Василько любить сонячні дні, надто світанок і надвечір’я, коли можна помилуватися калейдоскопічною зміною барв на вранішньому та вечірньому небі. Тоді сонце дещо більшає, ніж буває удень, і проміння його лоскоче поодинокі хмарки, розчиняється у блакитній безодні й створює чарівне сяйво надобрійного небосхилу.
Прийшов день, коли хлопчику шкода стало, що ось знову сонце заховається за обрій, настануть сутінки, вечір та ніч. Йому дуже не хотілося чекати ранку. Й про свій сон думати не хотів. Вирішив дізнатися, де спить сонце? Тож звернувся до лелеки. Мовляв, ти знайшов мене для батьків, ти й покажи мені, де спить сонце?
Лелека з радістю погодився допомогти допитливому Василькові. Хлопчик сів на птаха, і полетіли вони у бік вечірнього сонця. Летіли так, що його весь час було видно. Глянули спершу донизу – побачили гори. Лелека трохи крильми їх не зачепив. Василькові сказав, що Карпатами називаються.
І за ними сонце було видно – теж вечірнє, не лягало спати.
Тож лелека летів далі, несучи на собі хлопчика, який навідріз не бажав спати – покажи йому, де спить сонце? Його проміння світило їм в очі, засліплювало, але й приємно від того було та бентежило цікавість: де ж воно спить?..
Летять далі: над Угорщиною, Австрією, Швейцарією, Францією... А сонце все усміхається лелеці й Василькові, не лягає спати.
Лелека сказав, що ось вони пролетять над Іспанією, далі почнуться океанські водні простори. Ось там, напевне, на якомусь велетенському круїзному теплоході й відпочиває сонце.
Невдовзі, справді, побачили океан, в ньому – дельфінів, китів, усіляких риб, а на самому водному плесі – різні кораблі. Та, здавалося, що сонце й не думало лягати спати десь тут. Воно все усміхалося Васильку й лелеці та намов манило до себе.
Отак вони й летіли услід за сонцем, що мало вже на добраніч позіхати.
Але ні! Сонце було свіжим і бадьорим!
Лелека зі своїм допитливим пасажиром перелетів через океани. І знову вони побачили під собою землю. Лелека повідомив хлопчикові, що то – землі Сполучених Штатів Америки.
Пролетіли і їх.
Знову – океан.
Аж ось – величезний острів. Лелека підказав хлопчику: Японія.
Потім вони пролітали над Китаєм, Узбекистаном...
І тут лелека вирішив зробити Василькові сюрприз. Він значно пришвидшив свій лет і почав обганяти рух сонця. Тож стало виходити так, що воно неначе сходило з заходу: над Таджикистаном світило було трохи десь після обіду, над Киргизією -- у полудень, над Каспійським морем та Азербайджаном – перед обідом... Над Вірменією був уже ранок. А над Грузією – лише пробуджувався світанок.
Над Чорним морем лелека перевіз Василька у передсвітанкових сутінках.
Приземлився під Києвом, на тому ж місці, звідки й подорож услід за сонцем починали.
-- Зустрічай, Васильку, наше диво природи – наше сонечко! – запропонував лелека своєму допитливому пасажирові.
-- Воно що, ніколи не спить?!. О, диво! Справді, диво-о! – вигукнув хлопчик. – А ще... А ще що я зрозумів: виходить, що наша планета Земля – кругла! Бо ми ж облетіли он як її і, не повертаючись назад, потрапили у рідні місця.
-- Так! Земля обертається навколо своєї вісі, немов круглий м’ячик, підставляючи різні частини свого тіла, тобто материки й океани. А нам, лелекам... Ой, і вам, людям, тільки здається, що воно лягає спати за вечірній обрій. Насправді наше сонечко ніколи не спить. І в тому чи не найбільше диво із див!
