Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51212
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 4082, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.211.26.178')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Хтонічна лірика

Страшні історії, ч1

© Владислав Івченко, 13-03-2007
- Нумо, розповідай! Швидше!
- Добре, добре! Вже говорю, говорю! В якійсь часи було собі маленьке село! Маленьке село біля великого ліса, який годував місцевих у голодні роки, рятував під час нападів, але іноді забирав собі жертву серед мисливців чи збирачів грибів. У селі жив коваль з дружиною і кількома дітьми. Їх старша донька була дуже гарна і усі казали, що вона не залишиться в селі, що її обов'язково вкрадуть і продадуть багатому женихові, бо хіба ж може така красуня стати жінкою простого хлібороба чи то лісоруба? Усі казали ковалю, щоб він узяв доньку за густе темне волосся та відвів на ярмарок, де продав бородатим купцям, в яких так багато золота. Таку красуню можна продати за добру ціну, так що грошей вистачить на коня та корову, на нові чоботи і кожух, а ще жінці на подарунок. Чи це не краще, чим чекати поки її вкрадуть, не заплативши ані копійки?
Але коваль лише блискав своїми грізними очима та хватався за здоровезного ножа, який завжди носив з собою. Він був впевнений, що захистить доньку і ніхто не зможе відібрати у нього це сонечко з очима, глибокими наче океан, який, як кажуть, є десь на краю землі і простягається аж до самого неба.
Коваль був людиною кремезною та зухвалою, тому хоч у багатьох текли слинки по його дочці, але йти до коваля, щоб вкрасти дівчину, ніхто не наважувався. Коли ж знаходилися такі, кому врода дівчина паморочила розсуд, то вранці знаходили їх біля ковалевого двору з перерізаними горлянками, а іноді, й видряпаними очима. Це значило, що хлопець побачив доньку коваля і розлючений батько вирвав очі, наче хотів сховати свою дитину від усіх. Так спливали дні, а ковалева донька становилася усе гарніше і гарніше, ставала справжньою квіткою тих дощових міст, де багато хто не витримував мряки і робив своєму житті край.
Якось коваль порався у кузні, йому захотілося перехопити холодної води зі струмочка, який тік неподалік від його двору. Коваль покликав доньку і наказав принести води. Дівчина пішла і не повернулася. Вже через півгодини коваль побіг до струмка. Чоловік низько пригинався до землі, його широкі ніздрі гучно втягували повітря, наче у собаки, який біжить по сліду. В довгих руках коваля блищав ніж, якій він колись зробив із залізного каменя, який впав з неба. Коваль махав тим ножем, обіцяючи знайти і вбити нахабника, що напав на його доньку. Але не вбив і не знайшов. Цілий день коваль бігав по лісу, але донька його зникла так, наче її ніколи і не було. Слід її закінчувався біля струмка, а далі наче вона злетіла і щезла десь. Жодних слідів. Наче вона була і перестала бути.
Люди казали, як під землю провалилася. Коваль хапав лопату і рив землю на тому місті, де закінчувалися сліди доньки, але нічого не знайшов окрім величезних коренів старого дуба, якій ріс біля струмка. Увечері коваль завив від горя, зрозумівши, що вже не знайде доньки. Люди сиділи по своїм хатам і деякі посміхалися, що казали ж - треба продавати, а цей коваль такий пихатий, думав, що збереже свою доньку. Та хіба ж таку красуню збережеш! Люди плямкали губами, згадуючи ту дівчину, яка була справжнім дивом у тих краях.
Пройшло кілька років, про дівчину вже почали забувати, хіба що іноді, серед довгих зимних вечорів, коли треба про щось говорити, згадували її загадкове зникнення. Але як сніг сходив, то люди ставали до плугу і тут вже було не до балачок аж до самої осені. Так ось одного дня над селом гриміла велика буря. Цілий місяць землю жарило сонце, люди благали про дощ, щоб врятувати врожай. Ось дощ і прийшов, але він не міг просто так віддати воду, від тряс дерева, кидався градом та блискавками. Люди сиділи по хатам і благали бога про порятунок. Буря бушувала і бушувала, дощ лив стіною, від якої вдень становилося темно.
Як ось у двері ковалевої хати постукали. Він пішов відкривати, посивілий та кригосердий, після втрати доньки. Спитав хто, та почув мовчання. І плач. Коваль був сміливим чоловіком, відкрив двері, тримаючись за ніж. І серед дощу та спалахів блискавок побачив рідну доньку, яку вже давно поховав у своїх несамовитих думках. Дівчина стояла і плакала. Коваль доторкнувся до неї, бо подумав, що це привід, якому лише і личить ходити по такій погоді. Але цей привід мав тіло, тепле та тремтяче тіло дуже схожу на його доньку. Коваль узяв дівчину за руку і завів до хати. Посадив біля печі, дав ковдру і теплого молока, вигнав з кімнату усіх домашніх.
Тому ніхто не знав, про що коваль розмовляв з донькою. Але усі чули, як він заволав, наче поранений звір. Потім розтрощив стіл об стіну, ледь не розваливши хату. Потім схопив сокиру, саму велику із тих, які в нього були, саму гостру, саму вбивчу, яку усі звали Блискавкою, схопив її і  побіг до лісу. Ніхто не пішов за ним, бо дощ лився рікою, у якій швидкими рибами мерехтіли блискавки, наче вогняні доньки батька грому.
Коваль прийшов через кілька годин, мокрий та скривавлений. Казали, що він зрубав дуба, який ріс біля струмка. Не тільки зрубав, а й пошматував на частини. Старого та міцного дуба. Бо це він вкрав його доньку. Володар ліса помітив красуню і схотів мати її. Коли вона прийшла до струмку, до дуб схопив її своїми гілками і сховав у своєму великому стовбурі. Володар лісу почекав, поки коваль завиє від відчаю, а потім прийшов і ліг з красунею. І кохав її і весь ліс тривожно тремтів гілками. Володар лісу приходив до дівчини аж до самої зими, коли він заснув, як засипає і весь ліс. А навесні дівчина народила невеличкий дубовий оцупок - сина володаря лісу. Той відніс дитину на галявину, сховану у гущавині і тикнув у землю, щоб забути назавжди. Володар лісу був не дуже добрим батьком.
