Вони причвалали до Надійки. Її батьки знову були у від'їзді. Дівчина запровадила його у ванну.
Орест увесь спітнілий, мокрими, хоч викручуй були шкарпетки, що вже казати про майку, сорочку, труси?..
- Скидай усе! Кину в пралку. Теж Надійка примусила його стати під душ, протягла мило, тільки митися у нього сил не вистачило... Ледь спромігся якось витертись. Далі дала йому махрове простирало. Подальші дії дівчини, як на Ореста, були досить дивними - вона витягла BALI Bliss - знайому з телевізійної реклами сіль для ванни, й почала розводити.
- Ти хочеш це колоти? Зовсім здуріла... - простогнав Орест.
Надійка кинула на нього зневажливий погляд.
- "Пряничок" починає харчами перебирати... Ти думав наркотики це лиш герич, кока, йодобензол? Ми живемо серед наркотиків. Особливо весною: цвіт акації, шалфей, дурман, мімоза уже не кажу про червоний мухомор, який люди футболять у лісі, як "врага народа"! Знали б вони, що пара мухоморчиків відкрила б їм наш звичний світ в таких барвах, про існування яких вони й гадки не мають... Приймай і не вигадуй! першою загнала голку собі у вену. Орест одержав дозу одразу ж за нею. Аромат, що носився в повітрі, все ж залишав неприємне відчуття. Його аж замлоїло і він заплющив очі.
- Стало легше, відпустило? Не кумарить? - Наскакує, клопочеться біля Ореста Надійка, куйовдячи його чуприну. Хлопець мовчить. Він далекий від себе, як ніколи. Усе, що відбувається - не з ним. Не відчуває своєї дотичності до того. Почуває себе метеликом, що вилонюється із лялечки. Вільний і може літати. Від того в серці неймовірна радість. Сміється й радіє щиро, мов дитя. Орест відчуваючи близькість Надійки буквально помирає від бажання, хвилювання, ніжності, навіть більше, як в той перший день їхнього знайомства. Цілує її скроні, духмяні пахви, горбочки хребців і міцні, оксамитові на дотик сідниці. Груденята, цілує довго, збожеволівши від блаженства.
- Бачиш, дурнику, як добре нам, а ми ж прийняли лише „legal highs“ - легальний наркотик, за який не те, що не садять, навіть у відділок міліції не мають жодного права забрати.
Орест чув слова коханої, але не усвідомлював мовленого. Настільки глибоким було його зосередження на отримуваній насолоді.
***
Надійка лежить на боці, конвульсії от-от скрутять її в клубок. Вона не знала, що "солі" - річ легкодоступна, але й підступна - після ейфорії одразу ж наступає стан депресії, та й ломка жорстока, нічим не схожа, на ті, що переживала досі. Ламає впрост нестерпно.
- Ти повинна витримати! - нашіптує Орест хоч і сам перейнятий жахом - йому не набагато краще ніж Надійці, - ми не сміємо більше торкатися цього дрантя! Дармовий сир лише в мишоловці... Другий день - найтяжчий! - переконує її Орест. Він, мов язичник, вірить у "три дні". Наснилось? Чув він про це де? Чи небеса нашептали: коли протриматись три дні - наступить переломний момент. Попустить ломка і він зможе утекти від тієї клятої залежності.
- Звари мені інфарктну каву, - ледь чутно промовляє Надійка.
- Мусиш піти? - запитує розгублений Орест. Знає - сперечатися з дівчиною надаремна справа. -Може все ж потерпиш?
Глянула на нього неласкавим оком. Він і сам радше "тримає фасон". Виходячи із засади, що чоловік мав би бути сильнішим. Ніби справді є хтось сильніший за наркотик?..
- Мушу! Інакше ми обоє тут загнемось, - видушує із себе дівчина.
- Витримати хоча б три дні. Три дні!.. - повторює мов мантру Орест.
