Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46838
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Хтонічна лірика

Страшні історії, ч2

© Владислав Івченко, 13-03-2007
Я замовчав. Увесь зосередився на ногах, на тому щоб вистояти. Я ніколи не був дуже фізично розвинутим, я ж письменник, а не спортсмен. А тут бігай цілий день, та ще й не сам, а з жінкою на шиї. Вона не то щоб важка, але кілограмів шістдесят є, такий собі оклунок цілий день тягни на собі. А як не будеш бігати, то вона перегризе шию. Я вже звик, що у цих краях зі смертю швидко, бачив, як чудовиська робили. То я не хотів перевіряти, чи правдиві погрози цієї жінки, яку я про себе прозвав Зубатка. Я повинен був бігати. Та ще не просто так, а швидко і без трясіння, Зубатка була примхлива і без усякого жалю пускала у хід кулаки та ноги. Ще й обід не настав, я вже був ледь живий і голова боліла нестерпно від постійних ударів. Я терпів, я вмовляв себе протриматися ще трохи, бо ж вмерти завжди можна.
Не знаю, щоб було, якби не обід. Зубатка по обіді завжди відпочивала і цим давала мені шанс. Не загинути наглою смертю. Якось Зубатка спала, я згадав про наглу смерть. Згадалась та страшна історія з вбивством. Пам’ятаєте, як два роки тому хлопець з дівчиною пішли відпочивати на річку. Пішли у дикі місця у бік Миропілля. Я так розумію, хотіли, щоб ніхто не заважав коханню. Якось воно так вийшло, що дівчина пірнула з височенького берегу у воду. Дякувати богу, що пірнула солдатиком, а не щучкою. У воді була корч, мабуть ще з весни принесло. Дівчина, здається її звали дивним ім'ям Васса, зламала ногу. Якимось дивом виплила, кричала. Хлопець кинувся у воду, витяг кохану. А на нозі у неї страшні рани. Кров тече, Васса кричить, зблідла обличчям. Суцільний жах, але зрозуміло, що якомога швидше треба до лікарні. А тут же ліс, до шосе де їздять машини кілометрів дванадцять, або вісім кілометрів навпростець, через ліс.
Хлопець, його звали Юрій, узяв дівчину на руки і поніс. Я уявляю, що це таке, нести на руках кохану, яка стогне і плаче, яка затухає на очах. Мабуть, той Юрій, щось шепотів їй, благав терпіти, переконував, що усе буде добре і біг, біг та біг. Це було важко, тим більше, що він не був здорованем. Але кохання – велика сила, то він і біг, тримаючи кохану на руках. Це важко, але той хлопець проніс кохану багато кілометрів. Він погано знав ліс, заплутав у павутинні стежок, носився по ним, шаленіючи од відчаю, бо Васса втратила свідомість і лише тихенько стогнала.
Якимось дивом, Юрій, вже десь під вечір, таки знайшов шосе, вискочив, зміг зупинити машину, майже кинувшись під колеса. Доправив кохану до лікарні, сидів під дверима і плакав. Казали, що він йшов на річку звичайний, а вночі вже сильно посивів. Я в це вірю, бо ж таке пережити, це справді страшно. Бігти по лісу з вмираючою дівчиною, з коханою, в них на вересень було заплановане весілля, так ось бігти і відчувати, що вона вмирає. А шосе все немає і вже зрозуміло, що заблукав і як далі бути не знає. Той хлопець пройшов справжнє пекло, але усе ще було попереду.
Хоч дівчина і вижила. Лікарі казали, що дивом, бо велика втрата крові та ще й зараження. Та прийшлося відрізати травмовану ногу по коліно. Гангрена вимагала жертв. Коли про це дізнався батько Васси, кремезний чоловік, колишній військовий, а зараз доволі успішний комерсант, він заревів і почав бити кулаками по стінам. Ще б пак, єдина донька, кохана Вассочка, яку він пестив і любив, рідне дитятко, після всього, що вона пережила, їй будуть відрізати ногу! І все це через того долбольода!
