Було ще дещо, а згодом мені довелося порисачити містом і прилеглими районами, щоб знайти того хлопця, про якого казав пан Освальдо Муньос. Із ціною ми порозумілися. Мені навіть було виділено велосипед (на якому, Бог свідок, дуже незручно їздити в сукні чи спідниці) і запропоновано звертатися із будь-якими пропозиціями щодо збільшення чи зменшення суми на витрати. Теоретично.
Так от хлопець знайшовся дуже легко. Буквально на третій день, після того, як усі забігайлівки міста були обстежені, всі п’яниці і дівки розпитані, що не призвело до бажаних результатів, мені спало на думку, що чоловічка можна знайти на кладовищі там, де спочивав від мирських трудів чудернацький дядько Конрад. То була дивна ідея, проте, варто було спробувати. Довелося трохи вгамувати свою пристрасть до яскравого одягу, бо, звісно, хто б не побачив на кладовищі біля склепу шанованої родини людину, відому як індіанський шаман, одразу запропонував би такій звідти вимітатися, що не входило до моїх планів. Тож, зодягнувшись якомога скромніше і непримітніше, начепивши на кермо велосипеду кошик із їжею і питвом, полетіли мої старі кістки на зустріч новим пригодам.
Мій сірий одяг пасував до гранітних колон склепу і був непомітним на тлі старих, майже позбавлених листя дерев. Галявинка, на якій останнім редутом на шляху до володінь потойбічних мешканців стояла кам’яна, поросла мохом і травою лавка, гостинно прихистила мене на деякий час. Години повзли довго, зависаючи між небом і землею, руки нервово висмикували дюйми з клубка мого терпіння, мимоволі вигадувалися поетичні порівняння.
Він не прийшов першого дня ні опісля заходу сонця, ні з появою місяця, ні з першим криком кочетів. Ніч була чудова, гаряча й вітряна, а разом із тим її подих обіцяв зміни. І дійсно, під ранок погода зіпсувалася, і в далечині соковито загуркотів грім. Невдовзі і до мене наблизилися події: швидко й діловито забігали в небі хмари, ніби чорні слуги, що зустрічають гостей перед великим прийомом; під акомпанемент трави і гнучких гілок, заспівав соло майстерний джазовий вітер. А потім вдарили барабани, затанцювало, завертілося все довкола й ливонуло так, що одяг змок у лічені секунди. І от, серед усього цього гармидеру несподівано з’явився мій жаданий об’єкт, наче законний господар всього, що мене оточувало, наче диригент всього, що відбувалося, він ішов спокійно і впевнено, анітрохи не переймаючись через зливу, що, здавалося, не наважувалася торкнутися його й пальцем.
Одразу стало зрозуміло, що це він – привид із кошмарів Муньоса, хоча останній, мабуть, під впливом страхів, і змалював його дещо не так, дещо перебільшено і якось романтизовано. Це в першу чергу був не такий уже й високий чоловік і доволі щуплявий так, що робочі брюки зі щільного матеріалу висіли на ньому мішком, але все в ньому видавало людину спокійно зосереджену й наполегливу, чого, здається, бракувало законному чоловікові сеньйори Елени. Помітивши мене, він здригнувся від несподіванки і так і завмер із занесеною в повітря ногою, замірившись, та не виконавши новий крок. Тікати чи нападати? Потім опанував себе, усміхнувся і, відновивши рівновагу, зупинився просто навпроти мене:
- Привіт, - сказав тихо, - Навіщо ти прийшов сюди такої ночі, дурник, Риба? – останні слова промовив дивно, лагідно, як до дитини. Дурник? Так мене ще ніхто не називав, - Ходімо, - покликав порухом голови до склепу. Але ж відомо, що туди не проберешся без ключів, а вони є лише в членів родини, до якої індіанець ніяким боком не належав. Чи не збирається він спаплюжити святе місце? А хай навіть і не святе, але ж захищене законом. Разом із тим злива не вщухала, і блискавки вже десь вешталися поблизу, ніби придивляючись до найбільш ласого шматка й намічаючи жертву. Довелося розпрямляти онімілі ноги і зіслизати з мокрої лавки на зустріч чорнявому молодикові, а всередині все кипіло на знак протесту проти його звернення до мене як до людини чоловічої статі. Це просто неввічливо отак одразу таврувати людей!
