- Чого ти боїшся? Іди сюди, я допоможу вибратись. Ну, ходи …, - Аня ніяк не могла вигнати собача, що забрело до двору.
Мале, кошлате, з переляканими очима, забилося в куточок, а вийти не наважувалось. Хіба ж могло? Рекс підкреслював свої незаперечні права в господі - просто з цепу рвався так гавкав на зайду. А воно, таке нещасне, таке перелякане й знічене, боялося, по всьому і Рекса, й Ані, і всього на світі. Насилу спровадила у відчинену хвіртку, а тоді ще й кісточку кинула. То щоб скоріше забуло свій переляк і ту, хоча й недовгу, а все ж таки прикрість, що випала на долю у замкнутому просторі чужого двору.
Якби не песик, вона точно не помітила б їх. Конвалії! Ось тут, просто під ногами. Не геть далеко в лісі, а на подвір’ї, в куточку двору, під парканом. Їх було так багато, вони так щедро розкущилися і так приязно визирали у щілинки поміж лискучим темно-зеленим листям, що Ані аж подих перехопило. Були дбайливо прикриті зеленою поростю, а самі – такі врочисто-нетутешні білосніжні дзвіночки. Їхня бездоганна форма й обриси ніби схиляли до думки, що така досконалість - то не сама по собі. То напрочуд вправна рука якогось невідомого майстра-ювеліра створила і випестила таке диво. І призначенням його мало бути не скромне й відлюдкувате життя в закритих від людських очей місцинах, а застосовування для якоїсь витонченої й дуже коштовної оздоби. Улюблені квіти з дитинства… Запах – неймовірний: тонкий, ледь вловимий, аристократичний. Цілком несподівано вони проникли під парканом із сусіднього двору і заволоділи вільною ділянкою землі, що, здавалося, була зовсім непридатною для росту будь-яких рослин.
Давно, ще як були дітьми, обов’язково щороку ходили по конвалії. Збиралися великим гуртом і вирушали. А колись, то вже пізніше, пішли втрьох: вона з подругою, і по дорозі чомусь зовсім несподівано пристав до їхньої компанії Сашко. На ній тоді була біла сукня у дрібні блакитні квіточки, і Аня знала, що вона їй дуже пасує: і до сірих очей, і до розкішного золотавого волосся, і до настрою. Подруга кидала привітні погляди на хлопця, жартувала й весело реготала. Із її очей так і вистрибували звабливі бісики. А Сашко з тихою ніжністю позирав на Аню. І на душі було піднесено й радісно. Просто так. Без будь-якої на те причини. Усе довкола, здавалося, посміхалося тільки їй і вона аж до незрозумілого й бентежного піднесення, любила увесь цей світ. Якби могла, то, здавалося, охопила б руками і ті втоптані стежини, що біліли обіруч дороги, і глибоке урвище яру, який був на шляху до лісу, і тихеньку й мерехтливу річку, що ніби безжурно гралася сонячним промінням і, втікаючи від нього, пустотливо звивалася на зеленому килимі аж ген-ген до самого виднокраю. Та навіть отой важкий пагорб, що ніби стомлений мандрівник, сів, та так і завмер, схилившись над яром! І то були незнані досі почуття.
Аня нахилилася низько-низько і вдихнула запаморочливо-бентежні пахощі. А потім почала рвати квіти. Раз-по-раз підносила до обличчя і, закривши очі від неймовірного блаженства, вдихала приємну свіжість. Хотілося, щоб і мамі вистачило, і додому в місто взяти, і сусідці подарує.
- Я проведу тебе на автобус, - почула мамине.
- Мамочко, я вже зараз біжу. Не йди, бо й так запізнююсь. Ми наступного тижня всі до тебе завітаємо. Як тільки приїду додому - відразу ж подзвоню. Бережи себе.
- І ти себе, дитинко.
***
На автобусній зупинці нікого не було Раптом стало прикро - адже ніхто не побачить її конвалії. Тримала в руці квіти і почувалася якось особливо-піднесено. Ніби разом із ними переступила котрусь межу буденності і опинилася в іншому настроєвому просторі. От дивно, усе ніби те саме: і будинки, і вулиця, й машини, і перехожі, що прямують кожен у своїй справі, ті ж самі бездомні пси, що никають сюди-туди й принижено заглядають в очі людей. І раптом, серед цієї, здавалось би, одноманітності, якесь невловиме й несподівано піднесене світло занурює тебе геть у зовсім інший настрій.
Із-за рогу з'явився автобус. Зараз повезе пасажирів в сусіднє село, а потім повернеться і знову в місто. Не запізнилася!
Поставила сумку долу і знову занурилась обличчям у букет, що тримала в руці.