Батько не любив Юрія, вважав, що цей миршавенький та тихий хлопець не пара для його красуні і розумниці. Він казав про це Вассі, але та відповідала, що кохає. Та хіба можна кохати непотріб? Я думаю, що батьки Васси відносилися до Юрка так само, як батьки Оксани до мене. Батько Васси був впевнений, що Юрій це непотріб і ось що вийшло. Цей дурень потягнув дівчинку через ліс, хоч у кількох сотнях метрів була база відпочинку, де була машина, де був фельдшер, був телефон. Там Вассочці могли обробити рану, викликати "Швидку", чи самі відвезти дівчину до лікарні. Не більше, як за годину, вона б була на операційному сталі і лікарі казали, що тоді обійшлося б без ампутації. Але цей бовдур потягнув її лісом, ще й заплутав, бігав там серед кущів, так що Вассочка ледь не вмерла. Сучий син, ідіот! Він же навіть відпочивав колись на тій базі, але чомусь забув про неї! А тепер дитинка буде калікою і він покине її, він же мерзотник, він останній покидьок!
Я довго не міг зрозуміти, чому той Юрій не згадав про базу відпочинку, яка була поруч. Він відпочивав на ній колись, то мусив знати, що вона поруч. Але замість цього побіг незнайомим лісом. Я думаю, що це через те, що він був занадто романтичний, мрійник. Коли він витягнув кохану з ріки, побачив ті страшні рани, то став думати, як дістатися лікарні. І відразу в уяві виникла думка, як він несе кохану на руках, як шепоче їй слова підтримки, як плаче, дивлячись на її страждання. Йому дуже важко, але він несе її, каже як кохає її, а ось вже лікарі, вони беруть дівчину до своїм вмілих рук і рятують Вассу. У мрійників все завжди закінчується добре. Але справа в тому, що життя частенько гепає мрійників обличчям в багнюку, бо треба не вигадувати, а думати.
Ось так і вийшло з тим Юрком. Це моя версія, не знаю як воно було на справді і чому він зробив, як зробив. В нього вже не спитаєш, бо батько Васси дочекався, поки пройде ампутація, а потім вийшов у коридор, де сидів Юрко і кілька разів вистрелив. Як військовий, зробив це влучно. З чотирьох куль усі чотири були смертельні. Такі висновки потім дала експертиза. Батька Васси посадили на дев'ять років за вбивство у стані афекту. Дівчина вийшла з лікарні на милицях, а потім поїхала з Сум, бо ж город невеличкий і усі пальцями на неї тикали. Оце така історія. Я хотів розповісти її Зубатці, але ж тут майже не було крові, за таку історію я міг накласти голову. Прийшлося вигадувати щось інше.
Вигадувати було важко. По-перше, я ж не письменник, я рекламний агент. І жовтої преси, в якій кровавих історій безліч, я не читав. По-друге, мені було важко. Цілий день я бігав і бігав, носив свою жорстоку господиню, отримуючи стусан за стусаном. Зубатка була жорстока та зла. Лютилася з пів-обороту, не жаліла мене аніскільки, увесь час повторюючи, що я лише ноги, як здохну, так вона собі нові візьме. Я не думав, чи це вона лише похваляється, щоб залякати мене, я знав, що їй справді байдуже. Я намагався вистояти. Увесь день я тільки і думав про те, щоб не впасти. Кожний день я зосереджувався саме на цьому. Встояти, не впасти. Коли тут вигадувати криваві історії? Але ж вона вимагала їх, кожного вечору історію з кров’ю, щоб заснути. Спочатку слухати про кров, а потім пити мою кров.
- Ну як, ти вигадав, щось криваве і добре?
- Я нічого не вигадую, я тільки розповідаю історії які бачив сам, або про які чув.
- Розповідай і не забувай про кров, більше крові!
- Слухаюсь. Жила-була одна родина у невеличкому, але досить заможному, звичайно, по українським міркам, місті.
- Де кров?
