Петро Шелюк постукав у двері і ступив до кабінету. Незгасима жура і невідкладна потреба гнали його до цих апартаментів – доньці негайно потрібно було робити операцію, а коштів на це не вистачало. Єдина надія – рідний колгосп в особі його голови правління Пошелюжного Миколи Полікарповича.
- Добрий день, - привітався Петро.
- Добрий, - буркнув Пошелюжний, - і ти щось просити…
- А по що ж іще, - махнув рукою Петро, - грошей треба.
- Немає, - звично мовив голова.
- Тут така справа, - м’яв Петро картуза, - донька хвора, операція, я ж не на весілля.
- А хоч би й на похорон, - зітхнув Пошелюжний, - немає, і все.
- Я ж до вас, як до батечка, як до Бога.
- А я не Бог, - стукнув по столу Микола Полікарпович. - Розумієш, не Бог. І як у мене немає грошей, то я їх тобі не намалюю.
- У мене ж дві тисячі зароблених, - хапався Петро за останню соломину, - а я якихось хоча б три-чотири сотні прошу.
- Та хоч і гривню, то й її немає, - відбивав атаки Пошелюжний. - Не моя в тім вина, що в нашій Україні ні зарплат, ні пенсій не платять. Не моя вина - і край. Немає грошей - і все. Йди з Богом.
Петро просив, благав, Петро ледь не ставав на коліна, Петро молив – але Пошелюжний не здався.
Залишився позаду кабінет, свистів вітер по кишенях, стогнала дома хвора донька.
Кинувся по людях, ледь не кожне подвір’я обійшов, але ніхто не зглянувся на чорнороба Петра – грошей не знайшов.
Метнувся до лікарні, впав лікарю в ноги - порятуйте дитину. Той знову дав до рук списка - ось це купиш, тоді й порятуємо. А на виході натякнув, що й лікарям нині не платять зарплати, не завадить бідному Петрові й про них потурбуватися.
Петро оскаженів. Він повернувся надвечір додому, згріб хвору доньку з ліжка, добре обкутав і пішки, бо сусід поскаржився на відсутність бензину і не захотів укотре везти до лікарні, поніс на райцентр. На ранок був у лікарні.
- Рятуйте, - наказав, - у мене через пару днів свиня опороситься, через два місяці продам поросят і верну вам гроші. А зараз їх у мене немає. Розумієте - немає.
Лікар знову розвів руками:
- Нічим не можу допомогти - давайте ліки. Подібні до вашого випадку операції дорогі, без вашої допомоги лікарня їх не потягне.
- Брешеш, допоможеш, - схопив Петро лікаря за барки, - інакше я тебе просто вб’ю. За грати сяду, але й ти, падло, не житимеш.
До лікарні викликали міліцію. Але Петро не став її дожидатися - метнувся до голови райдержадміністрації, влаштував там скандал - і доньці таки зробили операцію.
Не відходили ні Петро, ні дружина його від доньки. Але лагідні батьківські й материнські очі мало чим могли зарадити - потрібні були ліки, а їх у лікарні не було.
- Ідіть купляйте, - наполягав лікар.
А за що купляти?
Знову Петро у голови райдержадміністрації. Але й той розвів руками.
- Шукайте гроші, - порадив. - Аптека в нас приватна, я їй не указ.
І тоді Петро пішов на злочин. Взяв ліхтарика, серед ночі розбив в аптеці вікно, заліз до приміщення, швиденько знайшов потрібні ліки (за дня роздивився, де вони на вітрині) і відніс до лікарні.
Та позаду за ним летіли міліція і власник аптеки. Скрутили Петрові руки, потягли до виходу. А власник аптеки видер з лікарських рук украдені ліки.
- Мене саджайте, але доньки не губіть - благав Петро.
Але його ніхто не хотів слухати. Відвезли до райвідділу міліції, закрили в залізну клітку.
А через два дні померла донька. Та не випустили з клітки батька-злочинця навіть на похорон. Гриз грати, як звір.
- Нелюди! - ревів. - Нелюди, мать вашу!...
Йшлося до суду. Допитували слідчі, дивилися очима, в яких аж світився хабар-долар, але Петро вперто посилав усіх на три букви і деінде подалі. Прибігав якийсь адвокатик, торочив про послуги за невелику нібито й платню, але Петро відправив його вслід за слідчими.
За тиждень же до суду в міліцію прийшов власник аптеки, забрав свою заяву і заявив, що не має до Петра ніяких претензій.
Дружина приїжджала, повідомила, що продала поросят і всі гроші віддала аптекарю, аби лиш витягти чоловіка з-за ґрат.
Обізвав її дурепою, пояснив, що треба було краще гроші на пам’ятник для доньки використати.