- Привіт! – із автобуса вийшла знайома. Була в місті. Тепер часто туди їздить, бо продає молоко, сметану, сир. Відтоді, як скоротили її посаду на роботі, довелося освоювати й цю професію, професію, так би мовити, продавчині. Сім’я ж…
- Привіт!- Аня їй завжди рада. Пам’ятає, як було приємно заходити на пошту, коли жінка працювала у поштовому відділенні. До кожного вона проявляла таку привітність, що, здавалося, саме його й чекала, щоб надати послугу. Правду кажуть: не місце красить людину, а навпаки.
- О, яке диво! – то на конвалії в руках Ані.
На, візьми, - відділила половину букету.
- Так багато?
- Бери-бери. Це домашні, – заспокоїла.
- Та невже? Нічого собі! - піднесла до обличчя квіти, по хвильці додала: - Як же я їх люблю! Якби ти тільки знала.
- Та вірю, я теж, – сміється Аня. – А ще люблю запах півоній і бузку.
- Ой! – вигукнула співрозмовниця радісно. – І я, і я! А біла акація! Як же ото гарно, коли вона квітне. А солов’ї, а кумкання жаб у ставках… Іноді дивуєшся, як отак от живеш серед такої благодаті, а заздриш тим, що їдуть на морЯ. А поле… Слухай, яка ж то краса! А який там вітер вільний! Ти знаєш, буває викрою хвилинку літом і веду своїх дітей туди, на простір. Здається, якби могла, то все оте намалювала б і виставляла б, щоб усі бачили.
- Он яка ти, - каже Аня і тихо радіє: її таку вона й не знала.
- Постривай, на ось, візьми, - простягає жінка великий пакунок.
- Що це? – дивується Аня
- Сир. Не продала.
- Та ні, я не візьму!
- Бери кажу, навіщо мені його знову додому нести. Ось бери! – силоміць всовує Ані в сумку.
- Зараз…, - Аня витягає гаманець, щоб віддати гроші.
- І не думай! – майже сердито і чорні брови гнівно вигинаються над синню очей.
- Ти що? Це за конвалії? – ображається Аня. - Та я ж від щирого серця.
- Та, звісно ж, ні, не за конвалії, – сміється. – Ні, ну справді, чесне слово. На завтра я знову зроблю, ти навіть не переймайся. Ось бери, - уже справді сердито.
Заговорилися. Уже й автобус повернувся. Аня заходить, сідає на вільне місце біля молодої жінки з дитям. Воно починає уважно розглядати її, а потім широко розплющеними оченятами вдивляється в конвалії.
- На! – відділяє пучечок і простягає дитині. – Маля бере квіти, а обличчя молодої мами враз стає осяйним і зовсім ніби дитячим від усмішки: - Спасибі вам.
- Та немає за що.
За вікном миготять дерева. Сонце то пірнає в гущавину гілок, то знову виринає із-за віття. Сліпить очі.
На наступній зупинці знову заходять пасажири. Дві літні жінки, витирають хусточками спітнілі обличчя, сідають на вільні місця, що через прохід.
- Ганно! - гукає одна.
- Га! – голосно озивається її супутниця, напрочуд хутко повертаючись до неї всім тілом.
- А що воно так гарно пахне? - говорить перша.
- Та це ось конвалії у мене, - озивається Аня. Їй хочеться похвалитися: - Уявляєте, це у мами на подвір’ї виросли.
- Ото бачте, і нікуди йти не треба. Ой, як же ми малими любили по них бігати до лісу. Тепер все ніколи та й літа вже не ті. А іноді так кортить.
- Еге. Скажи, ще якби ноги приставити ті, що були в молодості, то можна б…, - відгукується її супутниця і на очах смутніє. Поправляє волосся, що вибилось з-під хустки, дивиться у вікно.
Обидві замовкають, поринаючи в свої спогади. Обличчя стають невидющі, бо, очевидно, зараз бачать те, що було колись. А його можна побачити не очима, а тільки заглибившись у себе.
- Візьміть, - простягає Аня пучечок тій, що ближче. – І вам ось, - подає і її супутниці.
- Ой, спасибі вам, - враз добріють обличчями і ясніють очима. – Хай вам Бог здоров’я дає! Аж ніби дитинством війнуло, - радіють мовби якомусь дорогоцінному дарунку.
Ті двоє, що увійшли на зупинці, що примостилася на краєчку розлогого поля, ніби магнітом притягували погляд. Колись давно, ще коли була дитиною, а потім в юному віці, зовсім не розуміла, хоча й намагалася втямити, чому бабуся казала, що всі молоді красиві. Зовсім так не думала. Хоча й знала, що її вважали красивою, та не вірила тому, бо завжди потерпала від того, що хотілося бути худенькою. А худою не була, як не боролася за те.