Дівчина не кохала його, вона плакала і тужила за родиною, але не могла звільнитися з нетрів старого дуба. Так і жила, приймаючи володаря лісу та народжуючи йому оцупків. Аж поки під час бурі блискавка не влучила у дуб, який спалахнув однією з гілок. Від болі дуб забув про все, розтулив свої деренові щелепи і дівчина змогла втекти, вона бігла по дощу додому, падала у багнюку, бо ноги її відзвичаїлися від ходу та були слабі, як у новонародженого оленятка.
Та вдома їй були не раді. Батько, коли повернувся зі страти дуба, вказав їй на маленьку комору, де стояли скрині з борошном та крупами. Там вона і оселилася, виходячи з комори тільки вночі. Батько вважав, що вона винна в тому, що її вкрали, батько вважав її соромом для родини, а тому волів, щоб ніхто не знав, що вона повернулася. Вона зникла і її не було. Вона зробилася тінню, якої лякалися навіть рідні брати та сестри. Днями сиділа у коморі і пряла. Через кілька місяців народила ще одного оцупка, якого батько схопив і кинув до пічки, так наскреготавши зубами, що це почули навіть у сусідніх селах.
Потім, коли він вже вмер, брати вигнали сестру з хати і вона пішла по світу, вже постаріла, з жовтуватою шкірою, яка роками не бачила сонячного світла. Що з ній було далі - невідомо.
- Лайно, лайно, що це за історія! Ти мене нервуєш, ти хочеш вмерти?
Насправді, я не розказав і чверті цієї історії, як вона вже почала мене бити і стискати свої пекучі холодом зуби. Удари, сильні, гострі, болячі удари мені в живіт. Як це можна стерпіти, я навіть крикнути не міг, бо крик збивався від болю.
- Де кров, виродку, де кров! Де червона та солодка, тепла та гарна кров! Пиздюк, мені потрібна кров! Кров!
І знову удари її гострих п’ят, вона драла мені волосся на голові, тягнула за вуха, роздирала кігтями обличчя.
- Крові побільше, де кров!
Вона вимагала крові. Але я ніколи не писав кривавих історій. Більшою частиною сумні та, як мені здавалося, зворушливі. Я був безвісний провінційний письменник, з мене нічого ніколи не вимагали, я писав усе що хотів, клав у стіл і писав далі, заспокоюючи себе тим, що сам процес письма дає мене радість. Аж ось мене лупцюють і вимагають крові. Як так можна? Я б обурився та я ніколи не відчував на шиї гострої смерті. Я здригнувся, коли зрозумів, що можу зараз загинути, здригнувся і заволав.
- Добре, добре! Історія в якій будуть цілі річки крові!
- Кажи! І не смій обдурити мене, бо це буде твоя остання брехня!
Я ледь не репнув від напруги, намагаючись вичавити з себе кров. Кров за кров, або я вигадаю кров, або моя потече по підлозі цієї гаспидської хати!
- Чого мовчиш!
- Ось, слухай, тільки не захлинься! Крові буде багато, багато! Якось по дорозі до міста йшов чоловік з дівчиною, мабуть, його донькою. Чоловік був худий та погано одягнений, його мучив голод, він мріяв про шматок хліба та горщик молока. І тут їм зустрівся віз, на якому до міста везли хліб, великі круглі буханці свіжого, запашного хлібу. Як тільки чоловік відчув його смак, в голові у нього усе запаморочилося і він схопився за одну з хлібин, вирвав її шматок і квапливо почав їсти. Візник, який побачив це, вдарив чоловіка батогом і накинувся за лайкою. Та бідолашний лише жував, напхавши рота хлібом, смачним, як райська їжа. Побачивши, що людина не звертає уваги на батіг, візник плюнув на чоловіка і схопив дівчинку.
- Жри собако, щоб ти сказився! Ти забрав у мене хліб, а я заберу в тебе цю дівчинку!
Він кинув її на воза і нагнав коней, бо поспішав у місто. Та невдовзі чоловік наздогнав його.
- Віддай мою доньку!
- Віддай мій хліб!
- В мене немає хліба!
- В тебе немає і доньки!
- Що ти зробиш з нею?
- З'їм, я люблю їсти маленьких дівчаток!
Візник голосно засміявся і почав щупати дівчину, наче перевіряючи її вгодованість. Але тут чоловік плигнув на віз, тримаючи в одній руці каменюку, підібрану при дорозі. Та каменюка розбила візнику голову, він впав в дорожню пилюку. Чоловік зупинив коней і почав дивитися на мертвого візника, з тім'я якого дзюрчала кров.
- Багато крові?
- Дуже багато! Цілий струмок!
- О, це добре, я люблю кров, розповідай далі!
- Далі чоловік вирвав у візника очі. Одне з'їв сам, а одне віддав дитині. Потім дістав з чобіт ложку і почав штрикати її у рану на голові.
- Це він мозок хтів покоштувати!
- І покуштував. Потім ще погриз трошки вуха та скинув тіло візника у кущі.
- Стій, а як же серце, воно ж саме смачне!
- Чоловік поспішав у місто.
- Як би він не поспішав, але так не можна, щоб не посмакувати серцем!
- А так, я забув. Дійсно, він розрубив сокирою груди візника і дістав серце, яке з великою насолодою з'їв. Він плямкав і облизував скривавлені губи, а дівчині дав язик візника, дрібно порізавши його.
- Язик теж смачний!
- Тільки тоді він скинув тіло у кущі і поїхав до міста.
- Ще можна було б пупок пожувати, але нехай буде.
- Встигне і до пупка. Чоловік приїхав у місто і попрямував на базар де почав продавати  хліб. До нього підійшла жінка і спитала, де візник.
- Чому ти продаєш замість нього і чого ти увесь у крові?
