Мама насипала до тарілки каші, запропонувала синочку. А він навідріз відмовився, хоча й голодний. Відтак мама налила до іншої тарілки супу – гаряченького, духм’яного, смачного. І на нього хлопчик пфекнув. Не забажав комиза і вареників.
Ну, такий він вередун!
Вередун, можливо, через те, що знав: мама виконає всі його забаганки, і поки не обставить його кількома тарілками зі свіжими стравами, він їсти не почне.
Так тягнеться віддавна.
Але цього разу…
Тільки синок захотів, щоб мама щось подала у п’ятій тарілці, як перша тарілка сказала:
-- Щиро дякую!
І на очах у хлопчика-вередуна почала жадібно, приплямкуючи, їсти кашу. Услід за нею з неабияким апетитом змегелила суп друга тарілка, за нею – вареники – третя!..
Поглинати їжу взялася вже й четверта.
Хлопчик схопив останню.
-- Не дам! Моє!.. Моя!.. Не дам! Я!.. Я!.. Я їстиму! –затараторив він, почавши жадібно їсти навіть не дуже смачну щойно розігріту їжу та з жахом і цікавістю поглядаючи на пусті тарілки.
А ті запитують:
-- Більше не вередуватимеш?!.
-- Ні-ні! Не буду… Обіцяю! – запевнив хлопчик, продовжуючи з великим апетитом наминати страву з останньої тарілки і боячись, якби й вона, перейнявши приклад інших, не почала їсти разом з ним.