- Зараз-зараз! Крові буде багато. Так ось, у родині були батько, мати та їх донька, красуня та розумниця Вєрочка, яка вчилася в архітектурному, займалася великим тенісом та мала цицьки, що позбавляли чоловіків спокою. Одним словом, вона була дуже завидною партією і біля неї завжди вирувала ціла хмара женихів. Але Вєрочка заміж не поспішала, принаймні так пояснювала своїм подругам.
- Та де ж кров!
- Май терпіння. В цій історії буди стільки крові, що навіть тебе знудить.
- Мене ніколи не знудить от солоденької крові! Давай швидше до справи!
- Так ось, приблизно раз на місяць Вєрочка приводила додому чергового жениха, якого знайомила з батьками. Була вона дівчина перебірлива, тому приходили з нею обов’язково хлопці з грошима та спортивними фігурами, а ще щоб чуб густий, зуби ідеальні та оптимістичний погляд на життя, бо інакше Вєрочка і не дивилася. Так ось приводила вона хлопців і починався ритуал знайомства, який був завжди однаковий. Батьки сиділи за столиком, пили чай з солодощами та трохи коньяку, слухали, що говорить гість, чи не дурак, чи чемний і таке інше. Якщо помічали якісь недоліки, то батько Вєрочки казав, а чи не вийти нам на балкон та випалити по цигарці. Женихи, навіть якщо не палили, погоджувались, бо майбутній тесть мав вигляд серйозний та щирий. Виходили на балкон, великий та засклений, кілька хвилин розмовляли, потім батько прохав подати якусь річ, зазвичай невеличкий м’ячик, якій лежав на підлозі.
- Чую кров!
- Правильно. Жених нахилявся, а батько бив його по голові штопориком, який тільки-но показував під видом подарунку від друзів з Карпат. Завжди вистачало одного удару, бо батько Вєрочкин був людиною сильною, кожного ранку робив фізичні вправи і тренував удар на дошці. Коли конвульсії чергового жениха закінчувалися, батько кликав жінку та дочку, щоб разом, розібрати тіло. Кров випивали зараз же, а м'ясо складали у морозильну камеру, яку спеціально придбали для цих випадків.
- Розкажи ще про кров!
- Кров була надзвичайно смачна. Бо це ж була кров молодих, здорових хлопців, ще й закоханих у Вєрочку.
- Кров закоханих завжди смачніша!
- А моя кров, вона схожа на кров закоханого?
- В тебе кров старого, розповідай далі, я відчуваю, що в цій історії ще буде щось цікаве!
- Буде. Так ось кров пили, а м'ясо потім їли, встигаючи підібрати усе до наступного жениха. Але не кожного з них чекала смерть на балконі. Якщо за столом жених поводився як треба, у розмові виявляв розумність, дивився на Вєрочку з достатньою закоханістю, тоді батько звав його не на балкон, а у оранжерею, подивиться дивне лимонне дерево, яке сам виростив. Гість заходив у кімнату і дивувався десяткам лимонів, які висіли на гілках. Звичайно, що жених починав показувати свій захват від цього агрономічного дива, обережно торкався лимонів, торкався пальцем землю у великому горщику, в якому росло дерево, слухав про те як треба удобрювати та поливати цю рослину. Коли справа доходила до деталей опилення лимонних квитків, батько зненацька казав, "А тепер бережись!" і хватав жениха за шию. Зазвичай він ламав її наче сірник і тіло падало на підлогу, щоб швидко вмерти, але іноді траплялися міцні горішки, з якими треба було повозитися.
Тоді Вєрочка з мамою тихо сиділи у залі, прислухаючись до звуків боротьби і чекаючи, чим же все закінчиться. Та проходила хвилина чи дві, як у дверях з'являвся батько, який сіпав одежу, повертаючи її на місце і Вєрочка сумно зітхала. Бо їй дуже вже кортіло заміж, а цей хлопчик був такий гарненький, що вона мимоволі стискувала ноги, коли думала про нього. Вона була дівчина у самому розквіті, але її відносини не йшли далі цукерко-букетного періоду. Іноді, пораючи чергову тушу, вона навіть намагалась переконати батька, що цей хлопець був би дуже добрим чоловіком і не треба було його вбивати. Але батько скореняв ці розмови одним рухом своїх грізних брів.
