Коли надходить час, приходить відчуття самотності.
Спочатку не встигаєш його відчути всім єством, відкидаєш і заглушаєш його голос.
Потім розумієш, що це надовго. що нікуди не подінешся. намагаєшся відкинути цей дар, який раптом став пасткою. Адже приходить відчуття провини, слабкості, тривоги.
Та якщо і цей час мине, тоді прийде розуміння, що самотності немає. Є лише усамітнення. І не важливо як довго.
Тоді приходить творчість. А з нею стільки світів, скільки спромога уявити.
І навіть більше.
Хіба тоді самотність не ілюзія?
