Давно вже немає бабусі, та Ольга й досі пам’ятає, з яким острахом вона називала, це якщо її хто-небудь запитував, своє дівоче прізвище.
- Не дай, Боже, подумають, що я родичка N., - завжди казала. У роки війни її однофамілець був поліцаєм.
То був найбільший гріх: зрадити свою батьківщину і свій народ. Ганьба, яка лягала вічним тягарем на плечі родини. Вона відгукувалася через роки. Прізвища запроданців лишалися в пам’яті назавжди, але на противагу іменам героїв, вони були лихою славою для роду і всіх прийдешніх поколінь.
Війна не тільки вбиває, не тільки рве на шматки країну, не тільки руйнує дружбу.
Вона переінакшує людей. Або, може, й не змінює, а просто як лакмусовий папірець раптом виявляє в декому щось таке, що було приховане і тільки чекало відповідного моменту, щоб проявитись. Гадаєш, знаєш про людину все. Та раптом в одній відкривається те, що своїм прикладом надихає і без слів, а вчинком, самопожертвою вчить і наповнює гордістю, що ми таки незборимий народ. Адже не помер той дух свободи і любові до своєї землі, що уже міцно вкоренився і не може бути знищений. Адже він не на язиці, а глибоко в єстві людини. Він даний їй від народження. А в іншій - відкривається те, що в одну мить вибиває тобі ґрунт із-під ніг, вщент руйнує твої уявлення про того, кого донедавна вважав своїм однодумцем.
- Як могли вони, наші, українці, вивісити триколор агресора?
- А все гроші, Олю, гроші, - твердо й повчально у відповідь співрозмовниця.
- Але ж… ! Як можна? – обурена Ольга губила слова.
- Казав Михайло, якби дали гривень вісімсот, то і він би вивісив.
- Жах. Це ж якою людиною треба бути!
- А я тобі ще раз повторюю: гроші, - знову з притиском відповідає Настя.
- Та навіть найбільші, які тільки можуть бути! Це ж ганьба! Яка ганьба! Ось ти, зробила б таке?
Настині губи перетворюються на тугий зібраний докупи бантик. Затим він ніби віск м’якне і на ньому вмощується крива посмішка. Вона підсилена Настиним поглядом. А погляд промовисто дає конкретну відповідь. Ольга не може збагнути, чого в Настиній посмішці і в очах більше: зверхньої поблажливості чи відвертої зневаги. І вона з жахом для себе усвідомлює: Настя теж могла б. За гроші могла б! І її чоловік міг би.
А в голові Шевченкове:
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте…