Тим часом молодий чоловік далі йшов крізь змоклу траву, і мені довелося йти за ним, бо, якщо згадати, навіщо я тут, то саме це й потрібно було робити: переслідувати, викликати на розмову, намагатися зрозуміти: хто він такий. Трава, що подекуди досягала йому до стегна, хтиво ляскала мене в живіт і груди, бо я не маю велетенського зросту.
- Скажи мені твоє ім’я, - задихаючись, наздоганяючи ззаду голосом, звертаюся до чоловіка, він повертається усміхнений – не скажу, що мені надто вже подобається ця посмішка, як і цілком обличчя:
- Навіщо тобі моє ім’я? Помолишся за моє здоров’я чи що?
Не розумію глузливої нотки в голосі, втім, націлений скоріше подолати невеличку просторову перешкоду, червоношкірий одразу втрачає інтерес до мене і відвертається, я ж не наполягаю на відповіді.
Доріжки неходжені. Чомусь мене одразу притягло саме в цю місцину, якийсь інстинкт чи інтуїція, чи… не беруся вже хизуватися своїм даром передбачення… але вартувало б мені зайти з іншого боку, звідки на кладовище заходять всі цивільні відвідувачі, і мої черевички досі б вилискували чистотою, а ніжки перебирали б охайний рожевий гравій. І завітали б ми до склепу через парадний вхід, призначений для чесних покійничків, що нічого лихого не планують. Мене ж привели до заднього ходу із напіврозваленими сходами, що губилися в заростях і ховали за собою перекошені дверцята.
- Навіщо ми це робимо, - не витримую більше мовчанки, ніж невідомості, коли мій супутник виймає з кишені ключ і, згинаючись мало не навпіл, звичним рухом знаходить у безладі трави й павутиння замкову шпарину. Двері піддаються неохоче, і мій неговіркий супутник, кивнувши мені головою, зник у проймі. Оскільки ліхтаря ніхто з нас не має, залишаю за собою відчинені двері, що пропускають лише незначну кількість світла, достатню тільки для того, щоб не розкроїти собі черепа, налетівши на стіну чи на одну з невідомої кількості клятих статуй, що несподівано, як грім серед ясного неба, виникають переді мною, намагаючись довести мене до божевілля від радощів. Адже дуже радісно буває, вдершись без запрошення до оселі покійників, натрапити на зворушливо-скорботне, кам’яне обличчя! Приміщення здається більшим, ніж можна було сподіватися, і мені вже кортить присісти куди-небудь і знову розвернутися обличчям до світла. Коли це, нарешті сталося, і я, за давньою своєю звичкою, всідаюся просто на підлозі, то втома і тривожне безсоння цієї ночі дають про себе знати. Мій проводир – я його не бачу добре, але відчуваю ту трохи придуркувату, трохи небезпечну посмішку на ньому – обирає мою ж позу, і помітно зменшує напругу у м’язах. Наче він повернувся додому і тепер збирається відпочити й поспати – от він навіть позіхає.
- Як тобі тут… Риба?
Помічаю, що кожного разу він називає моє ім’я ніби з апломбом, ніби хизуючись, що воно йому відоме, що він, відтак, мене розкусив. У деяких культурах вважається, що знати справжнє ім’я людини – все одно, що мати проти неї могутню зброю. Цим думкам можу лише усміхатися: якщо молодик вдає із себе чаклуна, то міг би подумати краще, бо Риба – це лише верхівка айсбергу, як, мабуть, кажуть мої друзяки алеутські шамани.
- Нічого, - роблю брехливий комплімент, - Оселився поруч із коханою?
Він пропускає мій натяк повз вуха і – посміхається, відчуваю це усім єством. Ця посмішка починає мене не на жарт дратувати, тож, даю собі волю:
- Це дуже романтично – виявляти таку відданість мертвій подрузі, - він продовжує гру в нечулого дуба і – посміхається. Що ж, продовжимо:
- Відколи вона померла, тобі, мабуть, полегшало, адже тепер її чоловік не заважає тобі приходити і читати їй сонети Петрарки. Тут відчуваю з його боку хвилю нерозуміння й подиву: справді. Якщо Петрарка – це хтось відомий у нашому місті, то хотів би хлопець почути, як цей, мабуть, справний ділок, складає вірші! Нісенітниці: відомі люди зайняті справами, а не плетінням рим. Продовжимо:
- Чоловік Елени, щоправда, визнає за тобою талант замітати сліди, адже за її життя він так і не дізнався, хто ти. Даремно ти думаєш, що він тепер лишить вас у спокої. Справа в тім, що йому самому немає спокою, тож і тобі годі сподіватися.