- Тому що я тільки-но продавав м'ясо, а візник попрохав мене почергувати, поки він сходить у справах.
- Дивно, він ніколи не довіряв чужим торгувати хлібом.
- А ти йому хто?
- Я його сестра.
- Добре, тоді приходь ввечері, я дам тобі шматок відбірної свинини і ми вип'ємо пива разом з твоїм братом.
Жінка прийшла ввечері і спитала, де ж таки її брат.
- Він чекає тебе вдома, ви, мабуть, розминулися по дорозі. То пішли, пиво я вже купив і гроші в мене є!
Він струснув гаманцем, повним монет і жінка повела його додому.
- Якщо хочеш, я знайду тобі покупця на цю дівчинку, продай її, щоб вона тобі не заважала.
- Вона не заважає, вона корисна, вміє все робити, їсть мало і не розмовляє.
- За неї дадуть добру ціну.
- В мене є гроші!
Чоловік обняв жінку, а коли прийшли додому до почав душити її і задушив.
- Як задушив, а кров?
- Він лише придушив, а потім узяв ножа і почав її різати на частинки. Трохи жував їх, висмоктуючи кров і посміхаючись.
- Кров солодка!
- Одне око він знов віддав дівчині. Тепер вже нікуди не поспішав, спробував усе що було в жінці.
- Чоловіки смачніші!
- Так, так! Вранці хтось постукав у двері, чоловік відчинив і побачив якогось хлопця. Той не встиг і рота відкрити, як отримав ножа у горлянку і впав. Чоловік почав їсти і його, плямкаючи кров'ю та хрокаючи від радості. Він вбивав усіх, хто заходив у дім, вбивав і їв, наче голодний вовк. Він розсмакував людину і ладен був їсти і їсти, порсатися у крові та ще теплій плоті. Та одного разу до дому прийшли солдати. Схопили чоловіка і повели на суд. За ним їхав цілий віз, повний костей та гниючих шматків м'яса. Судді наказали стратити чоловіка. Його різали на тонкі шматочки та дуже повільно, він кричав від болі і благав смерті, але вона прийшла запізно, коли він стік кров'ю, ціла калюжа якої зібралися під ним.    
- Ціла калюжа крові! Справжня мрія! Добре, я заспокоїлися і хочу спати, але не смій хропіти, інакше і перекушу твою шию.
Зубатка замовчала і скоро вже спокійнісінько сопіла. Дякувати богу, заснула. Я полежав, потім ледь сіпнувся, але відразу відчув на потилиці гостроту смерті. Я був на такому гачку, з якого просто так не сплигнути. Треба було чекати і я спокійно лежав, відчуваючи як ниють ноги. Завтра буде ще гірше, але якщо я пережив цей день, то мушу пережити і наступні. Закрив очі, але сон чомусь не йшов. Думав про історію, бридку для мене, я ж не любив крові. До того ж багато дурниць. Чого б це чоловік почав їсти інших? Я хотів пояснити, що він одного разу спробував, а потім, що називається, розохотився. Але це було недороблене. Потім, до чого там донька? Вона як рушниця, яка не стрільнула. Ще деякі недоліки. І взагалі, не моя історія. Та бач, Зубатці вона сподобалася, прийдеться вигадувати таке ж криваве лайно і далі. А я вже думав просто переказувати їй свої оповідання. Що може бути простіше? В мене може вже під дві сотні оповідань. Мене б надовго вистачило. До того ж, десь наприкінці можна було б задіяти фокус Шахерезади, тобто розповісти історію хлопця, який опинився у власті Зубатки і почав розповідати їй свої історії.
Красивий хід. Але життя сміється з красивих ходів. Багато людей звикли бачити життя з фільмів, де можна красиво отримати по морді, чи зчинити перестрілку. А от я бачив, як воно на справді. Чи бійка, коли справа закінчується одним-двома ударами, або стрілянина, коли кулі влучають не тільки у злодіїв.  
У 1998 році, перед виборами Кучми на другий термін в Сумах трапилась велика стрілянина. Чоловіки з заводу, майже усім за сорок, батьки родин, а зарплатню затримували кілька місяців, діти у школі непритомніли з голоду, жінки сичали, вчиняючи скандали. І ось ці чоловіки, які вже замислювалися, щоб їхати кудись за кордон, дізнаються, що до будинку заводоуправління привезли кілька ящиків з грошима. Для виборів, щоб купувати членів комісій, фінансувати роботу підпільних штабів і бандитів. І чоловіки думають, що це наші гроші. Ми ходимо на роботу, працюємо, виконуємо план і норми, а нам крутять дулі, наші гроші пускають на вибори. Де справедливість? І хтось з них подає ідею, що як справедливості немає, то треба її робити власними руками. Тобто забрати гроші, які і так належать їм. Вони були не бандити, а робочі люди, але вони були чоловіки, їм треба було годувати сім'ї, а тут кілька місяців без грошей, вони відчували себе, як риба на березі. Згодилися і почали думати план. Кажуть, що вони передивилися кілька фільмів про грабування банків, щоб набратися досвіду. Якщо так, то вони справжні дурні, бо з таких фільмів набираєшся не досвіду, а дурних стереотипів.
Так чи інакше, але якось у суботу змовники пролізли до будинку заводоуправління через підземний хід, яким шли туди комунікації. Одягли маски, перевірили зброю. З нею було так собі - дві малокаліберні гвинтівки, один газовий пістолет та два пневматичних. Але грабіжники розраховували, що стріляти не прийдеться, вистачить гучних криків та чорних очей стволів. План почав руйнуватися вже з початку. Грабіжники мали піднятися на третій поверх, де був таємний передвиборний штаб, запасними сходами. Вони повинні бути пустими та зачиненими. Але замість цього на площадці стояло двоє молодиків і палили. Звичайно, коли вони побачили компанію озброєних людей у масках, то не подумали, що це їм здається. Але зробили помилку. Що почали кричати. Грабіжники у відповідь почали стріляти і поранили хлопців. Потім увірвалися у штаб. Там їх зустрів охоронець. У нього був автомат, але він так і не зміг його застосувати. Це ж важко, вбивати людей. То його повалили на підлогу, автомат забрали, вбігли в бухгалтерію. Кричали де гроші? Їм показали на ящики.