- Я віддам мою красуню тільки справжньому чоловікові! А цей мотлох не вартий тебе, моя радість.
Він щиро посміхався, бо ж так любив доньку, скарб всього свого життя. І Вєрочка покірно кивала головою, про себе думаючи, що так, мабуть, і залишиться старою дівою, бо ж хіба знайдеться у світі чоловік, який зможе вистояти проти її батька? Сиділа разом з матір'ю і різала м'ясо на порційні шматки, щоб зручно було потім брати їх з морозилки і готувати різні смачні страви, які вони полюбляли. Іноді Вєрочка відрізала шматочок свіжого м'яска і жувала його, щоб вгомонити нерви. Намагалася, щоб цього не бачила мати, перелякана епідемією СНІДу, вона категорична забороняла їсти сире м'ясо, наполягаючи на його термічній переробці.
- Сире м'ясо краще, який там в біса СНІД!  
- Мабуть так. Але мати в родині поважали, то намагалися не сваритися. Вєрочка далі приводила женихів, батько їх вбивав, а мати готувала різні смачні страви, які їли самі, а ще й підгодовували сусіднього хлопчика сироту, якій жив разом з бабусею на одну пенсію і м'яса майже не бачив.
- Бідний хлопчик!
- І ось одного разу Вєрочка привела в дім ще одного жениха. Зазвичай вона полюбляла хлопців східної зовнішності, чорнявих та худих, але це був блондин, товстуватий і веселий, схожий на кабанчика. Батьку він дуже не сподобався і той вже хотів звати його на балкон, коли хлопець, здається його навіть звали Іван, розповів кілька анекдотів з життя наукової інтелігенції. Анекдоти ці були досить смішні і батько вирішив дати цьому телепню шанс. Далі батько не пожалкував, бо Іван виявився неабияким знавцем у вирощуванні квітів, порадував усіх своїми гастрономічними вподобаннями, а на Вєрочку дивився з таким коханням, що бідну дівчину всю аж лихоманило. Ну, раз такі справи, то батько запросив Івана подивитися на лимонове дерево. У цей момент на Вєрочку було боляче дивитися. Їй так подобався цей хлопець, у думках вона звала його "мій ведмедик", а ще казали, що в нього здоровезний статевий орган і він може кінчати по десять разів за ніч, якщо не п’яний. І ось зараз батько вб'є його і залишить їй лише зітхання та нескінчені ночі у холодному ліжку. Ну чому так виходить в житті?
- Вкриватися треба, щоб ліжко було теплим!
- Я мав на увазі самотність.
- Це все дурня! Давай далі, поближче до крові!
- Вєрочка слухала як батько розповідає про дерево, про те скільки залишати квіток, а скільки обрізати, щоб дерево змогло витримати усі плоди. Іван ще зацікавлено питав, він був людиною з безмежним інтересом до усього, що є в світі. Він був такий гарненький, а зараз помре, бо батько вже прийнявся ламати йому шию, боротьба і тиша. Дівчина навіть пустила сльозу. Та з кімнати вийшов не батько, а Іван. Він широко посміхався, тримаючись за шию.
- В тебе був сильний батько. Але я сильніше, то ти будеш моєю жінкою.
Він не питав, він просто говорив, як новий хазяїн цієї квартири.
- А тепер ходімо, попрацюємо з трупом, щоб плоть цього доброго чолов’яги пішла нам на користь.
І вони поралися на трупом батька, передавали по рукам склянку з його кров’ю, відрізали невеличкі шматочки м'яса, яке можна було їсти без страху. Вєрочка відразу плакала і посміхалась. Плакала, бо втратила батька, а посміхалася, бо придбала чоловіка, справжнього чоловіка, про якого казав покійний. Іван торкався її, потім взяв за руку і повів у кімнату, де під лимонним деревом вони зайнялися коханням, а мати тим часом готувала весільну свіжину і раділа за доньку, яка стогнала так, наче досягла раю. Казкова молодість, про що ще можна мріяти. Потім вони разом сиділа за столом, їли і сміялися веселим історіям Івана. Чи треба казати, що жили далі довго і щасливо, народили багато дитинчат і зняли не один врожай лимонів.