Нарешті, спрацювало: відчуваю якісь зворушення в ньому, а тоді, перериваючи тривалу мовчанку, він каже:
- Хочеш змусити мене у чомусь зізнатися? Вимагаєш розкриття таємниць? То слухай: Елени тут немає.
- Вона жива? Чи ти викрав її тіло? – навіть не замислюючись над сказаним, видаю наступні питання. Хоча… несподіванка! Що на це сказати пану Муньосу? А про це ж таки треба говорити, навіть, якщо зробити єдине (з двох) можливе припущення, що цей сучий син бреше.
- Хіба ти не можеш уявити нічого більш екзотичного? – насмішкувато питає він, - Жива і мертва – це лише перехідні стани до останнього перетворення, чи не так?
- Ти коханець чи злий геній? - питаю трохи збентежено.
- Ти старий сентиментальний…, - сказав він жорстко, назвавши мене словом, що знову нахабно відносило мене до чоловічої статі, а тоді, трохи подумавши, додав, - Або, навіть, ні, не так: ти стара сентиментальна…
О! Це вже називається плюралізмом і свободою без кордонів.
- Що ти скажеш Осавльдо про нашу зустріч?
- Скажу, що ти – божевільний і брехливий сучий син, не вартий його уваги. Скажу, де тебе шукати… Бо ти ж, справді, не зможеш не приходити сюди, навіть, якщо знатимеш про засідку. І ти отримаєш те, на що заслужив – дюжину куль і розшматоване собаками тіло.
- То он, значить, на що я заслуговую, - сказав він роздумливо, - То ти не казатимеш йому про Елену?
- Звичайно, ні. Я розумію, що ти брешеш, і він це розумітиме, але найменші сумніви можуть мати погані наслідки для його здоров’я.
- Хіба є підстави сумніватися, що я брешу?
- Жодних. Але пан Муньос – убитий горем чоловік, йому взагалі не треба думати зайвого на цю тему.
- Боїшся, що він остаточно зіп’ється, і ти не зможеш більше дурити найкращого в своєму житті клієнта?
- А навіщо мені це потрібно?
- Слухай, дурнику, хочеш я зараз втоплю тобі у довбешку, а тоді залишу тут? В цьому місці тобі відкриються такі видіння минулого та майбутнього, що, в разі, якщо я тебе пожалію і випущу, тобі вже ніколи не доведеться дурити людей? – він і тепер ще сміється, але погроза справляє, хоч і невеличке, але враження:
- То тобі б хотілося, аби пан Муньос дізнався про твої слова? Хочеш приректи його на душевні страждання…
- Душевні…, - чоловік неприємно сміється, - Та цей п’яниця вже давно пропив душу. Що мені до його страждань? Він страждає в міру відпущених йому можливостей. Хробак!
- Але ж ти ненавидиш його. Не можеш інакше. Ти міг ласувати його дружиною десь у закутку, боячись кожного звуку, бо ти – дрібний злодій, а він законно володів тим, що тобі було потрібно. Це ненависть від заздрощів і безсилля щось змінити. Ти відчуваєш, що він кращий за тебе в усьому, і тепер у тебе немає можливості боягузливо і підступно принижувати його, бо та, що тобі в цьому допомагала мертва. Я так бачу картину. Не знаю, що між вами трапилося, але думаю, що Елена – це, скоріше, наслідок, а не причина. Що, може він колись відшмагав тебе батогом, і ти мстився йому за допомогою Елени?
- О, дорогенький! Ти занадто драматизуєш.
Мабуть, ми могли б вести нашу приязну бесіду і далі, нескінченно, ліниво й від нудьги перекидаючись взаємними уколами. Нескінченно, або, принаймні, доки не скінчиться дощ. Хотілося б дізнатися, хто, за його версією, лежить під могильною плитою з написом «Елена Муньос» і подальшим переліком імен. Але бесіда явно звернула не туди, та ще й так невдало, що звідти, з полів неприязні і підозр, їй важко було б повернутися на правильний шлях. Так, безнадійно заблукавши, ми чекали можливості припинити цю даремну розмову, і нагода трапилася таки зовсім несподівана. З гуркотом і стогонами відсунулися великі й важкі центральні двері, і в них одразу ливонуло дощем, аж зарясніло краплями проти світла. Хлюпаючи гумовими чоботями, в широкому плащі і з парасолею в руках на сходах з’явився сам Освальдо Муньос.