Точніше, їм показали на сейф, але біля сейфу стояли звичайні картонні ящики. І грабіжники схопили їх, бо ж чули розмови, що гроші привезли саме у такому посуді. Ящики були важкі і грабіжники бігли по сходах, вигадуючи чи кожному буде по півмільйона чи по цілому. Їм ще повезло, що один з чоловіків щось не розрахував і впав разом із ящиком. Той розвалився і звідти посипались зовсім не гроші, а рекламна продукція - портрети Кучми, календарі з ним і інший непотріб. Грабіжники полізли до своїх ящиків, а потім з криком повернулися. Вбили того, хто показував на ящики, хоч він показував на сейф. Більш того, він знав код сейфа. Але зараз був мертвий, а мертві нічого не знають. Грабіжники били металеві двері прикладами але й самі розуміли, що це ні до чого.
Та в них виявилася ще граната. Звичайна РГД-5, яку одному з грабіжників привіз родич-військовий. Гранату примотали до дверей, смикнули за чеку і побігли геть. Коли повернулися, то двері були розтрощені, гроші почали палати. Та їх потушили. Почали перекидати у мішки і вже з ними тікали. Але їх знайшли, оточили дачу в якій вони ховалися, викликали танк. В Сумах немає танків, то його везли поїздом аж з Харкова. Танк був потрібний для того, щоб нічого не випливло про гроші. Усе представили як терористичний напад комуністичних фанатиків. Дім зрівняли з землею, ніхто не вижив, а частину грошей такі знайшли серед задимлених уламків. Гроші більш витривалі, аніж люди.
Цей висновок я зробив пізніше, бо того вечора заснув і спав, як вбитий, аж поки вранці Зубатка не почала мене піднімати своїми звичайними засобами - стусанами і криками. Я підвівся і закричав від болю, бо ноги наче різало. М'язи скиглили після вчорашніх навантажень. Треба була розходитись, тоді полегшає. Я зчепив зуби, терпів і витерпів. Поступово звик до Зубатки на плечах, звичайно важко, але я витримував, дивився як міцніють мої ноги. Вдень я носив Зубатку по звичайним селянським справам, які я добре знав по відвідинам бабусі. Увечері, коли ми лягали спати, я повинен був розповісти якусь криваву історію, бо без цього моя хазяйка не засинала.
- То чим ти почастуєш мене сьогодні?
- Надзвичайно кривавою історією.
- Давай, в мене вже тече слина.
- Одного разу до чаклуна прийшов миршавий та кульгавий чоловік і приніс трошки золотих монет. Сказав, що хоче щастя і готовий заплатити. Та чаклун лише розсміявся.
- За таку ціну я не можу дати тобі щастя.
- То хоч вкажи де воно, я сам його знайду.
І чаклун вказав, як може вказати тільки чаклун.
- Ти повинен знайти дівчину з квіткою-серцем. Ото вона і буде твоїм щастям, бідолашний.  
Чоловік пішов на базар і купив ножа. А потім пішов на вокзал, покрутився навколо, побачив якусь п'яну дівку. Показав їй гроші, вона пішла за ним до ближніх кущів, там вбив її і вирізав серце. Крові було багато, але серце - звичайний камінець чорного кольору, схожий на вугілля. Чоловік, його звали Гриша, поклав той камінець у кишеню, обтер кров з обличчя і пішов до річки митися. Наступного дня він полював вже у міському парку, теж шукав п'яну та безпорадну, силоміць тягнув її до кущів і виривав серце. Знову камінець. І багато крові, яка текла струмочками і збиралася у калюжу-море, над яким дмухав вітерець солодкого запаху.
- Ой, я це майже відчуваю!
Так тривало довго. Чоловік вбивав у парках та скверах, у під'їздах та біля пляжів, по дорозі до дач і на кладовищах. Він жадно різав жінок і дівчин, ліз до їх серця, знаходив камінці і розчаровано клав їх у мішечок, де їх було вже багатенько. Вночі він висипав камінці на стіл, дивився як вони виблискують під світлом лампи і гірко плакав, відчуваючи свою самотність і тугу за щастям. Де та дівчина з квіткою-серцем, чи ще довго нудитися Гриші без неї? Йому хотілося вити, але він рятувався тим, що виходив на вулицю з новою надією, що от сьогодні йому обов'язково поталанить. Знову знаходив собі жертву, різав її і клав камінець до мішечка. Якби в нього було почуття гумору, то він обов'язково подумав би, що назбирав стільки вугілля, що вистачить на зиму.
Не те щоб міліція не шукала його. Керівництво знало, що у місті хтось вбиває дівчат і виколупує їх серця. Але спочатку мертві тіла з розрізаними грудьми просто ховали, щоб вони не шкодили статистиці. Потім вже ховали, щоб історія про цього кривавого маніяка не потрапила до газет, бо це б була відставка для всього обласного керівництва. До того ж вбивався усякий непотріб: бомжихи, проститутки, малолітні накроманки, дівчини з неблагополучних родин, те сміття за яким і плакати ніхто не буде, не говорячи вже про те, щоб дивуватися, куди воно ділось.
То міліція чекала, коли маніяк сам прийде до рук, а Гриша чекав, коли зустріне дівчину з квіткою-серцем, яка дасть йому щастя. І одного разу він таки знайшов її. Помітив жінок, які поверталися з другої зміни, йшов за ними, побачив як одна звернула на темну вулицю. Наздогнав, він вже був хижак з досвідом - штовхнув, розвернув, вдарив ножем, повалив на землю, поліз до серця, майже впевнений, що знову нащупає камінець. Крові було дуже багато, він втирав її з лиця, наче піт у сауні. Коли весь здригнувся, бо його пальці намацали не камінець, а щось тепленьке та м'яке. Грише обережно дістав знахідку і почав її роздивлятися, але навколо було темно. Тоді він побіг до ліхтаря, який сумно світив десь у чорному небі. Під ліхтарем він роздивився квітку, дивну рожеву квітку.
