Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43649
Рецензій: 85081

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Сторож зоряного неба на даху власного будинку ч.3

© Михайло Нечитайло, 26-04-2015
Серед ночі мене розбудив стук у вікно. Я поволі й обережно підійшов до нього, виглянув надвір. За вікном бовваніла волохата постать Данила.
- Юначе, - стогнало за вікном, - щось робіть, юначе.
Я вийшов на ґанок.
- Що ви хочете? - перепитав невдоволено.
- Жити, - простогнало у відповідь, - везіть мене, тягніть кудись, рятуйте.
- А як же, що мені робити? - розгубився я.
- Беріть тачку, відвезіть до лікаря, не можу, несила більше терпіти болю, все тіло шматує, мов звір.
Я швиденько зодягнувся, вхопив візок, з горем пополам, жахаючись вошей, вмостив на нім змучене тіло сусіда, потяг по мокрій землі той вантаж до села.
Спустився до яру, потяг візка під круту гору. Ледве видряпався, лишалося ще якихось два-три метри до рівної поверхні, як раптом підсковзнувся, впав, випустив візка з рук, і він, відчувши волю, погуркотів, помчав донизу, зупинившись аж ген біля струмка. Притьмом збіг я за візком. Він, згубивши десь одне колесо, лежав, мов підбитий птах, на боку, а поряд, пустивши піну з рота, відмучував свої останні хвилини Дурник.
- Юначе, - шепотів, - нахиліться. Хоч не для вас моя мова, бо не того ви складу, не ображайтеся, а тупуваті для такої науки, та все ж хоч дещо, може, второпаєте.
Я присів поряд.
- Тупуватий я чи ні, - заперечив Дурникові висновки, - але й ви не кращі. Так занапастити себе, так опуститися з-за того, що втратили чоловічу силу і молодиці лишилися поза вашою, так би мовити, сферою впливу. Не можна так, низько це, дуже низько.
- Ех, юначе, - простогнав Дурник, - та хіба в молодицях суть. Зізнаюся чесно, багато я їх мав, надто багато, як для простого смертного, але не принад жіночих від них я прагнув. Душу шукав.
- О, Господи, - не витримав я, - знову про душу.
- Не перебивайте, юначе, - просився Дурник, - ви ще наговоритеся на своєму віку, а мій вік кінчається. Не перебивайте. Ви ніколи не задумувалися над тим, що таке кохання? Я не беру до уваги похіть, секс і тому подібне - це можна робити й без кохання. А кохання, оте, що теплим клубком у грудях, ви не задумувалися, що це, навіщо, чому ми з ним ідемо по життю, чому весь вік, аж до глибокої старості, його прагнемо?
- Така природа, - буркнув я.
- Чого природа? - перепитав старий.
- Просто природа, і все, - знизав я плечима.
- Природа душі, - видихнув старий, - потреба душі. Душа страждає в одинокості своїй, вона прагне іншої такої ж самої до пари, от звідси й кохання. А ви не задумувались, чому кохання немає одноосібного, чому воно багатолике, чому воно декількома вогнями горить у житті? Та тому, що душа ніяк не може знайти собі достойної пари. Скільки не шукає, а знайти не може - і квит. Повірте вже мені, я багатьох жінок усім серцем кохав, а зупинитися, покохати на весь вік одну так і не зміг.  І ніхто ніколи не зможе. А знаєте, чому?
Я стенув плечима.
- Бо душа шукає саму себе, вона ходить по всьому світу, вона ходить від душі до душі, від тіла до тіла, а шукає всього-на-всього саму себе. От лиш зрозуміти цього не може.
- Це вже якась нісенітниця, - заперечив я, - це що ж виходить, ми в коханих своїх себе шукаємо?
