День як із листівки, тридцять перше серпня. Пронизливе, до нереальності синє небо висить над придавленою післяобідньою спекою набережною. На годиннику майже четверта. Голос, невиразний, як зі сну, монотонно виводить приспів у якомусь із вуличних караоке; над шашличною «Старий Тифліс» пливе прозорий димок.
Тераса дешевого кафе нависає над пляжем. Чотири круглі пластикові столики вільні, за п’ятим сидить Андрій; поряд - припертий до парапету старенький шістдесятилітровий рюкзак. Від балок бетонної перголи на терасу лягають синювато-сірі тіні, і Андрієва футболка стає схожою на смугасту концтабірну робу…
Щось невловимо арештантське відчувається й у перехожих, які неспішно пропливають набережною. Виснажені, отупілі люди, щойно випущені з напівпорожніх курортних освенцимів, якими славляться ці приморські місця, вони, не поспішаючи, доходять до кінця променаду, потім розвертаються і назад. Несподівана свобода їх явно лякає; очі прикриті затемненим склом окулярів або тінню від козирка панами. Їх колишнє життя (яким би воно не було) – давно забутий сон. Натомість попереду чекає лише… Хоча, чорт його знає, що там чекає на них попереду.
Розглядання перехожих швидко набридає; дивно, виявляється, інколи значно цікавіше роздивлятися горизонт. Андрій піднімає до блиску загорілу руку з холодним бокалом кримського світлого, і крізь золотисте, ув’язнене за склом пиво вивчає поглядом тоненький кордон між небом та морем. Скляна випуклість бокалу грається цією тендітною лінією, вигинаючи її як заманеться; маленький білий вітрильник то злітає високо в повітря, то, навпаки, каменем падає вниз…
Нарешті й ця нехитра гра з далеким простором себе вичерпує. Андрій робить глибокий ковток та переводить погляд на чорноволосу дівчину за прилавком - її увага цілковито поглинута смартфоном. Заговорити з нею не тягне (ця креольська красуня чомусь відразу здалася дуже холодною). У вітрині, що на неї сперся її смаглявий лікоть, терпляче чекають своєї долі акуратно складені копчені рибні тушки.
Поверх плоского даху кафе видно розпечену сонцем скелю, обвиту нерівними охристими мурами фортеці; видно темні цяточки туристів, що не полінилися піднятись на саму вершину. Годину тому й Андрій був там. Із фортечної висоти розглядав спокійне мовчазне море та брунатно-сірі вигорілі хребти, які з розбігу врізались у блискуче синьо-зелене тіло води. Вдивлявся у провалля бухти, підведеної жирним білим контуром набережної.
Дівчата та брат поїхали ще вранці. Андрій міг сісти на автобус разом із ними, але йому не хотілося потім іще цілий день стирчати на вокзалі у Сімферополі (його поїзд аж о десятій вечора). І ось він залишився сам, усього на кілька додаткових годин. І відчув, що саме на нього покладено завдання за всіх попрощатися з морем, кедрами, теплою галькою та запахом ялівцю. Саме йому випала місія уважно прослідкувати за цим сяючим простором, змушуючи пам’ять занотувати кожну найдрібнішу гру світла, кожен найлегший порив вітру, кожну найменшу зміну відтінку неба.Так, ніби все це зникне, варто лише на мить відвернутися.
Хтось відділився від основного людського русла, що текло повз кафе, та ступив на терасу. Андрій зміряв його поглядом: невисокий мужичок, років сорока п’яти. Непомірно широкі шорти, оранжеві шльопанці; сивувате волосся на грудях пролазить у виріз сорочки. Разом із собою він приніс недбало замаскований одеколоном запах поту.
Креолка налила мужичкові п’ятдесят грам і бокал світлого.
- Нічого, якшо я присяду? – спитав він, зупиняючись біля Андрієвого столика, - Як-не-як, у компанії випити завжди приємніше…
- Прошу, - спокійно, навіть якось ліниво відповів Андрій. І мужик присів за столик.
