це було так давно, що вже й ніхто не пам´ятав, звідки вона була родом і коли це все сталося.
- Немає мені спокою через ті очі. - вів своє далі молодик. - Я хочу, аби вони мене супроводжували на всіх моїх дорогах, як зорі у вогненному возі великого Тора*, як Північна зоря - Торів незрушний небесний цвях*, що вказує дорогу мореплавцям. Будеш моєю? - і задивився на неї своїми глибокими, як морська пучина, очима.
Не відповіла йому, втекла, але від того дня чекала на кожну його появу, виглядала його і була впевнена, що незабаром її життя зміниться..
Озирнулася - у долині, звідки прийшла, під березовим гаєм вгледіла дівчат зі села, що підіймалися по луці вгору. Хоч і плуталися ноги у траві, чимдуж побігла до них назустріч.
- Що там? - питала, захекана і схвильована.
- Поки ніяких вісток. - відповіла одна з подруг. - Хлопці вже ставлять ватру. Пора і нам вже теж щось зробити.
І дівчата розбрелися по луці, рвали квіти, а потім, сівши укупці, сплітали їх у великі вінки, перев´язуючи різнокольоровими стрічками, і співали.. Та ось над фйордом почулося щось глибоке і тривожне, наче то був протяг у скелях високо в горах.
- Дівчата! Цить! Чули? - збентежилася. Прислухалися, навостривши вуха. Hічого. Та через деякий час звук повторився, вже гучніше і глибше.
- Це вони! - підскочила, як ошпарена на ноги, кинувши вінок, рвонула в бік села.
- Швидше за нею! - зволала одна із подруг. - Незабаром будуть тут! - і дівчата, як по команді, нашвидкyруч позбирали вінки і побігли вслід. Звук войовничого рогу залунав знову.
Асґард* - у скандинавській міфології небесне місто, обитель богів-асів. Аси — істоти небесного порядку, ведучи війну з ванами — істотами природи, побудували укріплений Асґард. Пізніше аси здружилися з ванами, обмінялися богами і з тих пір живуть у світі один у одного. Крім богів і богинь, в Асґарді живуть діви-воїни — валькірії. Головний богом Асів є Одін.
Одін* - найвищий бог пізньої ґерманської та скандинавської міфології. Він, як і інші боги скандинавського пантеону, був складною, неоднозначною постаттю: був богом як мудрості, так і війни. Також є богом поезії, перемоги та полювання.
Птахи наймогутнішого і наймудрішого Одіна* - два ворони Одіна, ім´я яких є Пам´ять і Мудрість, вони літають по світі і сповіщають про все бога.
Остарa* - (Остара або Еостра) – ім´я богині весни і ранкової зорі, свято Рівнодення у ґерманів, зрештою, всіх язичників - у слов´ян - це Яровіт = "привітання весни" чи то "Жайвори".
Богиня Ран* - у скандинавів богиня морських бурь, володіє сіттю, якою ловить затонулих мореплавців. Вони їй жертвували монети, які кидали в море. Всі люди, які утопляться, будуть після смерті у неї.
Дракар* - (норв. Drakkar від давньоскандинавських Drage — "дракон" і Kar — "корабель", буквально — "корабель-дракон") — довгий вузький дерев'яний човен з високо заломленим носом і кормою. Кораблі приводилися в рух веслами і в пізніший час рейковим вітрилом.
Каупанг* - колишній торговий причал, розташований у вузькій затоці Каупанг на побережжі фйорду Віксфйорд (південно-східна Норвегія). Каупанг вважався першим норвезьким містом і в ІХ-ому сторіччі нараховував приблизно 400 - 600 мешканців.
Рібе* - найстаріше данське місто, розташованe у південно-західній частині Ютського півострова, за вікінгської ери був визначним торговим вузлом.
Тронделаґ* - область Центральної Норвегії, за часів початків християнізації у Скандинавії був областю, яка найдовше чинила опір християнству і зберігала язичництво.
Ярл* - вищий титул в ієрархії середньовічної Скандинавії. Спочатку цей титул означав племенного вождя, пізніше став означати титул верховного правителя держави. Після появи національних держав ярли стали довіреними особами конунга і були представниками його влади у місцях їхнього перебування. В ранній період одні ярли володіли землею, інші мандрували на кораблях і займалися грабіжами.
Вальгаллa* - в місті Асґард житло бога Одіна, де за його вибором спочивають звитяжні воїни після їхньої смерті.
Тинґ* - загальні збори, віче.
Тор* - Культ Тора був найбільш живим, поширеним і стійким; вікінги рознесли його в усі країни, де вони селилися. В IX-ому і X-ому століттях його культ був найбільш поширеним, з приходом християнства саме Тор став головним суперником і противником Христа. Яскравим свідченням шанування Тора є величезна кількість особистих імен з елементом "Тор", особливо в Норвегії та Ісландії. Багато назв місць у цих країнах також зберігають ім'я Тора. Тор був небесним божеством і насамперед - богом грози. Він володів молотом, який символізував блискавку, і, як і у Зевса, його культ був пов'язаний з дубом. Моряки молилися йому, як богу грози, який може надіслати хорошу і погану погоду; селяни зверталися до нього з проханням про родючий дощ (особливо в Швеції).
Hорни*- y ґермано-скандинавській міфології три жінки-чарівниці, які володіють чудодійним даром визначати долю світу, людей та навіть богів і які тчуть павутину "вірду" (долі) кожній людині вже від самого її народження.
..який постійно бороздить моря* - вікінгські мореплавці зазвичай обирали за покровителя Тора і молилися до нього, аби він надіслав гарну погоду.
Сонячний знак* - мається на увазі древньоґермансько-скандинавська свастика як символ руху та енергії, обертання навколо нерухомого центру, обертання, з якого виникає життя, так і символ Сонця, що котиться по небі і яке дарує життя землі, теж символізує щастя; свастика у вікінгів - це також символ молота Тора - божествa, яке пов´язане зі сонячною енергією у формі блискавок.
Вогненний віз Тора* - за легендами Тор як бог грому та блискавок їздив у вoгненній небесній колісниці, у вікінгській астрології сузір´я Великої Ведмедиці чи то Великого Возу сприймалися за небесний віз Тора. Мала Ведмедиця була його троном.
Торів небесний цвях*- мається на увазі Полярна зоря як дороговказівна і головна зоря, яку знали всі мореплавці; вікінги вірили, що вона є Торів цвях, який він забив у небо своїм чарівним молотом і навколо якого обертаються всі зорі. На небосхилі північних народів ця зірка - майже над самою головою - у зеніті.