Потягли Петра до суду. Щось із тиждень мурижили його справу, чекали як не аптекаря, що вперто не хотів на той суд з’являтися, то ще когось, врешті-решт судді все це обридло, він присудив Петрові два роки позбавлення волі з відстрочкою на два роки і відпустив додому.
Та радості від цього не прибуло. Бо сиротою стояло серед хати порожнє доньчине ліжко, а ген за селом, на цвинтарі, височів свіжий невеличкий горбик землі.
Опорядив Петро той горбик, хреста поставив, сів, запалив цигарку, гнав туман з очей, гнав, а він ніяк не хотів іти.
- Петре, - постав з того туману бригадир рільничої бригади Іван Лантух, - казав голова, щоб ти завтра був на сівалці - приступаємо до сівби пшениці.
- Та пішов ти разом зі своїм головою... - вилаявся Петро.
Наступного дня здибався з головою.
- Ти що, байдики зібрався бити? - похмуро перепитав Пошелюжний.
- Як ви до мене, так і я до вас, - обізвався Петро.
- А я до тебе - ніяк, - відповів голова. - Завтра щоб був на сівалці, бо я тобі...
- Що ви мені? - вишкірився Петро. - Я два роки не вилазив з колгоспної роботи, хоча, можна сказати, ні за що працював. А коли мені вкрай потрібні були три сотні, аби врятувати дитину, ви й тут відмовили. То на якого хрена мені здалася ваша сівалка? Що я з неї матиму? Що з неї матиме моя сім’я?
- Ти не кричи, - примружив очі голова. - Ти ж не зовсім дурень і повинен розуміти, що в колгоспі треба посіяти зерно. Бо як не вродить на колгоспнім полі, то й украсти буде нізвідки.
- Вкрасти - це таке, - парирував Петро. - Ви мені скажіть, що я зароблю?
- Щось заробиш.
- А коли одержу?
- Колись.
- Конкретніше, будь ласка.
- Конкретніше буде теж колись, - обридала балачка голові. - Завтра щоб був на сівалці, - підвів риску.
- Не буду, - став на своєму Петро. - Скажете, за що працюю, прийду, а інакше й ноги не побачите.
- Добре, можеш не йти, - погодився Пошелюжний. - Але я тобі обіцяю, що ти в мене скоро ноги простягнеш.
Петро виматюкався і за звичкою послав голову в незвідані краї.
Голова також за словом у кишеню не поліз, а натомість вилив на Петра з відро матюччя і пообіцяв, що ще своє я покаже.
На тому й розійшлися.
Відтоді шлях до колгоспних контори й комори Петрові Шелюку був забарикадований куди краще, ніж вулиці збунтованого революцією міста.
А жити треба було. А жити було ні на що.
Тоді Петро згадав, що колгосп їхній розпайований, тож він з дружиною має право на загальний пай у дванадцять гектарів.
Подався до Пошелюжного, заявив про своє право. Пошелюжний обізвав Петра ледачим придурком, дав дулю, наголосивши, що такого паю Петро діждеться, і виставив геть з кабінету.
Та Петро не здався.
Всю зиму протягався по судах та прокуратурах, різних земвідділах та інспекціях з адміністраціями, але законного паю добився.
На весну й наділили.
У Дежеговій долині, котра своїми схилами припадала до людського пасовища, як знесилений старець до черствого окрайця.
Відміряли на одному зі схилів дванадцять гектарів порослого бур’янами, два роки не ораного ґрунту, забили кілки, вручили до рук якогось папірця, сказали:
- Хазяйнуй!
Ступив Петро на свою землю, начіпляв на штани реп’яхів, зітхнув важко, але вирішив іти до кінця.
Здалося лише, що вдруге народжувався. З натугою ліз із колгоспного лона в якийсь новий світ, а куди стромляв голову, то ні гадки, ні поняття не мав.
І все-таки покинув звичне лоно, немовлям закричав у новому світі, впав у тепер уже не колгоспні, а власні бур’яни, глянув у всіяне білими хмарками небо, відміряв на ньому частку над своєю землею, забив уявні кілки, приватизував.
- Господи, допоможи, - злетів у приватизоване небо, звернувся до Бога.
Послухав, чи не обізветься.
Не дочекався.
Але не впав духом, піднявся з бур’янів, оглянув іще раз свою ділянку.
- Нічого, якось перепаскудимо світ і на цьому клапті, - мовив. - Зате сам за себе.
Всіяне хмарками небо затягувала чорна, як незвідане майбутнє, хмара. Вона лізла, лізла, ніби хотіла вагою своєю стерти на порох усе живе на цій планеті. Та не змогла, натомість розродилася рясним дощем.