- Усю у крові!
- Так, усю у крові, але пахнула вона медом.
- Ненавиджу мед, від нього у мене нудять зуби!
- То Гриші здавалося, що мед, а на справді вона пахла кров’ю і м’ясом, а ще смертю. Так ось, Гриша повернувся до дівчини, але вона була мертва. Тоді побіг до чаклуна. Розбудив його, ледь не побив вікна, бо старий міцно спав і нічого не чув. Поки прокинувся, поки доплентався до дверей.
- Чого тобі, скажений?
- Я знайшов! Ось квітка-серце! Але я не відчуваю щастя!
Чаклун дивився на скривавленого Гришу.
- Звідки ти взяв його?
- Вирізав у той дівчини. Я довго шукав його!
- Та хіба можна вирізати серця?
- А як ще пізнати, камінець то чи квітка?
- Дурню! Впізнавати треба по очам жінки, по її словам, по диханню у тебе на плечі!
- Чому ж ти це відразу не сказав?
- Тому що не думав, що ти такий ідіот!
Гриша кинувся на старого з ножем, бо був розлючений здогадкою, що пропустив своє щастя. Але чаклун увернувся, а потім крикнув таємні слова і Гриша зробився сірою мишею. Спробував втекти та чаклун наздогнав і розчавив його. Було багато крові, вона приснула з під чаклунського чоботу на стіни і вікна.
- Мишача кров не смачна. Але все рівно добре. Кров, це єдине, що мене заспокоює. Гарна історія.
Зубатка позіхнула і швиденько заснула. А я заснути не міг. Я дуже заморився за день, ми ж бо пололи картоплю, але заснути не міг. Ноги гули, навіть трохи поколювало в серці. Я лежав, відчував смерть на потилиці і думав, що все рівно не помилився. А що від того, що я залишився на "Чайці"? Тут я хоч можу рятуватися кривавими історіями, а там? Я втік з корабля, бо мусив втекти. Всі ці чудовиська, що вбивали нас одного за одним, вони були нестерпні і невідворотні. Вони вбивали нас одного за одного, не залишаючи жодних шансів. Требу було бути справжнім дурнем, сліпим та переляканим, щоб не розуміти, що ми пливемо в смерть. А я хотів жити.
І однієї ночі я втік з "Чайки". Просто стрибнув вночі за палуби, винирнув майже при березі, вискочив і сховався у кущах. Довго чекав. На кораблі моє зникнення, здається не помітили. Бо черговий на кормі сцяв, а черговим на носі був я. І ось втік. Дивно, я втік з втечі. Не знаю, чи можливо це, але я зробив саме так. Спочатку я втік на "Чайку", потім я втік з "Чайки". Клятий корабель, це ж треба було вляпатися в таку халепу.
Все почалося з того, що я був в гостях у своєї дівчини. Мила Оксанка, я був закоханий у неї, вона, здається, теж. Але її батьки дивилися на мене вовком. Ще б пак! – я ж був для них ніхто, якийсь невдаха, що пиши нікому не потрібні книжки, які не продаси і за копійку, хіба що на вагу паперу. А для них людина мірялася грошами, які заробляла. Я бачив як обличчя її мами витягнулося як у сливи, коли вона почула, що я письменник. Це для них був синонім невдахи, дурня, ідіота, якому не те що доньку, якому навіть квіти полити не можна довірити. Письменник! Та ще провінційний! Це ж вирок, це все життя жебракувати, без жодних перспектив! Ладно Москва, там, як казав Оксанин дядько, за детективний роман з добре пропрацьованим сюжетом могли дати 300-400 баксів. При серії із десяти романів ціна підіймалася до 500-600 уєбаксів, бо ж серії краще продаються. Але я ж не писав детективів, ані жіночих романів чи гумору, навіть фантастики не писав! Я навіть мріяти не міг заробити письменницькою працею. То я вимушений був підробляти рекламним агентом. А вони ж багаті люди, нові руські, хоч самі дуже не любили цього найменування. Вважала себе новими європейцями.
Воно можна бути європейцем, коли в тебе грошей майже відрами, вони мали велику квартиру в центрі, кілька машин, часто їздили у подорожі, обідали у ресторанах. Оце просто так йшли поїсти у ресторан! Платили кілька сотень гривень, бо ж в Сумах немає дешевих ресторанів!
Господи, я отримував менше тисячі у місяць. Ще підробляв охоронцем, ледь-ледь витягував на півтори тисячі. А потім чув як Павло Сергійович, це батько Оксани, розраховував відпочинок, що десь там по триста євро в день на кишенькові витрати. Цим літом вони їхали у Хорватію. Запросили і мене з собою. Наче, щоб порадувати Оксанку. Але ж я не хотів їхати за чужий кошт. До того ж мені і не пропонували. А своїх грошей треба було десь тисячу євро, мінімум. Ну, то я міг узяти кредит, а потім з рік складати копійчину до копійчини, щоб розрахуватися з банком.
Я не любив боргів, то збрехав, що у відпустку їду з колишніми однокурсниками в сплав по річці. Два тижня на човнах, намети, вогнища, пісні під гітари та інша похідна романтика. Я чув щось таке подібне, хтось із знайомих розповідав. Ото я і збрехав, навіть пожалкував, що не зможу поїхати з Оксаною. Думав, що викрутився, що нехай їдуть, я буду чекати мою маленьку. Коли Павло Сергійович зацікавився, став питати, що і як, скільки коштує, коли відпливаємо, чи серйозна фірма. Сказав, що хоче зробити подарунок старому другу, який полюбляє такі походи. Я щось наплів, а потім прийшлося шукати тур фірму і купувати путівку, щоб не відкрилася моя брехня.
Ось таким дурнуватим шляхом я опинився на "Чайці". Це був корабель, стилізований під давньогрецьку трієру, раніше називався "Арго". Але потім з відділу культури та туризму хтось наказав ім'я змінити на більш патріотичне. Оце так "Арго" став "Чайкою".