- Не каніфоль мізки ні мені, ні собі! - зі злістю мало не криком кричить кохана.
Випиває міцнющу каву. Орест зробив лишень два ковтки - серце мало не вискочило з грудей.
Надійка пішла до Рися за "нормальним" наркотиком - крокодилом чи йодобензолом. Грошей у неї немає, то ж Орест знає, як буде вона розраховуватись... Зрештою, на що розраховував? Що вона не проміняє його на кілька нікчемних доз? Що милування з ним буде для неї сто крат приємніше ніж усі наркотики світу? Треба рятувати ситуацію!
Орест мчить до автобусної зупинки услід за дівчиною.
"О Боже, хіба це біг? А ще зовсім недавно йому було це за іграшки". Оркові повезло - маршрутка іще не підійшла, і та стояла обіпершись до старого каштану.
- Надю! - кинувся до дівчини з останніх сил. Не їдь, кохана, прошу тебе! Ми втримаємось! -
стискав її в обіймах, намагаючись запам'ятати кожну деталь цих кількох відібраних у долі хвилин, - Бог знає, що буде далі.
- Я люблю тебе, дурнику! Трішечки почекай, я швиденько, - дивилась на нього невидячими очима. Пару годин і я повернусь. Я привезу. Ми знову будемо разом! Дівчина пірнула у маленьку маршрутку. Орест присів на лавочку біля зупинки. та довго всидіти не зміг - заскочив уже у наступний мікроавтобус.
***
Йому відкрили нічого не питаючи. Був уже своїм, "наркошею". У кімнаті декілька чоловік - пара примостились на дивані й літали в казкових сновидіннях, дехто реготав, та Рися з Надійкою не було. Орест кинувся в кімнату на стришку, що її гордо величали мансардою, й там угледів свою кохану, яку допав драпіжний Рись. Кинувся не тямлячи себе від люті на Рися, та той від брикнувся від нього ногою поціливши в печінку. Болю майже не відчув, видати все ще перебував під дією наркотику. Ухопив табурет, та був надто важким для його ослаблої руки, заточився і впав. У відповідь Рись метнув пляшкою, та теж не поцілив і пляшка вибивши вікно полетіла на вулицю. У мансарду підтяглась публіка, яка іще могла триматись на ногах й зчинився дикий рейвах. Сусіди, з остраху, що наркоші рознесуть увесь будинок, поспішили викликати наряд міліції, який і пов'язав буйне товариство добряче нагородивши їх тумаками.
***
Приголомшений Орест отямився від раптової прохолоди, коли двоє міліціонерів з камери потягли його в кімнату слідчого. Повів довкола посоловілими очима. Прохрипів ледь чутно:
- Де це я? - жодної відповіді. І знову у відчаї:
- Де я?..
- Де, де?! В Улан Уде! - заржав сержант, - той чувак з гусями* ще не прокинувся! Іще літає... Ти, наркоша, зараз і наяву політаєш! - пожартував сержант, і штовхнув його в бік молодого слідчого в кабінет якого зайшли.
У слідчого був нестандартний кут нахилу удару, яким любив похизуватись. В тенісі це називають ефектом підрізаючого м'яча. Дуже цільового м'яча. Його посилають таким чином, що відбившись, від бортика траєкторію його руху неможливо прорахувати. Крутнувшись мов дзиґа Орест ламаючи старі віконні рами вилітає у не заґратоване вікно.
Лежав горізнак на землі з широко розплющеними, задивленими в гору очима ніби побачив відкриті небеса і не міг вийти з дива. Посинілі губи міцно стиснуті, але без скорботи, а з тією ледь уловною усмішкою, такою характерною для нього. І на всьому миловидному обличчі розлита світла, умиротворена і лагідна благодать, якби то його поцілував ангел. Міліціонери таки викликали "швидку". Чого там? З них взятки гладкі - обколотий наркоша викинувся у вікно...