Кисли під тим дощем приватизовані бур’яни, серед почорнілих, нікчемних тілець яких тільки повний олух міг побачити ростки щасливого майбуття.
Тим олухом був Петро Шелюк.
Він дивився на свою землю і не бачив бур’янів. Він бачив перш за все дощ, котрий немилосердно періщив по забур'яненій цілині, зроджуючи надію на близьку появу зелененьких весняних листочків.
Біда заключалася в тому, що ніжні листочки, котрі ось-ось малися подати надію на відродження цілика після зимового сну, в майбутньому могли стати тільки такими ж бур’янами, які нині киснуть під дощем.
Потрібно було вбивати не тільки старі зчорнілі бур’яни, потрібно було вбивати невинних рослинок-діток, аби народити на цій землі щось нове, те, про що вона вже давно забула.
Через Петрову ділянку до колгоспної скирти повз трактором, видавлюючи в розкислій землі глибокі рови, сусід Іван Червень.
Потрібно було вбивати не тільки бур’яни, потрібно було вбивати в собі колгоспника, якому все до одного місця, народжуючи натомість запеклого куркуляку, який ладен вдавитися шматком забур’яненої глини, але доказати-таки, що вона його.
- Куди ти преш, повилазило б тобі!... - накинувся Петро на Червеня.
- А що? - виліз Іван з трактора. - До скирти.
- Об’їдь яром, - наполягав Петро. - Тут уже моя ділянка.
- Та пішов ти... - поліз Іван назад до трактора. - Вона ж не засіяна.
- А я сказав, не їздь по моїй землі, - стояв на своєму Петро.
Іван рушив їхати далі.
Петро ліг під колеса.
- Ти що, мать-перемать, - знову вискочив Червень з кабіни, - здурів?
- Яром, - вказував Петро сусіду маршрут.
- Не буду, - опирався сусід. - Це ж зайвий кілометр.
- Яром, - палець дорогу показував.
- Ні, сюдою, - інша рука навпрошки шляхи прокладала.
Але пальці та руки - це ще піврозмови. Повна розмова - це коли все те складається докупи і отримує ймення кулак.
- Та сюдою ж таки, таку його, - першим не втримався Іван і хряснув Петра в лоб.
Та Петро не здався - вхопив колгоспного зайду за поли, поклав y розкислий грунт і заходився дубасити.
Зайда теж виявився не з слабаків - давав здачі.
Намоклі бур’яни покірно лягали під спітнілі спини воюючих сторін.
На землі народжувався господар.
Боротьба за землю розпочалася з пожежі. Дочекався Петро погожої днини, запалив свої бур’яни. Тріскотіло, гуло, горіло.
Наступним етапом була оранка. Заради цього етапу мусив Петро позбутися свині, аби заплатити трактористу за роботу.
Дружина, Ганна, дула губи:
- А згоріла б вона, сама земля, щоб це я, продавши свиню, не могла дитині й сандалі купити.
Єдина тепер уже дитина, синок Толя, стояв поряд у подертих чобітках, як символ батькової бездушності й затятості.
Батько відвернув погляд від чобітків і спрямував його на свіжозораний клин.
- Там сандалі зростуть, - сказав. - І все інше теж, - додав.
Дещо легшим виявився етап культивації та сівби. Засмажив Петро гуску, наготував баддю горілки, потягнувся на колгоспне поле, де саме сіяли ячмінь.
- То що, хлопці? - підморгнув. - Утнемо мою грядку?
Хлопці почухали хто потилицю, а хто лоба, пошушукалися, а тоді в сутінках залетіли, як джмелі, на Петрів наділ - і за якихось дві години там уже все й стихло, натомість розродившись у Дежеговій долині захмелілим «Ой чий то кінь стоїть».
Ячмінь зійшов дружно, вчасно потрапив під дощ, показував на добре. Петро обережно, аби не дуже притоптувати посіви, брів полем. І чим далі брів, тим більше усвідомлював, що оте все добре може закінчитися велетенським пшиком, бо вслід за ячменем із землі перло стільки всілякої погані, що, вирости вона вся, ніхто й гадки не матиме, проходячи мимо, що на цьому полі росте ячмінь.
Поле потрібно було гербіцидити. Але чим? У колгоспі, коли агроном заїкнувся про необхідність обробітку гербіцидами врослого осотом і суріпицею колгоспного ячмінного лану, голова вказав на порожню комору і сказав:
- Давай, якщо зможеш.
Агроном, на жаль, не зміг, він пройшовся ячменем і махнув рукою:
- Мать його так, якось виросте.
Петро рукою махнути не міг - йому потрібно було за щось жити.
