Вона впевнена, що поблизу море. Не бачить його, але відчуває сонний шепіт солоної води, як навчилася відчувати серцем природу рідної домівки. Навколо – неосяжний океан бірюзової трави, молодої і ніжної, наче рання весна. Безкраїй степ Сейіт-Елі, а за ним, причаївшись у високій осоці, соромливо визирає лівий берег Чорох-Су.
Адхат сидить на траві, простягаючи до неї руки.
- Іди сюди. До мене. Швидше, - посміхається у сиві вуса. – Маю тобі щось сказати.
Ульфат лине до нього душею, тягнеться усім тілом, хоча якийсь невидимий якір не дає їй зрушити з місця. Що це? Сумніви, страх?
- Іди до мене, моя кохана, - шепоче ніжно, наче колискову над ліжечком немовляти.
Десь у серці оживає тепло, квапливо розливається по венах. Тепер її не стримають навіть залізні пута. Вона вже відчуває мозолі на його руках, грубий пошерхлий шрам на вказівному пальці лівої. Їхні руки переплітаються, а серця налаштовуються на один ритм. Так просто – бачити світ його очима, жити його відчуттями, безкорисно віддавати любов.
З вуст жінки одночасно злітають тисячі запитань. Їм акомпонує важкий гуркіт грому. Звідки ж він взявся на ясному небі?
Схожі на грім звуки посилюються, проникають в мозок. Ульфат розплющує очі, сідає на ліжку. За вікном сіро. Ніби сусід Багід вибивав від пилу свій килим. Ще вечір чи вже ранок?
У двері гримають. Наполегливо, сердито. Явно, не свої. До неї, взагалі, рідко хтось стукає. Та й замикається вона рідко. Що трапилось?
Кістки з віком втратили пружність, а тіло позбулося сили. Ульфат повільно сповзає з ліжка, накидає на плечі хустку. «Черепашим темпом» йде до дверей. На ганку порожньо. Лише брешуть сусідські пси.
Закриває двері на клямку, сідає на лавку. Розтирає литки. Набряклі вени на ногах малювали синім детальну карту життя. Її так невчасно розбудили. Їй потрібно було «доспати» саме цей сон.
Вони так рідко бачаться. Адхат завжди був трішки ледачим. Забував про ранковий Намаз, воду для худоби, іноді – цілувати її перед сніданком, коли вона готувала на кухні його улюблений чиберек. Але ж снитися їй – його обов’язок. Хіба ж він забув, що справжнє кохання не розлучить навіть смерть?
Адхат увійшов у її життя, коли Ульфат вже зневірилась вийти заміж. Двадцять сім – чималий вік для татарської дівчини. Майже вирок. Байдуже, що твоє обличчя й досі цвіте мальвою, а тіло пружне, наче лоза. Чоловіки дивляться на молодших, свіжіших.
Дівчина не мала рідні і за неї не було кому «непокоїтись». Та й Ульфат горда, вона не виносить свій біль на люди. На всі закиди друзів відповідає зверхньо:
- Я заміж не хочу. Не піду. Нізащо!
А душа прагне, щоб її величали «коханою». Батьки нарекли дівчину «Ульфат», що в перекладі з татарської означає «Любов». Як же ж любов обійдеться без любові?
В серці дівчинки жила мрія про того єдиного, ідеального. Він існував у сплетених фантазією ілюзіях, солодких снах, оживав на її малюнках. Ось тільки чомусь на полотні все частіше проступало обличчя її нового сусіда Адхата – страшного упертюха і бузувіра…
«Хто шукає друга без недоліків, той лишиться без друга», - повторювала давню татарську приказку Ульфат, приймаючи шлюбну пропозицію сусіда. І ні разу за життя про це не пошкодувала.
Доля відміряла їм тридцять п'ять років. Щасливі, оповиті затишком і любов’ю, роки. Адхата забрала війна. Ненажерлива кровопивця. Вона перетворила на янголів тисячі чоловіків…
У двері знову стукають. Сердито, затято. Ніби забивають гвіздки до чиєїсь домовини. Крекчучи, Ульфат підходить до дверей, відчиняє, а руки чомусь тремтять. На ганку – радянський солдат у запиленій воєнній формі. Відпихає жінку плечем, заходить до будинку. Озирається, ніби бачить по закутках щось невидиме, небезпечне. Говорить швидко, не дивлячись їй у вічі. Ульфат не розібрала б цієї скоромовки, якби слова не були такими страшними:
«Виселення», «Підтримка німців», «Зрадники», «Вороги».