- Але ж кров пити не покинули?
- Звичайно ні. Хто почав пити кров, ніколи не покине її, це шлюб на все життя і тільки смерть може розлучити їх.
- Це правильно ти сказав!
- Вони пили кров і їли м'ясо, усе як потрібно для повного щастя.
- Гарна історія! А тепер мовчи, я хочу уявити ту склянку з кров'ю, яку вони передавали один одному. Оце картина!
Зубатка ще трохи пововтузилася і заснула, потім заснув і я. У сні я згадав історію, яка колись мене вразила. Один мій знайомий закохався у бомжиху. Тобто дівчині було років вісімнадцять, гарненька, хоч вже і побита життям. Батьки пили, вона давно від них пішла, жила по людях. Її заарештували разом з одним бандитом. Його за грати, а її в прийомник-розподільник, до бомжів. Керівництво, щоб гроші заробляти, здавало бомжів в оренду на важкі та прості роботи. Чи копати щось, чи розвантажувати. Мій знайомий будував собі магазин і найняв з десяток бомжів виносити сміття з захаращених підвалів. Платив керівництву, а бомжів годував дешевою ковбасою, хлібом та солодкою водою. Вони і цьому раді були, бо в бомжатнику їли картоплю на воді.
Серед бригади бомжів знайомий якось і помітив дівчину. Вона запала йому в серце. Елемент володіння дуже хвилюючий в сексуальному плані, а тут вона була наче у рабстві, що і схвилювало знайомого. До того він був, хоч і ділок, але не без романтики. Він вирішив здійснити романтичну мету, узявши дівчину зі дна і піднявши до заможного життя. Тут мабуть не обійшлося і без товариша Шоу, та його Елізи Дулітл, здається так її звали.
Отже товариш викупив ту дівчину у ментів, зняв для неї квартиру і почав творити з нею людину. Бо вона ж була лише копією. В тих умовах, в яких та дівчина жила раніше, вона не могла стати людиною. Наприклад вона не ображалась, коли її били. Це було звично і зрозуміло, її завжди били. Ще, вона ніколи не думала про майбутнє: сьогодні є що поїсти і годі. Свої стосунки з моїм знайомим розуміла просто – він її годує, він з нею і спить. Так вона звикла жити і це було для неї нормально і зрозуміло. А от усі його намагання навчити її чомусь, привити самоповагу, заставити думати про майбутнє, все це її дивувало, навіть лякало.
Він читав їй хороші книги - вона засипала. Увесь вільний час ладна була дивитися телевізор, зазвичай музичні канали. Тільки це їй було цікаве. Звісно, якщо він казав виключати телевізор та сідати за книги, вона підкорялася. Виконувала усі його накази, але з такими пустими очами, що він дратувався. Він же не робота узяв, а людину, принаймні хотів зробити людину з цієї дівчини. Але нічого не виходило. Її важке дитинство зробило її моральним інвалідом. Відома історія, що діти, які в малому віці виховувалися тваринами, вже не могли стати людьми. Фізично вони наче були людьми, але їх мозок гальмувався у розвитку. З цією дівчиною було теж саме. У віці коли їй були потрібні батьківська ласка і увага, вона отримувала стусани і лайку. В неї не було того сала, яке потрібно, щоб дитина стала людиною. І вона їй не стала.
Кінець цієї історії не щасливий, але й не самий поганий. Мій знайомий кинув дівчину, коли побачив, що вона не може кохати. Це теж наслідок її дитинства. Вона жила у таких умовах, коли кохання було зайвою розкішшю. І потім, навіть коли умови змінилися, вона була вже нездатна на це почуття. Знайомий розповідав, що в ліжку вона була слухняною і старанною, в неї були нормальні фізичні реакції, вона збуджувалася і кінчала. Але ж кохання, це щось більше, це особливий стан душі, це відчуття споріднення і близькості, якоїсь щемлячої ніжності, щастя, чистого та безсумнівного, коли лежиш і дякуєш Бога за все, що він дав. З тою дівчиною нічого цього не було. Вона виконували усі накази і не розуміла, що від неї ще потрібно. Вона не бачила людини, а жила у функціях. Цей хлопець годує її, значить він її господар і вона йому підкоряється. Усе інше не було їй зрозуміло, але вона не надто вже хвилювалася за це - просто жила. І коли він сказав, що треба йти, то спокійно пішла. Вона була як трава, без думок і переживань. Йде дощ – зеленіє, жарить сонце – сохне і ніяких емоцій.