Лікарі "швидкої" не дуже поспішали забирати хлопчину - у нього перебитий хребет і діра в черепушці. Численні переломи вже й в рахубу не йдуть. Може відійти з хвилини на хвилину. Навіщо їм зайва морока? Легше просто написати: "Знайшли тіло без ознак життя". Та молодий організм Ореста бореться і його врешті таки заносять в машину "швидкої"...
***
Чотири місяці в комі без найменшої надії. Хоча батько й буркнув, що було б краще, аби такому "півголовку" Господь одразу життя вкоротив, та іще, що був би відносно спокійний за Орка, лише коли б той потрапив у в'язницю... Та коли довелось сина забезпечувати дорогими ліками, погодився закласти в банку квартиру.
Коли Орест вийшов із коми, виринув з того дивного забуття, на його знівеченому шрамом обличчі, що йшов вздовж усієї щоки, вигравала легка всмішка. Видіння чудового тропічного острова, де він розкошував, швидко блякло, як випадково засвічена світлина. Раділи, лікарі, сестри, які доглядали його. Щастям горіли очі матері, яка не відходила від сина, тільки очі Ореста, що врешті почали дивитись на світ усвідомлено, якби згасли, якби той світ був йому немилий.
- Синку, ти мене впізнаєш? - в'ється ластівкою біля сина мати.
- Хто ви? - запитав байдужо, не розмикаючи очей.
- Синочку, це я, твоя мати... - не говорила, вкладала у свідомість сина слова.
- А хто я? Як мене звати?
- Орчик, синочку, ти все забув! - Лікар відтягнув матір від сина.
- Не так агресивно й не все відразу, - попередив лікар, - у нього серйозна травма голови. Він може поступово приходити до тями, Почекайте коли сам почне розпитувати.
Оресту було лячно. Русява голівка лякливо втислася в плечі. Завмерла. Він лежав серед високих подушок мов у схованці часу.
- Синочку, - тихенько, схлипувала мати, яка не могла повірити, що син її забув, але він не відповідав, аби не відчувати раптової пустки, що засмоктувала цієї миті всенький світ. Чому вони вирвали його з того чудового сну? Сильцем повертають до реальності, про яку забув та й не дуже хоче згадувати?
Наступного дня Орест запитав:
- Мамо, де Надя?
Це "мамо" так утішило жінку, що вона тараторила швидко-швидко:
- В колонії вона зараз. Вже скоро побачитесь. Ти до того часу мусиш звестись на ноги й знову навчитися ходити... Тоді з квартири того проклятущого Рися усіх забрали - усю вашу компанію, - сипала словами мати, які часто плутались, як це буває в людей, які хочуть викласти все і одразу. Заливалась сльозами. У неї ж така радість - упізнав синок! - Орест дивився на матір не висловлюючи жодних емоцій. Жінка назвалась матір'ю, тому так звернувся до неї, та жодних почуттів вона не викликала. Пам'ятав лише Надійку, а її не було...
Іще ніколи в житті не почувався так самотньо. Відсутність Надійки увійшла в Ореста тихою смертю, яка невпинно торує собі шлях. Мати кожен день розповідає йому про його минуле. Слухає дуже уважно. Задає десятки запитань. Та наступний ранок починається тим же запитанням: "Хто ти?"
- Це так боляче... - скаржиться мати лікареві, - запам'ятає якесь дівчисько, з яким від сили декілька разів зустрівся, матері, рідної матері не пам'ятає... Хіба таке можливе?
- Не побивайтесь, дорогенька, - заспокоював жіночку лікар, - це всього лиш емоційна пам'ять. Видко ці дні перед нещастям прожив на емоціях. Це нормально в такому віці.
- Він коли-небудь остаточно прийде до тями? - в розпачі допитується мати. Той лише зрушує плечима.
- Можливо. Минуле - це безодня в яку йому не сила заглянути...
- Яке минуле? Він же ще дитина. Та й не вчинив нічого злого. Слідчий пояснював нам з батьком, що навіть, якби не це нещастя, його б навіть не судили, могли викликати лише як свідка...