Вороги? О, Аллах! Вона ніколи не була нікому ворогом. І сама не мала ворогів.
Зрадники? Їхні чоловіки воюють і гинуть у лавах Червоної армії. Пішли майже всі. У Сейіт-Елі лишилися переважно старі, жінки і діти.
Ще кілька днів тому вони раділи поверненню до їхнього селища радянських солдат, усім людом зустрічали їх – любих визволителів. Ульфат напувала хлопців у воєнній формі холодним молоком і давала їм у дорогу ікмек – татарський хліб.
- На збори двадцять хвилини.
Але це неможливо. Як можна покинути рідну землю? Дім, кістки предків. Неможливо за двадцять хвилин порозпихати своє життя по коробках.
Солдат піднімає вгору зброю, демонструючи силу. Повільно виходить, лишаючи її на самоті з новинами, які не перетравиш за ті кляті двадцять хвилин.
Ульфат кидається до великої дерев’яної скрині, з якою колись приїхали до Криму її батьки. Хапає кілька кофтинок, хустки. До рук потрапляє чорна тканина. Та сама…
Адхат хотів, щоб їхня перша шлюбна ніч тривала цілу вічність. Позатуляв вікна темним полотном і майже добу не випускав з ліжка розніжену в його пристрасних обіймах молоду дружину, переконуючи її, що ще ніч.
- Справді, ніч, - підігравала йому Ульфат, танучи від легких, наче доторк крилець метелика, поцілунків.
Так як обоє не мали кревних родичів, трішки «спростили» собі життя, уникнувши більшості традиційних шлюбних обрядів. Лише на третій день після одруження прийняли у себе троюрідних братів Адхата. Молодий чоловік отримав у подарунок від рідні гроші і золоті монети, молода дружина – тканину на хустки і прикрашений квітами віник – за традицією, обов’язковий презент для нової господині.
Ульфат взяла до рук фотографію. Чорно-білий знімок. Вона у національному татарському вбранні стоїть у їхньому садку. На фоні світлого неба – темна пляма. Тінь. Контури тіла її Адхата. Він позичив той ФЕД у знайомого фотокореспондента. «Щоб мати світлину своєї коханої», - говорив він усім. Тоді Адхат так і не сфотографувався. Все кудись поспішав. Вони думали, що у них попереду ще багато часу. А наступного дня почалася війна…
Ульфат не має жодного знімку чоловіка. На згадку про Адхата лишилося кілька його незавершених портретів (після загибелі коханого вона не могла більше малювати), і ось-ця тінь на фотографії. Відбиток долі, яка поєднала їх навіки.
- Газза! Газза! – озирнувшись, покликала Ульфат.
У будинку кішки не видно. Її улюблене місце в плетеному кошику для білизни було порожнім. І де поділася та неслухняна? Жінка відчинила двері, впускаючи до будинку потік холодного повітря і звуки багатоголосої ночі. Покликала. Немає…
Вийшла надвір. Лише в садку помітила, що для чогось взяла із собою фото. Заховала його за пазуху, поближче до серця. Пізня весна звучить по-особливому. Стоголоссям цвіркунів, бабок, важким стогоном сичів. Терпкий запах трав – найкращі парфуми. Невже все це в неї відберуть?
- Газза! Газза! – в боку коле, з ніг спадають старі шкарбани. – Ти де, маленька?
Ульфат знайшла Газзу шість років тому. Йшла на базар вузенькою вуличкою повз лісок. На узбіччі дороги валялася велика торба. Вона нявкала. Жінка не змогла пройти повз.
Торба виявилась подвійною. Мотузки довго не піддавались набряклим, покрученим артритом пальцям. По іншу сторону дороги стояли будинки. У дворі одного з них чоловік колов дрова. З цікавістю спостерігав за її діями, але не поспішав допомогти.
Як під час повені ріка не має берегів, так не має кордонів і людська безсердечність. В середині торби сиділа чорно-біла кішка. Напівмертва від браку кисню і страху. Ульфат забрала її із собою. Відгодувала, нарекла Газзою – улюбленицею.
У Газзи вже давно повилітали зуби і вона вже не водить кошенят, але її не втримаєш у хаті. Особливо навесні. Мабуть, після тієї м’якої «домовини» свобода для неї особливо цінна.
- Газза, де ти, кицюню?
А якщо її не знайде? Що робити? Лишити тут? На кого?
Намагається заспокоїти душу, з якої вириваються ридання. «Тут же теж будуть якісь люди. Не дадуть їй померти з голоду…»
Об ногу Ульфат потерлося щось м’яке і тепле. У темряві засяяли два смарагди – очі Газзи.