Пливти ми збиралися спочатку по Пслу, але той щось там почав пересихати, то нас повезли на автобусі до чернігівської області, на річку Снів, де і чекала "Чайка". Ми сіли за весла, кілька днів непогано собі пливли, часто зупиняючись на спочинок, щоб приготувати їжу, пограти в волейбол чи покупатися.
Аж ось почалася якась чортівня. Не знаю як це пояснити, але на нас стали нападати чудовиська. Спочатку щось схоже на дракона, прилетіло і схопила одного з нас. Потім і ще, і ще. Кожного разу чудовиська були різні, іноді нам вдавалося відбитися від них, але частіше вони вбивали когось з команди. Треба були відразу кидати "Чайку", яка не могла повернутися в узькій річці, кидати і тікати. Але більшість вирішила плисти далі, бо по карті там було ще кілька селищ, звідки можна було виїхати. Ми пливли, чудовиська вбивали нас, а ніяких селищ не було. Карта брехала.
Тому я і вирішив втекти. Я ж розумний хлопчина, я бачив, що ми пливемо в нікуди. І хоч легше гинути разом, але рятуються поодинці. То я вичекав момент і опинився на березі. Трохи посидів у кущах при березі, потім пішов у темряву. Навколо був ліс, добрий сосновий ліс без комашні, з приємним запахом у повітрі. Я любив такі ліси, хоч в них важко було ховатися. Та я сподівався, що хлопці з "Чайки" не поженуться за мною. Вони боялися сходити з корабля, бо той давав якесь примарне відчуття захисту. Хоча який там захист, чудовиська легко вбивали нас що на кораблі, що поза ним. Я не знаю, як розуміти ті чудовиська, яких не може бути, але вони приходили і вбивали нас. Я психічно здорова людина, хоча і пишу оповідання та романи, а в провінції це майже діагноз, та я офіцер запасу, в мене є водійські права, я пройшов не одну медкомісію, там божевільних не пропустять. Я ніколи не вживав наркотиків, в мене не було жодних видінь чи чогось такого. Але я бачив чудовиська, так само як бачили їх усі інші. То чудовиська були. І саме від них я тікав. Мені здавалося, що треба відійти від річки і тоді чудовиськ не буде.
То я помилився, бо зараз опинився під чудовиськом, яке тримало моє життя у своїх гострих іклах. Кожної секунди я відчував смерть біля власної потилиці, я розумів, що вистачить легкого руху тих щелеп, щоб вбити мене. Спочатку це вбивало мене, я нервував, мене кидало то в жар, то в холод. А зараз я звик, людина може звикнути до усього, зараз я спокійненько заснув з тими самим щелепами на потилиці, що кожної миті могли вбити мене.
Я спав без снів, вранці прокинувся від обов’язкових ударів ногами. Зубатка, як завжди сиділа в мене на плечах, вони ніколи не злазила з мене, аж с того першого дня, як я попав у це ярмо. Як завжди, Зубатка лаялася, била мене по ребрам і в груди, примушуючи підвестися. Я ж був її ногами, я ніс її на кухню, де вона поралася зі сніданком, потім виносив на город, де було безліч усілякої роботи. Потім Зубатка гнала мене до річки. Коротшою стежкою через пагорби, важкою стежкою, бо вона дерлася вверх наче в горах, а ще слизькою через глину. Я дуже боявся послизнутися, бо Зубатка казала, що якщо я впаду, вона перекусить мені шию. Вона це могла зробити, вона не панькалася зі мною і не берегла мене, казала, що я не дуже добрі ноги, то вона краще знайде нові, чим будете терпіти хоч якусь мою неслухняність. То я був дуже дисциплінований, робив усе, що вона наказувала, я хотів жити.
Це дивна річ, я був ледь живий, я кожної миті був поруч зі смертю, я жив навіть не рабом, а просто ногами, але я хотів жити. Навіть ввечері, коли, здавалося, вмирав від втоми і виснаження, коли не відчував ніг, коли серце кололо, а перед очами розбігалися різнокольорові кола, я хотів жити. Я сподівався, що якось буде так, що я зможу втекти звідси і повернутися до моєї Оксанки, до своїх творів, не цієї кривавої багнюки, а справжньої літератури.
- Чого мовчиш, розповідай! Чи смерті хочеш?
- Ні, ні! Я приготував тобі надзвичайно криваву історію. Таку історію, в якій крові, наче сала у вгодованому кабані! Ця історія червоного кольору від надміру крові, ця…
- Не пизди, давай розповідай!
- Я розповім про завод, але не про звичний завод, де працюють з холодним і бездушним залізом. Я розповім про знаменитий Конотопський комбінат повної людопереробки, один з флагманів не тільки сумської, а й української промисловості.
- Я не люблю промисловість, ми сільські люди, навіщо мені ті труби?
- Але ж ти любиш кров, людську кров?
- Звичайно, люблю!
- Тоді слухай. Конотопський комбінат займався і займається не тільки виробництвом десятків і сотень видів різної продукції, а й виконує дуже важливу роль для суспільства. Роль ця полягає у наданні сенсу тим людям, життя яких втратило будь-який сенс. Усіляким злодіям і негідникам, які заважають суспільству. У багатьох країнах їх садять до тюрми, або ще якось цяцькаються, але в Україні було прийняте мудре рішення про те, щоб відправляти таких, їх називають зайвими, людей на глибинну переробку. Якою саме і займається Конотопський комбінат. І трапляється справжнє диво, коли приходить вагон крадіїв, вбивць, опозиціонерів, гвалтівників, зрадників, всього цього непотребу, від якого суспільство задихається. Їх завозять на комбінат, а вивозять вже багато видів ковбасних виробів, шкіряну галантерею, ліки з крові, красиві речі з кістки та безліч інших товарів. Чи не диво це?
- Ближче до крові!