Мій знайомий людина непогана, то він не міг просто нагнати її. Знайшов якогось чоловіка, тупуватого торгівця, який важко переживав кризу середнього віку. Той з радістю погодився на молоду коханку, яка не задає зайвих питань, а працьовита у ліжку і коштовних подарунків не вимагає. Здається вони так досі разом і живуть, навіть та дівчина народила сина. Думаю, що їм гарно, бо є люди, яким кохання зовсім не потрібно. Одні, це духовні інваліди, на кшталт тієї дівчини, а інші, це ті, хто боїться кохання, бо знає, що це може бути занадто боляче.
- Що ти придумав цього разу?
- Ще одну червоніючу від крові історію!
- Розповідай! Тільки не тягни!
- Добре! Одного разу в селі почався голод. Спочатку люди їли хліб з полови, потім жарили гнилу картоплю, виловили усіх щурів та мишей, перебили усіх горобців і ворон, про собак і котів, годі й казати. Була ще середина зими, а вся їжа вже закінчилась і люди або лягали та вмирали, або намагалися втекти з села та їх вбивали військові, які оточили ці краї. Одна жінка, яка мешкала у селі, не могла ані вмерти, ані втекти, бо в неї було двоє дітей. Які спершу плакали і просили їсти, а зараз мовчки лежали, наче скелети, обтягнуті прозорою шкірою. Мати дивилася на них та плакала. Сльози збирала у склянку, потім кидала туди по ложці прілого борошна і робила два маторжаники. Для дітей. Коли борошно закінчилося, жінка важко зітхнула і подивилася на дітей. Вони були ледь живі і якщо сьогодні їх не погодувати, то завтра вони вже не прокинуться.
- Йоб твоя мать, де кров!
- Зараз вже буде, дивно що ти не відчуваєш цього моря крові, яке ось-ось вже вийде з берегів!
- Море крові?
- Море крові!
- То в ньому можна борсатися?
- Можна плавати, можна пірнати, можна відкривати рот і пити досхочу!
- Як добре, продовжуй!
- Так ось, жінка ще раз подивилася на дітлахів, відійшла у куток і там видряпала собі одне око. Кинула його у чавунок і зварила. Потім розрізала навпіл і дала малим, дрібно пошматувавши і окропивши сльозами, що було смачніше. Діти з’їли і наступного дня прокинулися.
- Очі вони смачні і корисні! Я колись сиділа на очній дієті, це добре!
- Жінка сиділа біля дітей та думала, що робити далі. Потім знову пішла в куток і відрізала собі вухо. Зварила і його, додавши кров, яка витікала з рани.
- У вухах хрящі, вони так смачно хрустять на зубах!
- Діти ледь жували, але поїли і наступного ранку знов прокинулися. Жінка вже не замислювалась, а пішла і одрізала собі палець. Потім шматочок щоки, лівий сосок, м'ясо з ноги і рук, зі стегон. Вона відрізала потроху, бо до весни було ще так далеко.  
- І кожного разу додавала кров!
- Кожного разу.
- Пощастило діткам!
- Так, хоч вони і нічого не розуміли. Бо тієї їжі, вистачало лише на те щоб не вмерти. Вони їли і днями лежали, бачили довгі та незрозумілі сни про їжу. А мати різала себе далі, розраховуючи, щоб вистачило до весни, коли пригріє сонце, сніг зійде і можна буди вийти на город, зібрати мерзлу картоплю, нарвати кропиви і зварити юшку. Тоді усі вони будуть врятовані. Та наприкінці зими у село прийшов обоз з Конотопського заводу, що збирав сировину, яка залишилася по селам після голодомору. Жінку не взяли, бо кому потрібні обрізані кістки, а от діточки стали в пригоді. Їх узяли, відвезли на підприємство, там два тижні годували відходами виробництва, дочекалися, поки набереться вага, а потім пустили на переробку.