Нипав велосипедом по селах, все винюхував щось, випитував.
Дізнався, що в одному господарстві, кілометрів за тридцять від Петрових Осауленків, є старі запаси необхідного гербіциду.
Здалеку зайшов, дізнався, чи можна виторгувати оте застаріле добро. Виявилося, що можна. Попитав про ціну. В очах потьмяніло. Про торги не могло бути й мови.
Заходився блукати в підростаючих довкола омріяного хімскладу бур'янах. Крізь щілину в дощатій стіні нарахував з двадцять двохсотлітрових іржавих бочок потрібного добра. Аж облизався.
Ще з добу подумав, а тоді осідлав велосипеда і подався до знайомих бур'янів у чужому селі. Прибув, як сонце вже сховалося за виднокрай. Дочекався, поки геть стемніло, вицупив з купи хмизу заздалегідь заготовлений шматок іржавої ресори, наблизився до перехняблених дверей.
Заклав ресору за клямку, на якій теліпався замок, потягнув на себе. Скобель на диво легко виліз із трухлявих дощок. Зайшов Петро до складу, глибоко вдихнув жадані пахощі отрутохімікату. Ледь не вчадів, аж надвір вискочив, аби свіжого повітря хапнути. А тоді, як водолаз у воду, знову пірнув до приміщення, повалив долі бочку, викотив надвір. Вставив у рідне гніздо скобеля, закинув чим подалі в бур'яни ресору, оглянув місце злочину – а ніяких тобі слідів, все як повинно бути.
Аж очі на лоб вилазили, пхав бочку до дороги. А потім метрів із п'ятсот, молячись до Бога, аби ніякий дурень не нагодився, котив бочку по асфальтівці до найближчої лісосмуги. Дорога йшла вниз, тож багато часу і сили доставка бочки до лісосмуги не забрала. Та й дурень ніякий не нагодився. Тож перехрестився Петро в лісосмузі, запхав бочку ще на метрів двісті від дороги, добряче замаскував у кущах, налив з неї у двадцятилітрові каністри отрути, прилаштував їх на велосипеді та й помандрував до рідних Осауленків. Ще чотири таких нічних рейси - і вміст украденої бочки опинився в Петра на подвір’ї.
Гарний могорич колгоспному агрохіміку і механізатору з оприскувачем - і гербіцид був внесений на поле.
Хвилювався Петро - а раптом не те вкрав, бочка ж стара, на ній ні таблички, ні слова. Вже через день після внесення гербіциду рачки лазив по полю, видивлявся, радів, що ячмінь, як рута, а бур’яни никнуть, лазив, аж отруївся шкідливими випарами.
Потім була ще одна напасть - людська худоба. Паслася ж біля самого лану, кожна худобина так і норовила гризнути, а то й забрести до Петрового ячменю. І хоч пастухи ревно стерегли табун, але не йняв Петро віри тим пастухам, щоднини сам стеріг своє поле. І тільки коли ячмінь почав викидати колос, втратила худоба до нього інтерес, паслася віддалік - аж тоді полегшено зітхнув Петро.
Але ненадовго. Іван Червень, сусід, виваляний ще напровесні в болото на Петровому наділі, вихвалявся якось на п’яну голову, що помститься куркуляці, пустить червоного півня, як компенсацію за чиряки на простудженій у холодному багні спині. Тож заходився Петро ночувати біля свого ячменю.
Так і зустрів жнива. Зговорився з комбайнером комбайна-іномарки, які були найняті Пошелюжним і порпалися на порослих осотом колгоспних полях, за п’ять тонн збіжжя змолотити врожай. Ще дві тонни віддав у сусідній колгосп, бо до Пошелюжного не підходь, за те, що перечистили ячмінь на току. По чотири мішки віддав колгоспним водіям, котрі зголосилися вночі перевезти Петрове зерно на тік сусіднього колгоспу й назад. Інше все мав за чистий прибуток.
Тридцять тонн ячменю, як золота, засипав Петро у свої засіки. Ледве розіпхав по коморах та комірчинах. І на горищі було зерно, і в підпіччі лежало, ледь у глечики його замість молока не насипав.
Завів півтора десятка свиней, заходився господарювати.
Без проблем ще з осені виорав свій наділ, виторгував у сусідньому селі в хлопців-механізаторів за ячмінь пару тонн поцупленого в колгоспі міндобрива.
Задумався над майбутнім.
І вирішив вирощувати наступного року кавуни. На схилі проти сонця Петрів наділ, край, де стоять Осауленки - південний; кавуни ростуть, як відра, комерція такі закупляє прямо на пні, платить живі гроші - пора, пора ставати господарям землі на ноги міцно-міцно.
