весною губиться глузд.
весною почну курити –
кожне слово
( яке тільки схочеш),
кожне слово
(яке тільки схочу).
Вона прокинулася за десять до сьомої. Все навколо спало. Від будильника жодного пропущеного – в першій половині дня Вона нікуди не поспішала. «Спати зранку» відмінно прикрашало список вмінь, які Вона робила якнайкраще, тому таке раптове пробудження здалось Їй вкрай дивним. І сни Її зовсім не чекали. «Якщо не чекають – не знають, чого втрачають» – все-таки прийняла рішення покинути ліжко і, залишаючись в чорному мережеві, помандрувала заварювати чай. «То це, мабуть, він прокинувся» – промайнуло в Неї в голові.
«Насправді люди набагато частіше можуть потурати своїм забаганкам, ніж думають. Якщо не йти за своїми бажаннями, ти ж залишаєшся на місці. Ти можеш з’їсти кілограм шоколадного морозива, і при перших по-весняному теплих променях одягнути футболку, і без парасольки пройтись зливою (зі мною). Ну і що, якщо потім на кілька днів захворієш? А, може, й не захворієш (разом імунітет сильніший), уявляєш?»
Якби ж Вона могла змінити той момент в історії, коли писати листи стало не актуально. І чому це взагалі трапилось? Існують же паперові книги паралельно з електронними. Чому тоді люди не пишуть один одному листів? Вона обов’язково писалала б Йому.
cідала б за дубовий стіл.
чорною пастою вимальовувала б
літери,
купувала б марки з червоними
квітами.
листоноша викрадав би їх по
четвергам…
Для цього процесу в Неї б обов’язково була б особлива ручка – чорна з золотими деталями, яку б тримала в спеціальному футлярі. І Вона, більше того, придбала б Йому таку саму і подарувала. Думка про те, що Її річ знаходилась би у Нього здавалась їй чимось не звичним й інтимним. Навіть якби Він Їй не писав. Хоча, якби ж Вона знала, що Він Їй не писатиме, ручку Він би, звісно, так і не отримав. А якби вже й отримав, то Її ручка й сама б не захотіла писати комусь іншому…
Вона сіла за дубовий стіл.
« Колись, в одні з найнеприємніших днів мого дитинства, дантист позбавляв мій зуб (чи то краще мене) нерва. Він брав голку, за формою схожу на дуже тоненьку пружину і вкручував її, як в пробку вина, в мій зуб. Викручував вже з біленькою ниточкою (він її мені потім показував). Але він вколов мені недостатньо знеболювального чи то взагалі не вколов. Чому? Я не знаю. Мій наступний стоматолог (подиву, що попереднього я і бачити більше не могла, ніщо не викликає) жартував, що той, мабуть, тримав за щось зло на мого тата, і так йому мстив ( чи не жартував). Біль був жахливим.
До чого ж тут цей екскурс?
Ти, напевно, позичив від нього те пружинисте жахіття і щоночі викручуєш з мого сонячного сплетіння по одному промінчику. Я згасаю. І болить сильніше, ніж тоді.»