- У молодих все гарне своєю молодістю: і руки, й ноги, і шия, й плечі. А що вже в старості? Усе старіє й міняється. Живеш та тільки скрипиш зношеними кістками, - то коли бабуся намагалася довести Ані, що вона робить геть нерозумно, коли намагається позбутися, як їй здавалося, лишніх кілограмів. – Та ти ж яка тільки гарна, онучечко, та на тебе хочеться дивиться й дивиться, як на картину. Ось не муч ти себе отими вправами та бігом.
Але Аня їй не вірила. Вона ж своя, то й гарна для бабусі. Тепер то вона її розуміла.
Ці хлопець і дівчина були такі юні, такі красиві й щирі. Та щирість була у очах, на їхніх обличчях, у бережних і ніжних дотиках до рук один одного. Зиркнувши на них, відводила погляд, бо не хотілося бути відверто настирною. Сама не любила, коли хтось втуплював у неї погляд, роздивляючись і бентежачи відвертою цікавістю. Кілька хвилин непомітно спостерігала за ними. Так не хотілося помилитися в тій безпосередності й щирості. Затим відділила пучок конвалій і простягла дівчині:
- Візьміть ось…
- Спасибі велике, - сказала дівчина Ані, а сяйво очей подарувала юнакові.
- Немає за що, - відповіла усміхаючись і мимоволі милуючись ними. Вони вже того не помічали - були знову тільки удвох серед людей.
Аня поглянула на те, що донедавна було розкішним букетом. Зосталося всього кілька стебелець. Вона полічила: шестеро. Ну, нічого – три залишить собі, а три - сусідці Раї. Це ж із нею колись бігали в ліс, щоб нарвати конвалій.
За вікном автобуса миготіли зелені віти. На них призупинилося на відпочинок розморене за день сонце. Його надвечірнє пастельне світло ніжно голубило стовбури дерев, траву, витоптані тверді стежки, спокійно лилося на землю і щедро й лагідно наповнювало все довкола чарівним тихим затишком. І було так хороше, так осяйно на душі.
***
- Дякую, - зраділа Раїса квітам.
- Уявляєш, це у мами в дворі наросли. Остільки ось нарвала, та по дорозі роздала, - сміючись сказала Аня, показуючи руками, який був букет.
- Ну, подруго! - перервала її Раїса. – От не раз переконуюсь: бути відмінницею в школі і по життю – то дві величезні різниці. Ти їх знаєш?
- Що?
- Не «що», а «кого». Ну тих, кому роздавала квіти?
- Звідки? Звісно ж, ні, - все ще не розуміла Аня.
- От-от…
- Що, «от-от»? - не могла втямити Аня, та відчула, як щось неприємне слизнуло в душу.
- А те, що треба завжди наперед розраховувати, чи зможуть вони тобі чимось віддячити і бути в нагоді, чи ні. Розумієш мене? Навіть у таких дрібницях, треба все прораховувати наперед, - кожне слово, що вимовляла Раїса, звучало твердо й повчально. - Не розумієш? Ну, от що ти з того маєш? Бачу, що ні, таки не розумієш… А…, - безнадійно махнула рукою.
Аня раптом відчула неймовірну полегкість. Так буває, наприклад, коли якісь непередбачувані об’єктивні обставини раптом звільняють тебе від якихось обтяжливих обов’язків чи домовленостей. Ще зовсім недавно вона, спотикаючись кожного разу на слові «подруга», щоразу звинувачувала себе. Адже в такі хвилини почувалася так, ніби це не хто інший, а саме вона зраджує ту дружбу, що зародилася ще в дитинстві. І ось тепер ту пекельну провину витіснила величезна радість, що вона, Аня, – це вона, якраз така, як є. Було дивно, та раптом пригадала небо, на якому неймовірно красиві рожево-блакитні хмарини. Вони випромінюють дивне світло, що йде звідкись із середини. Те світло ніби гіпнотизує, якимось чином міцно, до нестями потужно тримає і не відпускає погляд. У хвилини замилування тим неземним світінням, Ані завжди спадало на думку, що така краса дуже крихка, що треба бути рідкісним майстром, щоб перенести все оте, що і в слова не вмістити, на полотно. Адже один неправильний штрих і те диво перетвориться на фальш, а рожеві й блакитні кольори - на просту банальність.
Хотіла відповісти Раїсі, та змовчала. Хіба підлягають поясненню відчуття, що існують тільки в одному вимірі? Ними можна поділитися, проте тільки із спорідненими душами. І слова там, зазвичай, зайві.