- Вони були смачні! Вони ж виросли на крові та м'ясі!
- Так, їх кров випив сам директор з першим секретарем обкому, а м'ясо доправили до Москви, на банкет, присвячений черговому всесвітньому жіночому дню. Товариш Сталін, у своєму докладі відмітив важливість налагодження правильного харчування радянських людей, як одної з засад якнайскорішої побудови комунізму.
- Який там в біса Сталін! Про кров давай!
- Вона була солодка і майже прозора, якою завжди буває кров маленьких дітей. Її наточили невелике цеберко, керівники пили чарку за чаркою і скоро вже співали революційні пісні, бо кров хмелить.
- Кров збуджує! Тепер мовчи, я буду пити те цеберко!
Я мовчав. Був дуже знесилений: цілий день таскати Зубатку, потім вигадувати чергову історію, а далі вона ще буде пити з мене кров, багато крові. Я слабію, з кожним днем мені все важче підніматися, скоро я впаду і Зубатка перетрощить мені шию, з'їсть та буде чекати нових ніг. Можливо б зараз варто було спробувати звільнитись. Що я втрачаю, я вже все рівно мертвий, то смикнутися, спробувати звільнити шию з смертельної пащі! Але я слабий, в голові паморочиться, я засинаю, бо Зубатка вже притиснула мене своїми щелепами, снодійне в мені і скоро кров моя потече з мене.
А потім звичайний ранок зі стусанами і прокльонами, в мене майже не залишилося волосся, Зубатка усе висмикала, в мене синій живіт і ребра від її гострих п’ят, я погано чую, бо вона майже відірвала мої вуха. Я чую як тремтять мої коліна і розумію, що скоро впаду на тому закінчу своє життя.
- Що ти придумав сьогодні?
Мені дуже хочеться засміятися и крикнути, що нічого. Хай вбиває, мені байдуже, я вже не хочу жити, я занадто слабкий! Я тільки хочу засміятися, коли відчуваю холод її іклів у себе на потилиці і здригаюсь від жаху, якій примушує мене говорити.
- Красива кровава історія! Вбивства, купи сирого м'яса, людожери і їх жертви!
- Я слухаю, не барись!
- На трасі Москва-Київ, при дорозі, давно вже мешкають людожери. Наче люди, як люди, вони мають ремонтні майстерні, ресторани, невеличкі готелі, ведуть свій бізнес, платять податки і ніхто не помічає, як зникають люди. Потім їх машини і речі продають по базарам, але тіл ніхто і ніколи не знаходить. Бо їх їдять.
- Їдять?
- Так, ці людожери справжні майстри своєї справи, вони знають безліч рецептів для кожного органу чи шматочка.
- Які рецепти! Сире м'ясо, свіжа кров, що ще потрібно!
- У них інші погляди, але по великим святам вони їдять саме сире м'ясо і п'ють паруючу кров.
- Добре, це справжнє свято!
- Найбільше свято в них приходиться на середину літа, коли вони згадують свого Старійшину, який здогадався їсти людство, щоб врятуватися від смерті і отримати життя вічне. День Старійшини – найголовніше свято, на яке приїздять усі родини людожерів. І в цей день вони намагаються приготувати щось надзвичайне, щось таке, чого  ніколи не коштували раніше. Готуватися до свята починають завчасно, шукають цікаві туши людства. Були Дні Старійшини, коли їли тільки докторів наук, чи тільки негрів, чи тільки дітей. Аж ось хтось придумав, що наступного Дня Старійшини будуть їсти тільки спортсменів.
- Гівно, вони дуже жилаві.
- Так вважали і деякі людожери, однак їм показали фотографію жіночої команди з баскетболу. Десяток дівчин, високих та пишних, наче тополі. Людожери дивилися на ці дебелі ноги, на спини, широкі, як український степ, на руки, якими можна обхопити усе небо. Ці дівчата повинні були бути смачними.
