- Господом Богом тебе молю, не треба! Господом Богом тебе молю, не треба…
Так – багатообіцяюче. Щось вовтузиться за спиною усміхненого Муньоса, чоло якого, бліде і вкрите потом, здається попри гру світла й тіней неживим. Позаду – темрява, пронизана промінням якогось слабенького, тремтливого світла, а голос, що долинає звідти, можливо з відстані у кілька десятків сходин, чи навпаки з-за дверей, припускаю, чоловічий, знесилений алкогольними тортурами. Муньос намагається залагодити справу і, продовжуючи сміятися, ногою, дещо незграбно, закриває за собою двері, залишаючи там свою загадку.
- Не бійтеся, я не викрадаю людей. Пан, що там знаходиться, сам би благав мене приховати таємницю його присутності тут, якби знав, хто і навіщо сюди завітав.
- Мені все одно, - кажу свою улюблену приказку. Хай там що, чужі справи мене не обходять, принаймні не настільки, щоб виявити зацікавленість і через це вже ніколи й нічого не дізнатися, - Принаймні, людина, яку ви тримаєте в своїй катівні не здається надто засмученою.
- Ваша правда. Це, мабуть, все, що вам зараз потрібно знати, - відповідає господар і, прокашлявшись, ввічливо вказує мені мальовничим жестом руки на коридор, даючи зрозуміти, що подорож його будинком має бути продовжена.
Зрештою ми потрапляємо до смарагдової вітальні, де зеленкуваті відтінки, холодне скло і кришталь наче пришпорюють мені фантазію, нагадують щось зі скандинавських легенд, якими ми колись захоплювалися у студентські роки (сюрприз? Хто б міг подумати, що здичавіле чоловіко-баба колись ходило з підручниками на лекції шанованих професорів-німців із сивими борідками і в пенсне? Та годі дивуватися, адже тоді й вигляд у мене був зовсім інакший, і ніхто б не замислився ні на мить із визначенням моєї статі. Скажу більше: мої колишні однокурсники дивувалися б куди більше, побачивши мене у моїх теперішніх обставинах, ніж дивуєтеся ви, впіймавши за хвостик моє давнє минуле).
- Ненавиджу це місце, - розпочав пан Муньос, - Ненавиджу цей будинок, де втратив її. Та знаєте, продати його також не можу: адже колись ми були тут щасливі, ховали від людей своє кохання, і ніхто нам не заважав, аж допоки...
Він дикувато роззирався довкола, ніби бачив приміщення вперше, а щетина на його обличчі, чорні кола під очима та нервові, якісь залякані рухи, промовисто свідчили, що пан мав серйозні непорозуміння з нормальним світосприйняттям. Він сів за високий стіл, підпер рукою щоку і впав у загадковий стан… як би це у нас сказали – блукання між світами.
- Скажіть, ви що більше – справжній шаман чи звичайний шахрай, - позіхнув він нарешті, подивившись на мене несподівано ясним і тверезим поглядом. Сум’яття: як на таке відповісти? До того ж, це було несподівано. То він хоче сказати, що не дасть себе надурити? Цікаво… Не треба поки що квапитися з відповіддю – нехай молодик скаже спочатку сам все, що хоче сказати, а далі вже вирішуватимемо, що з ним робити. Аби трохи змістифікувати цю занадто вже прозову зелену об’єктивну реальність, мовчки всідаюся просто на килим, розправляю довкола себе спідницю, як сонце, і закурюю трубку. Позіхання господаря робиться ще сумнішим, і він із приреченим виразом обличчя відводить погляд:
- Зрозуміло: шахрай…
- Та ні, - лякаюся, бо, по-перше, не зрозуміло, чого хоче; по-друге, потрібні гроші (принаймні, на рум’яна і помаду, щоб змащувати стару шкіру і виглядати не менш ефектно, ніж зараз і завжди). Думаю: ти тільки скажи, чого бажаєш, а там я вже підлаштуюся під вимоги обставин.
- Я сьогодні випив менше, ніж учора і менше, ніж сподівався… Чи-то вже звик, і алкоголь більше не підтримує у блаженному нетямущому стані, але сьогодні мене важче надурити, ніж хотілося б. Зрозумійте, мені дуже потрібний справжній шаман, дуже. Тому що я-таки мав справу зі справжнім – не якимось дурником у бюстгальтері – тільки я мав нещастя отримати його в якості ворога. Тож, доведіть мені, що з вами можна мати справу… Господи, не уявляю, як ви можете це зробити! А Кісточка – він також шахрай, як і ви?