- Ми вже майже поруч! Я хочу накреслити невеличкий план етапів переробки. Вагони з людосировиною приходять до прийомного пункту, де проводиться огляд. Сировину звільняють від одежі та відправляють на сортування за розмірами туш і віком. Відсортовані партії людосировини направляються на мийку.
- Я вже чую кров!
- Так, кров поруч! Якщо під час цих процедур, хтось із сировини намагається пручатися, його відразу ж видаляють і він спрямовується на переробку жорстоким засобом. А інші миються, їм також роблять клізми, щоб вивільнити шлунки. Щоб у сировини не виникла паніка, через гучномовці її повідомляють, що це санітарний кордон, а потім видадуть одежу та добре погодують. Зазвичай усе обходиться тихо і гола та чиста сировина переводиться до дільниці забою. Там грає заспокійлива музика, бо від настрою сировини під час смерті залежать смакові якості м'яса.
- М'ясо! Сире м'ясо з кров'ю!  
- Саме так. І ось дуже важливий момент - сировина поступає на дільницю забою. Раніше застосовувалось кілька видів забою - за допомогою електричного струму, спеціальних молотків, піронабоїв. Але тепер забій проводиться найбільш ефективним засобом - глибинного втручання. Сировина фіксується на дошці, розташованій під уклоном, особливо важливо закріпити голову. Спеціальний бойок під тиском гідравлічного приводу проходить у отвір дошки, пробиває потилицю сировини і завдає несмертельних ушкоджень мозку, яких достатньо для того, щоб сировина втратила свідомість. Після цього інший бойок вводиться у горлянку в районі сонної артерії. Починає працювати насос, який викачує кров, забезпечуючи повне і якісне знекровлення туші.
- Усю кров висмоктує!
- Саме так. Кров потім йде на окрему переробку. З частини робляться різноманітні енергетичні напої, ще з частини ліки, попит на які зростає.
- І багато там крові?
- Кожного дня видобувається приблизно півтори-дві тони крові.
- Оце б там працювати!
- Конкурс на комбінат дуже високий, більше сорока чоловік на одне місце. Щоб тебе узяли треба мати незаплямовану біографію у себе і родичів до третього коліна, добре здоров'я, неабияку працелюбність і вміння працювати в команді. Ну, і звичайно, терпимість до крові, бо специфіка професії потребувала контакту з цією речовиною.
- Я б її лизькала і лизькала!
- Там це було заборонено, бо на комбінати була жорстока дисципліна, яка була необхідна для втілення диктатури технологій. Це було запорукою того, що комбінат випускав надзвичайно якісну продукцію, яку добре знали і знають у цілому світі.
- Працювати і крові не спробувати? Та це знущання!
- Робітники мали право на порцію крові під час обіду. На комбінаті була дуже добра їдальня, майже палац, прикрашений картинами і скульптурами – виробами представників сировини. В їдальні робітник міг замовити собі склянку другу свіжої крові та яку-небудь м'ясну страву з парної сировини.
- Слинки течуть!
- Постійне вживання крові приводило до того, що робітники комбінату відзначались неабияким здоров'ям і жили до дев’яноста і більше років. Разом з добрими робітниками комбінат мав сучасне і високопродуктивне обладнання яке дозволяло проводити переробку сировини з найбільшим економічним і технологічним ефектом. Переробці піддавались усі частини сировини, виробництво працювало майже без відходів, що особливо важливо...
- Цить! Замовкни! Я уявляю склянку з кров'ю! Ні, дві, або три склянки!
- Вона...
- Мовчи дурню! Не заважай моїм думкам, моїм солодким кривавим думкам.
Зубатка трохи проплямкала і заснула. До речі, вона не тільки мріяла про кров. Вона пила її. Я це зрозумів досить швидко. Її зуби, якими вона тримала мене у покорі, вони обережно входили в мою потилицю і я відразу ж засипав. Мабуть Зубатка вприскувала мені в кров якісь снодійні речовини. Поки я спав, вона тягла кров з моїх артерій. А потім днями їздила на мені, ще й примушувала розповідати криваві історії. Більш жорстокої експлуатації годі й чекати. І я відчував, що не довго витримаю, я слабів. Може ще якби харчі краще, а то я їв недоїдки, схуд, інколи на мене накочувалась слабкість, ноги не тримали мене, тремтіли, як трава на вітрі. Але я не міг дозволити собі впасти. Я носив Зубатку, розповідав їй історії, потім засипав, не відчуваючи, як вона п’є мою кров.
Іноді вночі прокидався від храпу Зубатки. Тоді лежав вночі і думав. Згадував різне. Як ось попав у це пекло. Коли втік з корабля, то намагався піти якомога далі. Я знав, що хлопці, якби знайшли мене, вбили б. Вони казали, що дезертирів треба було вбивати. То я швидко йшов, іноді переходив на біг. Побачив, що попереду ліс трохи розступається. Зупинився, бо знав, що треба бути обережним. Ліс закінчується, але невідомо що починається. Я тихенько виглянув із-за кущів. Попереду був луг, потім невеличке поле, засіяне кукурудзою і хатинка. Звичайна хатинка, як людська. Але хто там жив? Як би там не було, ця хатинка була зовсім не схожа на кубло чудовиськ. То я швиденько пішов лугом, готовий будь якої миті кинутися тікати. Та усе було спокійно, нікого не видно.
Я пірнув у кукурудзу і став крастися до хати. Визирнув. Звичайна невеличка хата, трохи занедбана. Можливо тут жила вдова, бо видно було, що не вистачає тут чоловіка. Я відчув себе солдатом, який повертається з війни та зупиняється у якоїсь удовиці, теж замореної від самотності. Про це багато чого написано, сама тема повернення почата ще Гомером, чи навіть раніше. Я ще трохи почекав, вагаючись чи йти, чи ні. Та хотілося їсти і я пішов, сподіваючись, що знайду, як повернутися до Сум, сісти за стіл і написати про всі ті надзвичайні пригоди, що випали на мою долю.