- У кожного є минуле. Для нас дуже важливе ким ми є. Йому має відкритися хто він. Проте це не завжди робить нас щасливими, - посміхнувся лікар. Часами людина потрапляє в амбівалентний стан. Стає таким собі метеликом, який боїться літати.
Відповідь матері не сподобалась. Заплутано якось говорить...
***
- Чому маю знову розповідати знову й знову те ж саме? - дратується в серці мати. На цей раз й не помітила, що висловила свою претензію уголос.
- Пам'ятай, ніщо не залишається таким, як було... - раптом мовив Орест, який до того говорив дуже скупо, озиваючись окремими словами.
Коли взяла його за руку, відчула, як рука сіпнулась, можливо, лише нерв, та по всьому тілу матері побігли мурашки, голова пішла обертом, - він не хоче мене бачити... Ховаючи сльози покинула палату.
Орест любив залишатись наодинці. Міг пожити у своєму маренні. Був у розпачі, коли вийшовши з коми втратив свій "рай". Коли розплющив очі, через дивовижне видіння було назавше втрачене. Назавше? Ні! Він навчився зосереджуватись не згірше йога найвищої кваліфікації, напружував свідомість, та подумки не вдавалось відтворити втраченого образу.
Тоді понавчився занурюватися у стан спокою. Абсолютного спокою. Відігнавши зі свідомості усі думки поринав у стан ембріону у затишній утробі. Тепер це майже завше йому вдавалось - повертатись у втрачений кожною людиною рай. В це особливе, усім знайоме й всіма забуте місце. Видко по найбільшій своїй милості Господь відкрив йому цю здатність. Орест усвідомив, що це його справжнє місце, куди ніхто не зможе прийти крім нього, яке ніхто й ніколи в нього не забере. Адже воно, це чудове місце, існує лише для нього. Значно пізніше з'являлась "картинка"- загадковий острів, поступово, мов у дуже холодному проявнику. З певністю ця картинка була не обов'язковою й відігравала допоміжну роль. Він ніколи не заглиблювався у нього. Не мав потреби. Навіть гадки такої не було. Стан в який він занурювався важив для нього набагато більше. З часом він навчився потрапляти туди не входячи у прикордонну зону напівсну - головне все було згадати до найменших подробиць вловити той солодкуватий запах цілковитого спокою, що нагадував аромат лежалих яблук. І його свідомість неначе випадала з реальності, а він опинявся на березі свого чудового острова...
Можливо це друге, як він уважав справжнє життя, не дозволяло йому запам'ятати все, що говорила мати, згадати своє минуле. Мав таку підозру, що той його стан, в який щоразу занурюється, стирає усі спогади. Не дає йому повернутися у звичний світ.
Гроші закінчувались. Мати знала - настає час залишати клініку. Вони удвох із сином вже з тиждень, як почали ходити по палаті. Для матері - несказана радість, син же чомусь не виявляв особливого ентузіазму. Тепер у матері роздвоєне почуття - з одного боку прагне, аби син усе згадав, з іншого ж сама цього боїться: зустрінеться зі старими товаришочками і все почнеться спочатку...
Поволі, мобілізуючи усі наявні сили, Орест підійшов до ліфта. Двері розсунулись тихо й таємниче, як уві сні, наче запрошуючи його відвідати якісь інші світи. Через кілька секунд стулки дверей зачинилися, і в гумовій їх зустрічі відчулося йому коротке зітхання жалю. Посунув, відчуваючи свинцевий біль у ногах, але й радість перемоги над своїм тілом. Перед ним сліпуче і гаряче сяяв розпечений серпневий день. Стояв, боячись ворухнутись, не наважуючись переступити крок від темряви до сонця, від музики, яка ще лунала у середині, до буденних звуків львівської вулиці.
----------------------------
* Гуси - щось ненормальне, порушення психіки.