- Кісточка, по-перше, не він, а вона, - (брешу заради спасіння власного і ще досі не дуже певного гонорару), - Це звичайна собі тітка з вусами і чоловічим голосом.
- Смішно, - сумовито позіхає пан Муньос, - Майте на увазі, якщо ви зараз зробите якийсь яскравий жест, впадете в транс, почнете читати закляття чи взагалі робити щось неадекватне, щоб переконати мене в своїй могутності – викину вас за двері. Спеціально роблю вам таку підказку, бо і сам дуже хочу, щоб ви виявилися не порожнім місцем.
- То чого ж ви хочете, - попереджений, значить озброєний – підводжуся з підлоги і йду до нього, приєднатися за столом.
- Добре. Здивуйте мене. Тільки спочатку вислухайте, а тоді здивуйте. Бачили ви коли-небудь справжнього індіанського чаклуна? Ні, думаю не бачили, як і ніхто зі смертних… А знаєте, що? Ним же може бути будь-хто. Сподіваюся, що і ви, попри ваш маскарад, можете. Слухайте: один такий поселився між нас і заходився робити капості. Хто він? Хтось із містян? Жінка, чоловік, дитина? Як він виглядає? Це може бути один із моїх негрів, із тих, що вірою і правдою служили мені багато років, а потім, - клац! Він клацнув пальцями так, що аж мурашки побігли поза шкірою – божевільний, геть божевільний пан! – і замість негра, в його власній шкірі і з його обличчям і голосом опиняється такий розтриклятий, зловісний маг. Що ви на це скажете? – тут він починає потерати долоні й хихотіти, а я почуваюся недосвідченим інтерном, до якого вперше підвели пацієнта психлікарні.
- Це, - довго добираю слушного слова, зрештою, знаходжу його і викидаю в простір, - чудово.
- Так, дійсно, чудово, - сумно погоджується пан Муньос, - І от, моя дружина, моя слухняна, спокійна, любляча Елена, починає божеволіти.
- Заводить коханця, чи що? – похмуро передрікаю подальший хід подій.
- В тому числі…
- Коханця, принаймні, знаєте? Чи також підозрюєте все місто, включно з дітьми і бездомними собаками?
- Коханця знаю – це чоловік... – переможно повідомляє він.
- Так, коло підозрюваних уже звужується, - просто не можу втриматися від сарказму, просто, Господи пробач, не можу! Особливо з огляду на серйозну мармизу цього пришелепкуватого багатія. Добре, чим більший безлад у нього в голові, тим більше шансів у старого грізного шамана купити собі нову помаду. Пан Осавльдо навіть не помітив, що відтепер він перетворився на об’єкт кепкування – для нього все настільки серйозно, що він думає, ніби воно так само виглядає і для інших, і продовжує опис друга своєї жінки:
- Молодий, високий, із сухуватим обличчям і гачкуватим носом. Темна шкіра, глибоко посаджені чорні, азіатські очі – індіанець?
- Та ні, - кажу, - чистокровний німець. Я вже розумію, що вбитий горем чоловік не обуриться і навіть не зрозуміє, що треба обуритися. Він навіть не чує мене, і я більше кажу для себе, аніж для когось тут іще.
- Він страшний. Не знаю, що жінки знаходять у таких, як він. До того ж це навіть не біла людина – так, якийсь червоношкірий покидьок… Я бачив його уві сні…
Тут уже я починаю реготати. Спочатку обережно попирскуючи, потім все голосніше і нестримніше і в решті доходжу вже до того, що не можу контролювати тембр свого голосу і мало не видаю себе. Підсвідомо помітивши дивні нотки, Освльдо приходить до тями, пильно придивляється до мого обличчя, але думок своїх не озвучує, а згодом, щось собі там порозмисливши, теж починає сміятися.