- Хлопці смачніші.
- Хлопці вже були – кілька гравців з футбольної команди спиртового заводу. А ось дівчат треба було ще вполювати. Людожери узнали, що команду повезуть на базу, де мав бути проведений перший тренувальний збір. Автобусу пробили колесо, вбили водія, дівчат під дулами пістолетів примусили вийти, скрутили руки і відвезли на одну з таємних баз, де людство відгодовували до свята. Дівчат посадили в залізні клітки, примушували їсти, щоб вони набрали ваги, щоб під їх шкірою з’явився смачненький шар сала.
- О так, від нього м'ясо становиться ніжним!
- Вони знали свою справу, ці людожери. Але вони забули про те, що людина слаба.
- Людина смішна, людина - непотріб!
- Так, так! Так ось, один з людожерів закохався в капітана команди, таку здоровезну дівчину в два метри заввишки. Її звали Оксана, в неї були таки великі і сумні очі, що кожен хотів запалити в них радість, кожен хотів і кожен тонув в них.
- Не пизди про очі, де кров!
- Кров вже поруч. Якось вночі людожер прокрався до Оксани і став вмовляти зайнятися з ним сексом. Дівчина злякалася, не дивлячись на зріст і статуру, вона була ще дитинкою, але чоловік зайшов у клітку і почав цілувати її. Він збожеволів від неї, від її розкішного тіла, від її переляку і сліз. Він кінчив і наступної ночі прийшов знов. Та цього разу він не встиг навіть спустити свої штани, як Оксана зламала йому шию.
- Зламала шию?
- Так, вона дзвінко хруснула в її міцних руках, звиклих стискати помаранчеві м'ячі.
- Добре, це гарна музика!
- Так, Оксана обнишпорила вбитого, знайшла ключі і пішла відкривати клітки, де сиділи її подруги. Вони озброїлися ножами и сокирами, якими людожери порали туши своїх жертв. Дівчата вийшли з підвалу і розійшлися по дому.
- Вони вбивали людожерів?
- Так. Вони були звичайні дівчата, не вбивці, але коли вони дізналися, що людожери збираються їх з'їсти, то в їх спортивних серцях спалахнула пристрасть помсти. Вони вбивали усіх людожерів, різали їм горлянки, пробивали голови, відтинали руки, діставали з розпоротих грудей серця, що ще рухались. Увесь дім наповнився смертю, м’ясом і кров’ю.
- Як добре, замовчи! Я іду в той дім, я буду лизькати кров зі стін і підлоги, я буду вгризатися у смачне м’ясо! Все моє, я нікому не віддам ані граму!
Вона довго плямкала, а потім заснула. Я був у якомусь маренні і подумав, що цієї ночі Зубатка вип’є мою останню кров і я загину. Але вранці я прокинувся, Зубатка погнала мене косити сіно, я ледь витримав дві години, потім плентався додому, коли пролунав постріл. Я не чув його, я ж став глухуватим. Я просто впав, бо Зубатка почала завалюватися назад. Якби я не впав, вона б вирвала шмат моєї потилиці.
Ми впали, я лежав і чекав. В мене не було сил думати про те, що відбувається. Я навіть не здивувався, коли почув чиїсь голоси. Потім побачив чоловіків з рушницями. Вони розмовляли між собою, казали, що Зубатка мертва. Я не вірив цьому, я думав, що вона жива, що вона вичікує момент, щоб кинутися і роздерти цих бідолашних. Але нічого такого не сталося. Вони звільнили мене від Зубатки. Звільнили для того, щоб посадити на ціпок і відвести на корабель. Такий точна як "Чайка", з якої я втік. Мене посадили на весло і примусили гребти. Стимулювали батогом. І я гріб, гріб цілий день, щоб вночі впасти на підлогу і спати. Слава богу, хоч ніхто не примушував розповідати страшні історії!



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Забагато крові і канібалізму

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ігор Скрипник, 15-03-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.60140514373779 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …