Нині політики за моду взяли не тільки вправлятися в ораторстві, а й наприкінці якоїсь частини промови чи репліки ставити «крапку». Говорять-говорять щось, а потім: «...і крапка», -- кажуть. Знову щось цвенькають, відтак: «...і крапка». До одного згадування крапки вони вдаютьтся рідко. Найчастіше таких згадувань кілька. Тож і виходить, що і крапок уже багато, а не одна! Та навіть, якщо оте «...і крапка» тільки раз згадати, все одно буде кострубато й малограмотно через те, що крапка – поняття зорове, граматично-графічне. То на письмі ми ставимо крапку, а в усному мовленні робимо паузу. За логікою тих, хто під час розмови полюбляє називати крапку так, як вона й називається, повинні не забувати й про інші розділові знаки: кому, знак оклику, знак запитання, дві крапки тощо. Тире ж, он, останнім часом модно згадувати. То чому б не говорити по-наймоднішому, по-найсучаснішому: 1) На дачі, кома, що розташована неподалік, кома, ростуть різні фруктові дерева, дві крапки, вишні, яблука, сливи, груші. 2) – А вони хоч вродили, знак запитання, -- поцікавився знайомий. 3) – Ще й як, знак оклику, -- вигукнув господар дачі.4) – Тож піду, посмакую, крапка.
Між тим, до такого в усному мовлення ми не вдаємося через те, що володіємо таким чудовим даром як інтонація. Саме нею можемо надати реченню запитального, окличного чи розповідального характеру.
Чому ж оте «... і крапка» ввійшло у моду? Тому що деякі промовці палають бажанням говорити якось не стандартно, ефектно, навіть вишукано («...і крапка»)? Хоча при тому не беруть до уваги, що буде значно сильніше, грамотніше та переконливіше, замість «...і крапка», закінчувати якийсь важливий уривок промови словами: я все сказав, і тільки так, це головне, і все, це моя остаточна думка, я у цьому переконався твердо, і цим все сказано, саме так, так-так, якраз так, і тільки так, ось так, авжеж, і це не підлягає сумніву тощо – залежно від контексту перед цим мовленого. Адже зрозуміло ж, на чому хочуть промовці наголосити, кидаючи оте «...і крапка», -- на безапеляційності сказаного, на твердій остаточній думці. То до чого тут згадування розділового знака? Він в усному мовленні – мов п’яте колесо до воза.
Між іншим, треба взяти до уваги й те, що вислів "...і крапка" є неграмотною калькою з російської мови. Так, якщо говорять по-російски "... и точка", то не мають на увазі "точку" граматичну, тобто на письмі, а "точку" географічну, певну точку фізичного відліку. В українській мові для цих двох (граматичного і географічного) понять є не одна, а дві різні назви: "крапка" і "точка". Тож, виходить, якщо комусь і кортить говорити оте "...і крапка", то треба вживати "... і точка". Можливо, декому, у даному разі, слово "точка" не до вподоби як начебто неукраїнське, так і не вживайте його.