- Уявіть собі: Елена, моя Елена, що жила у темному замку на горі… У них на стінах висять портрети шістнадцятого століття – тоді їхній рід уже пізнав занепад. Лише якихось сто років назад їм вдалося трохи відновити колишню значущість. Вона стала частіше навідуватися до склепу… Думаю, може, зустрічалася там зі своїм клятим коханцем. Сама вона казала щось про стародавнього дядька Конрада, який прославився якимись там чудернацькими вихилясами в трупі мандрівних акторів. Улюбленець сімї – його ще досі згадують як кару, послану Господом за гріхи їхні тяжкі – він буквально заповнив усі її думки. Елена верталася сумна і заплакана, нещасна, ніби то її змушували стрибати на канаті перед «шановною публікою», вона все повторювала, що тепер розуміє, з чим доводилося стикатися предкові. «Я, - каже, - геть, як і ти, роблю щось не те. Заплуталася, - каже, - і ніхто мені не допоможе». Ось тут я і зрозумів, що в неї – роман. Ось тут її чорнопикий красень і почав знущатися з мене уві снах.
- Що казав? – питаю, трохи заспокоївшись.
- А нічого не казав, - дивно: пан Муньос ще досі реагує на зовнішні подразники і, навіть, відповідає доречно, - Рівним рахунком нічого. Приходить, схиляється наді мною, шкіриться…
- То, може, бідолаха саме до вас приходив?
Пан Муньос реагував вибірково. Така вже особливість підсвідомості – ми не помічаємо того, чого не хочемо помічати, і чоловік, що подекуди здавався майже нормальним, іншим разом просто виявлявся сліпим і глухим, і недолугим. Жодної крамоли в моїх словах він не вбачав.
- Потім підводиться – і йде. Завжди через якісь низенькі, вузькі дверцята в стіні десь у цьому будинку. Я обшукав тут усе вздовж і впоперек – немає тих дверей! А потім із дружиною стали відбуватися страшні речі. Спочатку вона зробилася якоюсь ніби неуважною. Розумієте: ходить собі, щось робить, читає – а на мене не звертає уваги. Тобто, я маю на увазі ні щось там таке, а просто… не чує, коли до неї звертаються, або не відразу чує, не помічає моєї присутності… в прямому сенсі слова, а не для того, щоб мені щось довести чи образити. Іншим разом буває, навпаки, надзвичайно лагідна, така, ніби співчуває мені чомусь…
- Ну, пане Муньос, то ви вже собі потім такого навигадували, після її смерті. Вам скрізь почали ввижатися знаки, ніби вона мала на увазі вас попередити чи застерегти від чогось. Не було цього насправді, заспокойтеся. Є лише те, що ви зараз винуватите себе в її смерті, - щось на кшталт співчуття несподівано заколивалося й в мені. Цей чоловік дуже заплутався… А ще плюс постійна дія алкоголю і, можливо, біла гарячка, та ще й вродженні якісь психічні вади. Все це зараз загострилося і, звичайно, недобре з мого боку сміятися й кепкувати зі страждальця. Хай навіть він і сам винний у своєму нещасті. Хай навіть якимось чином з’ясується, що він самотужки спровадив дружину на той світ, а заодно порішив і якогось червоношкірого небораку. Але, якщо б мені зараз знаходитися не тут, а, скажімо там, де мені годиться бути за фахом, то там би панові Муньосу намагалися б у першу чергу всебічно допомогти, а не звинуватити. Проте, я не нарікаю, і добре, що я тут.
- Досить вам пити. Забудьте всю цю історію з індіанцями, склепами, чаклунами й «шановною публікою». Згадуйте тільки дружину, доки це необхідно, і доки ваша душа цього прагне, але не перешкоджайте й часові робити свою справу і, коли відчуєте, що серце ваше більше не болить, як раніше, при згадці про покійну сеньйору, не винуватьте себе – це природньо. Дозвольте своїм ранам загоїтися.
Освальдо Муньос вислухав мене уважно і, навіть, із розумінням. На якусь мить навіть здалося, що його можливо повернути до світу нормальних людей, якщо не зараз, то хоча б колись. Але, коли його очі раптом налилися чорнильною темрявою і ніби впали у якесь бездонне провалля, стало зрозумілим, що божевілля надовго стало йому прихистком:
- Вам-таки вдалося мене здивувати... Ну, що ж, спробуйте мене врятувати, якщо вже вам так цього кортить.