- А чого ти так сам, братуха? – якомога делікатніше спитав він після короткої паузи.
- Та нічого, - знизав плечима Андрій, - Мої поїхали вранці. А я десь через годинку на автобус.
- На Сімферополь?
- Ага.
Андрієвий сусід зміряв довгим серйозним поглядом обтічний кристал горілчаної стопочки: пити, не пити? Для початку взявся, все-таки, за пиво.
- А без баби чого? – насилу відірвавшись від прохолодного бокалу, хитро підморгнув він.
- Не знаю, - усміхнувся Андрій, - А ви чого без баби?
- А! – рвучко засміявся мужик, - Мої баби на екскурсії! В монастирі якомусь. Не то грецькому, не то римському – фіг його знає… Ну, а я, як бачиш, часу дарма не гаю. За твоє здоров’я!
Він високо підняв стопочку над столом, закинув назад голову та ефектно влив у себе п’ятдесят грам (добре відпрацьована техніка), після чого шліфонув це діло пивом. Виникла якась дивна, додатково розтягнена спекою пауза.
- Я Міша, до речі, - раптом вирішив відрекомендуватися мужичок.
- Дуже приємно. Андрій.
- Добре тут, Андрюха, нє?
Андрій ще раз обвів поглядом море, набережну, напакований людьми пляж, ніби остаточно перевіряючи, чи все на місці.
- З того боку Алчака краще, - сказав він, показуючи на сувору, грубо оброблену брилу східного мису.
- А шо там? – поцікавився Міша.
- Дикі пляжі. Меганом. Бухточки маленькі, ми там жили на березі прямо… Вода дуже чиста. Знаєте, як в Адріатиці.
- Де-де?
- В Італії.
- Італія… Ні, там не був, не знаю, - похитав головою він, - Взагалі я тобі так скажу: добре там, де нас нема!.. Слухай, Андрюха, - Міша нагнувся над столом і по-змовницьки стишив голос, - Може по-п’ятдесят, а?
Андрій знав, що в розмові рано чи пізно відбудеться такий поворот.
- Не п’ю, - збрехав він, - Лише пиво.
- А може все-таки? Крапаль... – зі зворушливою надією в очах перепитав Міша.
- Сорі, - усміхнувся Андрій, - Правда, не п’ю.
Далі Міша наполягати не став. Він підійшов до бару, взяв собі добавки, повернувся за столик і повторив попередню процедуру зі стопочкою - на обличчі проступив вираз блаженного отупіння. Лик сієсти, - подумав Андрій.
Море розморилося. Відсторонено та сонно зволожувало воно суху гарячу шкуру берега; хитало вигоріло-червоні буйки. Люди на платному пляжі позасинали у шезлонгах під напівпрозорим накриттям із дерев’яних планок, а ті, хто не заснули, завмерли, мовчки вдивляючись у горизонт, загіпнотизовані якоюсь його особливою лінивою красою.
Але не всі. Якраз під нами, в тіні парапету тераси, відпочивала компанія ВДВ-шників. Андрій помітив їх відразу, ще коли тільки прийшов. Їх товсті, рихлі, схожі на гумові руки були прикрашені скрупульозно набитими тигрячими мордами та парашутами; на краю шезлонга стояв початий ящик горілки. В шумі набережної ВДВ-шники не привертали до себе уваги, та тепер, коли набережна раптом притихла, їх крики та дикий, істеричний сміх виявилися дуже навіть помітними.
Вони показували пальцями у бік моря, захоплено щось коментуючи. Андрій перевів погляд туди і побачив людину, яка самотньо пливла паралельно берегу, між двома буйками. Він запитально глянув на Мішу.
- Десантура! – засміявся той, - Бач, як шпарить пацан! На спор, видно. Круги навколо буйків мотає…
- А скільки кругів? – невідомо для чого спитав Андрій.