Йшов невеличким городом, достатньо занедбаним, то це господарочка тут живе не краща. Зате, можливо, вона весела, любить поспівати та потанцювати, моторна така жіночка, що з нею не засумуєш. Я увійшов до двору, де будяки з мене ростом і лише кілька стежинок: з хати до сараю та до криниці, показували, що тут ще люди живуть. Підійшов до дверей, старих та обшарпаних, постукав.
- Хто там, це Ви, сестрички?
- Та ні, це я.
- Хто ти?
- Мене звуть Пантагрюєль Ивченко. Я тут заблукав трохи.  
- То заходь, дуже тобі рада!
Я вслухувався в цей жіночий голос, намагаючись зрозуміти чи треба мені боятися його володарку чи ні. Бозна, голос як голос. Я відкрив двері і пішов вперед. Отут тільки звернув увагу, що в хаті цій височенна стеля. Коли я їздив до бабці у село, то частенько бився головою о стелю. Раніше люди були значно нижче ростом, то будували хати по собі. Та тут я навіть витягнувши руку, не міг торкнутися стелі. Звичайна селянська хата, а стеля як у палаці, це б повинно було мене стривожити та я тільки здивувався. Одна з моїх вад, що я не вмію по одній зачіпці розплутати всю справу. Йшов далі, у кімнату де стояла велика піч. Назустріч мені вийшла жіночка. Середнього росту, на обличчя симпатична, років біля тридцяти, скоріше за тридцять.
- Добрий день, поближче.
- Добрий день.
Вона підійшла до мене, дивно якось накульгувала на обидві ноги.
- Ноги щось в мене розхворілися, мабуть на погоду.
- Та сонечко наче.
- А ввечері дощ буде, точно кажу.
Це тільки старі наближення дощу відчувають. А ось я відчув, що пахне доброю юшкою. Ото б зараз поїсти.
- В мене, хазяйка, на дощ апетит, страшенний.
- То сідай, поїш!
Вона щиро мені посміхалася і покульгала до плити, де стояв невеличкий чавун.  
- Хліб під рушником, ріж собі.
Хліб був здоровий, сантиметрів сорок у діаметрі. Як кажуть: "у два пальця товщини навкруг хліба обжени", то я відрізав собі такий шматок, що аж приємно було дивитися. Тут і хазяйка з полумиском юшки пришкандибала і так та юшка духм'янилася, що не знав куди слину дівати. Схопив ложку та почав кидати.
- Стривай, вона ж гаряча.
- Смачна!
За дві хвилини укидав її, ще й хлібом миску витер.
- Дякую, господарочка, як хоч тебе звуть?
- Парася. Може пива покоштуєш?
- Пива? Давай, давненько я вже пива не бачив.
Вона швидко притаскала якійсь глечик, налила мені у чашку напою брунатного кольору. Я спробував, на пиво воно було не дуже схоже, але смачне та хмільне. Я і випив чашку, потім ще одну.
- Куди мандруєш, чоловіче?
- Так, по справам. Трохи з дороги збився.
- Ну, дорогу я тобі покажу. Тільки може відпочинеш спочатку? Після їжі відпочивати треба. Я тобі можу на пічці послати, годинку виспишся, з новими силами і підеш.
Виглядало це дуже принадно. Я то наче і не дуже заморився, а от позіхати став, як кіт, так мені захотілося на м'якеньке лягти та тепленьким вкритися, очі затулити та поспати. Трошки, хоч півгодини і куди мені квапитись?
- Давай, Парасю, трохи полежу, а то заморився.
Вона заметушилася і скоро вже лежав я під важкою ковдрою та засипав. Добре спав і навіть подумати не міг, які тортури наближалися на мою бідну голову, а точніше шию. Так ось спав, щось наснилося мені гарне, коли відчув я, наче задихаюся. Почав прокидатися, коли стали мене бити та кричати, щоб вставав швидше. Били сильно, по животу та голові, я нічого не розумів, спробував підхопитись, але відчув тяжкість на плечах і впав.
- А ну вставай, бидло! Вставай, а то горло перегризу!
Мене знов били, а я нічого не розумів, лише відчував якусь вагу на плечах. Може через хвилину тільки зрозумів, що хтось, мабуть жінка, судячи по голосу, сіла мені на шию і керує, б'є кулаками по голові, ногами молотить по животу та кричить і кричить, наче божевільна. Коли уявив я цю картину, то розлютився, хотів схопити цю скажену бабу, кинути на землю та дати їй доброго прочухана. Але тільки підвів руки, як відчув щось гостре і холодне на шиї, позаду, десь біля потилиці.
- Тільки спробуй! Я тобі зразу шию перегризу! Зрозумів?
Я так злякався, що нічого не міг відповісти, тоді ця жінка впилась мені в шию і я заволав від болю та жаху, бо відчув холодне дихання смерті, відчув, що ще трохи і я загину. Вже потім я здогадався звідки росли ті зуби, якими жінка стискала мою потилицю, а тоді я лише тремтів від жаху.
- Зрозумів?
- Так!
- Ото добре. Тепер слухай. Якщо хочеш жити, то будеш моїми ногами. Носити мене і виконувати усі накази. Хоч трохи посмієш не підкоритись, відразу тебе вб'ю. Зрозумів?
- Так.
- Якщо будеш себе добре вести, то може ще і поживеш. А як ні, то я тебе відразу згризу. Ти мені не дуже то і потрібен. Тепер вставай і неси мене.
Я ледь підвівся і потаскав її. Я не бачив кого саме, тільки ноги у спортивних штанях, але я розумів, що то була жінка, така добра вчора, а тепер моя жорстока господарка. Вона сиділа на мені і вказувала куди йти. То на город, де вона полола, то до криниці за водою. Ще ходили пасти кіз. Я, було, спробував поговорити з жінкою, що згоден оце все робити і так, тільки хай злізе, бо ноги мої почали тремтіти з втоми, як у кошеняти. Але вона тільки кричала та била мене.
- Ти ноги, ти носити повинен, а не розмовляти! Мовчи бидло! Ще слово скажеш, я тебе вб'ю!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Звідки ростуть ноги у Зубатки

© Кока Черкаський, 16-03-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.94408917427063 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …