- Опудало миршаве, забирайся геть, тут тобі шукати нема чого! – набундючились вартові, коли до них підійшов старець. – Тут в’язниця, а не притулок для голодранців. Забирайся, кому кажемо!
- Не галасуй служба, я не старцювати прийшов. В мене до вас справа є. Ви мені допоможіть, а я вам добре віддячу. – озвалось опудало.
- Чим же ти нам віддячиш? – зацікавився старший вартовий.
- Чим це ми тобі допомогти можемо? – насторожився той, що був молодший.
- Ось дивіться! – і «опудало» дістало з торби шкіру. – На чоботи! А в лиху годину і на суп згодиться. Мені б тільки отця Іоанна побачити, сповідатись. Бо відчуваю, що скоро проб’є моя остання година.
Вартові перезирнулись.
- Приходь як стемніє. Але на арештантський харч навіть не сподівайся. Спробуєш щось утнути – живцем поховаємо, гріховодник.
Як і домовлялись, «опудало» зайшло в арештантську камеру після заходу сонця. «Опудало» не звернуло увагу на арештантів і зробило незграбний поклін отцю Іоанну.
- Отче, простіть мені, бо я грішний! Отче Іоанн, дозвольте мені сповідатись вам… - і «опудало» розповіло арештованому священнику як воно потрапило до нього.
- Я тебе пізнав, син мій. Ти – Гриць Циган, візник. Твоя сповідь - мені розрада, що залишились, ще християни, які про душу свою дбають. Та невже на волі не залишилось жодного священика, що тобі більш ні в кого висповідатись?
- Священики на волі є… Та тільки вони вже Нікодима(1) з неволі не чекають. А як єпархія до Олександра(2) перейшла, то всі до «оновленної» церви пристали. Про інше вони моляться. Не зрозуміти їм моєї сповіді.
- Який же твій гріх?
- Сил грішити не лишилось, отче. Ні красти, ні вбивати, ні перелюб чинити. Та думки мої грішні, смерті бажаю… Леніну… Щоб душа його чорна в пекельних муках каралась… Щоб Бог йому жодного гріха не простив… Отче, знаю я, що думка теж гріх та не можу вгамувати свій гнів. Нема мені спокою!
- Ти не один! – спробував заспокоїти візника отець Іоанн. На мить отець Іоанн як ніхто інший розумів, що відчуває цей циган.
- Не вірю я ні в пекло, ні в віковічні страждання душі. – почав сповідуватись арештант, який був так само виснажений як і візник. Його теж можна було сплутати із опудалом. Арештант закрехтів: - Та хотів би, щоб Ленін здох і душа його потрапила в те саме пекло.
- Отямся, сине… - спробував священик наставити на шлях праведний свого сусіда по камері.
- А як мені отямитись. Весь час перед очими трупи малих дітей. Ці червонопузі всіх голодом виморять. Свого хліба немає: його американські фермери шлють, турки в себе білогвардійців біглих годують, так і цих переможців Врангеля їм доводиться теж підтримувати, Папа Римський теж допомагає. А ці червонопузі наче цього не помічають і обіцяють роздмухати світову пожежу революції. То вони, що весь світ голодом заморити вирішили? Я не здивуюсь! Ви знаєте за що я тут опинився? Не зміг сплюндрувати бібліотеку, як того вимагають ці варвари. До речі перед арештом саме студіював працю одного бувшого есера(3) і він їх розкусив: «Голод должен вызывать появление, развитие и предрасположенность к прививке коммунистически-социалистически-уравнительных рефлексов, в часности рефлексов речевых и субвокальных (убеждений), иными словами коммунистическо-социалистической идеологии.» Розумієте, цей голод не просто так! Вони проводять відбір: тих, хто може і хоче забезпечувати себе сам, відсіюють, залишають тих хто за пайку хліба готовий виконувати будь-які накази. Не жалійте їх,- вони нас не жаліють!
На мить в камері затамувала тиша. Нарешті візник згадав, навіщо він прийшов і продовжив:
- Може він хворий? Стільки зерна зібрали і все їм мало. Бувають же такі хвороби, що людина наїстись не може… Навіщо йому стільки зерна? Стільки фруктів? Навіть рибалки ледь-ледь шкандибають, бо собі можуть тільки десяту частину з лову зібрати. Навіщо йому стільки риби? Невже він ніяк нажертися не може? Чи це родинне? Бо кажуть його брат ще той бузувір був, небезпечний терорист - самого царя підірвати хотів. Його навіть повісили. Може Ленін просто психічний? Чи біснуватий?
- Ну контра-паскуда, ну проклятая! Одной ногой в могиле стоит, а к чему ведёт! – загомоніло одне із ліжок. - На вождя мирового пролетариат наговаривает, да ещё всю семью хает. А мне между прочем его брат, Дмитрий Ильич(4) из сраки пулю вытянул. Вот вы дождётесь у меня. Я Дмитрию Ильичу в Москву письмо написал. Дмитрий Ильич разберётся и тут порядок наведут. И вас контриков везде достанут. Засели понимаешь, даже в партию пролезли. Вот меня схватили, мол зерно мыши поточили. Так ведь вы контра всех котов и переловили. Вот я Дмитрию Ильичу напишу, Дмитрий Ильич разберётся. Мы с ним…
- Пиши в Москву, пиши, може тебе червонного бандита швидше розстріляють. – обірвав ще один арештант. – Шановний, не звертайте на цього комуняку увагу. Та тільки і я хочу перебити вашу сповідь. Я знаю, що звідси мені не вийти. Та мені буде спокійніше, якщо ви скажете чи…
Арештант озирнувся на «товарищей» і інших «бдительных граждан» серед арештантів та вирішив не зчиняти зайвий галас. Напружившись, підвівся і поволі підійшов до візника, тоді нахилився і зашепотів тому на вухо.
- Шановний! Заспокій мою душу. Я, перед тим як потрапити сюди, до одної артистки залицявся. Закохався мов хлопчисько. Може знаєш Фанні Фельдман(5)? І от мені тепер контру ш'ють і я думаю, чи не зцапали ці іроди її, бо я їй записки писав. А тут не дуже розбираються. Мені щоб знать, що Фанні жива, що через мене не постраждала, то й спокійно померти можно…
- Не турбуйтесь! Хіба ж її хто не знає? Ваша Фанні і досі грає в театрі. І якщо її досі не арештували за те, що її родина на власному пароході від «совєтів» втекла, то може якось і оминеться. І чого вона з ними не поїхала? Що вона тут забула? Як я ще коня мав, то підвозив її. Не солодко їй зараз. Якась дама її запросила п’єсу почитати, обіцяла чаєм з цукром пригостити. Так поки та дама п’єсу читала, то Фані трохи свідомість не втратила. Свіжий хліб так її роздражнив, але ж треба було дочекатись поки господиня п’єсу дочитає. І чого вона не виїхала?
Оця турбота про ближнього в очікуванні смертного вироку трохи заспокоїла візника.
- Я теж тужу… Знаєте, який в мене Орлик був? Його сам Самокиш(6) малював, ще Буцефалом називав. Тепер немає Орлика і мене скоро не буде. А я й готовий, бо втомився мертвих дітей возити… Діти-діти… Тільки Леніна хотів пережити. Та серце не витримує. Отець Іоанн, а може це апокаліпсис? Вони ж панцирник свій «Антихристом» назвали. Монастирі закривають. Церкви розграбовують. Шлюбну обітницю зневажають…
Візник замовк. Та потім сказав те, що мучило його найбільше.
- Батьки дітей своїх їдять… Може то не я помираю? Може то весь світ помирає?.. Отче, гріх смерті бажати, гріх пекельні муки для ворога просити, гріх проклинати… І що робити як той Ленін?.. – останні речення давались візнику все важче й важче. – Боже, зроби так, щоб того Леніна земля не приймала!
Візник застогнав і помер.
Ленін помер через рік 21 січня 1924 року. Падло Леніна земля не прийняла і воно смердить по сьогодні.
Примітки:
1. Нікодим (Коротков) в 1918 році миро помазав на гетьманство Павла Скоропадського, але був противником української автокефалії. В 1921 році став єпископом Таврійським і Сімферопольським. З 1922 по 1923 рік знаходився під арештом, звільнений по амністії. Вів активне листування з кримською паствою, хотів повернутись в Крим, але ОГПУ цьому завадило. З 1924 по 1938 рік неодноразово потрапляв під арешт, був у засланні, зазнавав утисків. Помер в лікарні ярославської в’язниці.
2. Олександр (Раєвський) керував єпархією Таврійською і Сімферопольською, поборник «обновленчества» (оновлення). В 1937 арештований по обвинуваченні у участі в контрреволюційній організації, зазнав катувань, але нікого не обмовив, розстріляний.
3. Пітірім Сорокін . В 1917 році був одним з лідерів есерів, був обраний депутатом Установчих зборів, співпрацював з Керенським, виступив проти більшовиків. В 1918 відійшов від політичної діяльності, читає лекції, працює над книгами. В 1922 році в журанлі «Экономист» публікує статтю «Голод и идеология общества», тоді ж цензор Бородіна заборонила його книгу «Голод как фактор», частина набору була збережена завдяки книговидавцю Ф.І.Вітязєву-Седенко. В тому ж році постановою колегії ГПУ був висланий з країни. Емігрував в США. В США став деканом факультету соціології Гарвардського університету, а потім професором. Був президентом Американської соціологічної асоціації. В 1975 році в США було видано «Голод как фактор», в Росії це дослідження знов було надруковано в 2003 році.
4. Дмитро Ілліч Ульянов - брат Леніна, а також лікар і революціонер. В 1903 – 1905 роках за дорученням ЦК РСДРП перебував в Києві. Був арештований і утримувався в Лук’янівській в’язниці, але звільнений за нестачею доказів. Під час першої світової війни мобілізований, служив лікарем в Севастополі, Одесі, сануправлінні Румунського фронту. Вів революційну роботу, боровся за встановлення радянської влади в Криму. В 1920 – 1921 роках член Кримського обкому РКП(б) і Ревкому. Помер в 1943 році. Радянська пропаганда випустила фільм «В Крыму не всегда лето» (Одеська кіностудія, 1987) присвяченний Дмитру Ульянову.
5. Фанні Гіршевна Фельдман, вона ж Фаїна Раневська. Гадаю її творчий доробок не потребує реклами.
6. Микола Семенович Самокиш – художник українського походження, академік, дійсний член імператорської Академії мистецтва відомий своїми картинами в батальному жанрі. Голод в Криму 1921 – 1922 років художник відобразив в однойменній картині для сімферопольського «Будинку селянства». Радянська влада звернула на його свою увагу, в 1923 році він став членом Асоціації художників революційної Росії. В 1937 році став заслуженим діячем мистецтв РСФСР, 1941 - лауреатом Сталінської премії другого ступеню. Не полишав листування з Д.І. Яворницьким, коли той був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі. Під час німецької окупації залишився в Сімферополі, щоб не померти з голоду продавав картини німцям. Мав контакти з українським націоналістичним підпіллям. Помер 1944 року.