- Та фіг знає. Вони мужики здорові. Он, водяру відрами глушать!
Андрій глянув на годинник, була половина п’ятої.
- Шо, на автобус пора? – спитав Міша.
- Та от зараз пиво доп’ю, - Андрій показав на майже порожній бокал, - І буду рушати.
- Ясно, - зітхнув Міша.
І несподівано в цьому єдиному слові забриніла тонка струна меланхолії. Невже йому й справді сумно розлучатися з цим небагатослівним випадковим знайомим?
- А ви де зупинились? У пансіонаті якомусь? – спитав Андрій.
- Ага, - оживився Міша, - Там нагорі. «Залізничник» називається.
- На залізниці працюєте?
- Ні, то жінці путівку дали. Вона диспетчер.
Андрій кивнув; далі він не знав, що говорити. Пиво було випите. Залишалося струсити із себе тонкий наліт сонливості, підвестися і піти…
По столу, чітко розграфленому тінями від балок, поповзла чужа, розмазана, розфокусована тінь. Своїм ватним краєм вона накрила зроблену із алюмінієвої пивної банки попільничку і зісковзнула на підлогу. Андрій підняв очі та побачив густу хмару чорного диму, що насувалася з-за лінії санаторіїв, які вишикувалися вздовж набережної. Майже відразу почувся запах паленої гуми.
Міша теж підняв голову. І тут же весело засміявся.
- Шо це за фігня? – спитав Андрій.
- Видно, станцію запустили, - пояснив Міша.
- Станцію?
- Електростанція. Типу на екологічно чистому паливі… Ну, ти сам бачиш, яке воно екологічно чисте!
- Чекайте, це така бетонна коробка з трубою? Трохи вище за аквапарком?
- Ага, - кивнув Міша, - Вони там насправді скати палять.
- Для чого? – здивувався Андрій.
- Ну, я чув таку історію, шо скоро вибори, і цей їхній, значить, мер – хитрий фрукт, ще у райкомі партії сидів – словом, цей їхній мер тут почав таку дискусію: мовляв, все нам сюди з материка йде, і електрика і вода. А шо ми, самі не можемо? Енергетичну незалежність собі забезпечити! Під це діло, ясно, бабла море виділили. Німці тут якісь приїжджали, пропонували генератори різні екологічні – ну, наші їх киданули, само собою. Але відкриття забабахали - йо майо! Промови, фуршети, всі діла! Словом, кожен примазатися захотів… Ну, а тепер он скати позвозили з усього району і палять.
- Звідки ви все це знаєте? – здивовано спитав Андрій.
- А мені сторож у пансіонаті розказав. Отакий мужик! – вигукнув Міша, - Але це все ще півбіди. Знаєш, у чому в натурі фокус? – якось багатозначно промовив він.
- У чому?
- А в тому, що електростанція ця насправді не працює.
- Тобто?
- Ну, резину палять, дим валить, а електрика не виробляється. Турбіни нема, так і не поставили. Електрика, як і раніше, з Дніпрогесу йде чи там звідки, не знаю… Але народу шо? Народ задоволений!
Андрій намагався переварити почуте, спостерігаючи, як дим, ніби чорний плащ ілюзіоніста, що готує вражаючий фокус зі зникненням, повільно розтікається небом. У ВДВ-шній компанії тим часом почалася бійка; каскад невигадливих матів розбудив кількох пляжних пенсіонерок. Міша зірвався з-за столика та зацікавлено кинувся до парапету.
Скориставшись можливістю не прощатися, Андрій швидко узяв рюкзак та вийшов із тераси.
Розпечене біле сонце сліпило. Набережна плавилась і ліниво стікала в море. Люди повільно пропливали повз, ніби розфарбовані дерев'яні фігури на старій каруселі.
Метрів за сто звернувши на Кипарисову алею, в бік автостанції, Андрій відчув несподівану радість від того, що зумів так детально запам’ятати цей день. Останній літній день біля моря.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design