- Ось ти де, серденько, - Ульфат підхопила кішку на руки. – Знайшлася.
На вулиці галас. У вікнах сусідніх будинків світиться. Багато солдатів.
Не затримуючись, Ульфат підходить до своїх дверей. Дорогу їй перегородив хлопець у формі.
- Ваш час скінчився.
- Але ж…., - на очі старій жінці навернулися підступні сльози. В них плескалася безвихідь, тонула надія. – Я шукала кішку. Я ще нічого не взяла.
На ній лише полотняна нічна сорочка, хустина і старі, розтоптані чоботи.
- Не можна, - понуро відповідає солдат, ховаючи погляд у темряві.
Ульфат відходить, сідає під стару акацію, витирає тремтячою рукою сльози. Там, де зараз садок, раніше стояв старий дім Адхата. Паркану не було і межа проходила якраз повз цю акацію. Придбавши свій будинок, Адхат поставив тин в обхід дерева, тим самим захопивши частину її городу. Вони з новим сусідом довго сварилися за той паркан, аж доки не знесли його і не побралися.
У будинку сусіда Гаяза галас. Господар намагався битися із солдатами, вони поклали його на землю. Припадаючи до нього, ревіла дружина Хасія, схлипував маленький Джаміль.
Кілька років тому на їхньому клаптику землі нічого не було. Вони збудували свій дім власними силами, не доїдаючи і не досипаючи. На будівництві Гаяз зірвав спину і у періоди «загострень» тижнями прикутий до ліжка. Через це й не пішов на фронт.
Будуючи своє гніздечко, молодята все відкладали народження дитини. «Ось забудуємось, матимемо свій дах над головою, а вже тоді…»
Хасія народила пізно – у тридцять три. Розумово відсталого хлопчика.
«Бо стара. Не можна було стільки чекати», - позаочі говорили люди у селищі. Їм треба було про щось говорити…
Гаяз здував з Хасії і Джаміля пилинки, але й він, випиваючи зайвого, зі сльозами на очах кидав: «Навіщо було стільки чекати? Ми ж не голодували!»
Читаючи на ніч молитви, Ульфат завжди згадувала в них Хасію. Їхні долі так схожі. За рік після Джаміля у Хасії народилися мертві близнюки. Вона, Ульфат, народила Адхату двійко здорових дітей, але не змогла їх уберегти. Тепер вони на небі, під захистом Аллаха. Дівчинка померла через рік після народження від сильної застуди, а семирічного хлопчика забрало море.
Гаяз підвівся, його знову вдарили. Прикладом рушниці в живіт. Потягли до вантажівки. Разом з дружиною і сином. Хасія видиралася з рук військових, дряпалася, кричала і кляла. Раніше Ульфат ніколи не чула з уст покірної і ніжної сусідки таких страшних слів. Джаміль плакав і все кликав матір.
Що роблять ці люди? Вони не просто забирають їх з рідної землі, вони видирають з неї їхні душі. Ульфат не може нікуди поїхати. Тут її дім, тут лежить її родина. Вона теж має тут лежати.
Що вона робитиме на чужині, серед незнайомих людей? Хто в останні хвилини життя прочитає над її головою Ясин?
До Ульфат підійшов офіцер, наказав вставати. Вона тяжко зітхнула:
- Чим вам заважає стара баба? Чим завинила? Нікуди не поїду, хлопчики, хоч убийте.
Її не убили. Надто легка кара для «ворога». Підняли над землею, кудись потягли. Перелякана Газза подряпала їй руки, вирвалася і втекла у кущі. Ульфат не пручалася, як Хасія. Мовчки зціпила зуби, щоб не вирвався на волю той дикий біль, крик розпачу.
Далі був задушливий вагон для худоби, переповнений людьми. На підлозі у сірій пилюці – рідка солома. За неї сперечалися жінки, намагаючись влаштувати там своїх дітей. Звідусіль – розпачливі схлипи. Як не потонути в такому морі сліз, не втопити душі?
Ульфат забилася в куток, сіла, підгорнула піл себе ноги, щоб не займати багато місця. Клацнув замок, захлопнулась залізна паща, поглинаючи сотні безіменних душ.
- Куди нас? – молодий сутулуватий юнак, скидаючи розірвану на грудях сорочку, запитав у вояка через шпарину у дверях.
- Куда, куда? – зареготав той. – На новую родину.
Потяг заревів, наче розгніваний звір, полетів уперед загостреним списом. Змоченим сльозами і кров'ю. Під ногами пролітала рідна земля, яка раптом стала чужою.