- Жаль, ніколи мені дискутувати, - знову застогнав старий, - прошу вас, вислухайте мене, потім усе обміркуєте, як мене не стане. Душа шукає саму себе, але ніколи знайти не може, бо вона одна на весь світ, одна в мільярдах душ, і себе шукає в самій собі. Оте, що ми звемо Бог, ото і є наша душа в масштабах  Всесвіту. Одна вона, одна, ось де моє відкриття. І ви, і я, і всі інші люди - це одна душа. Єдина. Вона живе, нуртує, вливається в мільйони і мільйони чашок, що звуться людськими тілами, по-різному в них кипить і вариться - але вона одна. А знайти самому себе неможливо - це все одно, що собаці за своїм хвостом бігати. Ось тому і шукаємо ми свою душу по людях, тому й коханням, цим своєрідним засобом пошуку, живемо - а знайти ніяк не можемо. І тільки той, хто збагне істину, хто зможе вийти в поле чи вилізти на дах, влити у свою душу весь Всесвіт до останнього мікрона, а душу відчути, як Всесвіт з усіма зірками, планетами, людьми, рослинами і всім іншим, що в ньому є - тільки той відчує в душі спокій, бо зіллється з нею, відчує себе душею-Всесвітом. Ви хоч щось зрозуміли, юначе?
- Дещо зрозумів, - заспокоїв я старого. - Інше осмислю потім.
- Але знайти душу - річ небезпечна, юначе, - застеріг старий. - Знайшовши душу, відчуваєш нікчемність, непотрібність свого тіла, маєш його за кайдани, за в'язницю, відповідно про нього й турбуєшся. Титани душі за дурників на землі маються, за таких собі порослих коростою, засмоктаних вошами нікчем.
- Але хіба обов'язково опускатися до корости і вошей? - перепитав я.
- Юначе, - гірко усміхнувся старий, - відчувши, знайшовши душу , більше ні в чому потреби не відчуваєш. Навіть потреби турботи про власне тіло. Знайти душу - це пізнати всі таємниці світу. Всі.
- Це неможливо, - заперечив я.
- Але ж я досягнув цього, - аж скрикнув старий.
- Знати все - це кінець життя, - раптом вжахнувся я. - Адже немає навіщо жити далі.
- Можливо, й так, - погодився старий. - Але життя, це не лише життя на землі, життя - це не лише прагнення до чогось; життя - це й стан вічного спокою, стан, де течуть внутрішні процеси, як от процеси у Всесвіті, а в сумі це стан вічного спокою, де все починається з нього, кипить, буяє, а врешті-решт ним же і закінчується. Життя, вічність, спокій - це одне й те саме, тільки ми його різними словами називаємо. Не думайте, юначе, над тим, що перше - душа, чи матерія, бо це все одне й те ж.
Вмовк старий. Мовчав і я.
Летіли хвилини.
- Юначе, - наразі схопив мене Данило за рукав, - я знаю все, все, все, одного лиш зрозуміти не можу - нинішнього свого стану. Я відходжу із землі, йду у вічне життя, переливаюся з чаші-тіла в єдину душу, виростаю до розмірів Всесвіту, стаю ним, то чому ж я, помираючи, хочу жити. Може, як ви казали, не в кожному тілі живе душа, от і в моєму її немає, я просто придумав, що вона є. Інакше чому в останню свою хвилину, ніж мався невимовно радіти возз’єднанню зі Всесвітом і вічністю, я нестерпно хочу жити, лишитися у в’язниці свого тіла? Чому?
Захрипів, вдарився пару разів головою об землю, затих.
Помер.
Пішов шукати істину, яку так і не знайшов, хоча й потратив вік, на землі. З даху свого будинку пішов на дах своєї душі далі сторожувати зоряне небо. Тільки в інших світах. Звідки ми родом.

Минуло півроку. Але чим далі віддалявся я в житті від яру з помираючим Данилом, тим більше й більше заглиблювався у чтиво занотованої тої ж ночі його передсмертної сповіді.
А дійсно, думав я, чому ми летимо в житті від кохання до кохання, все чогось прагнучи, а жаданого, єдиного нічого в тому так і не знаходимо.
І скільки б я не думав, які б теорії не розробляв, але завжди повертався до одної - теорії Данила Дурника про єдину душу.
Навіть, змучений злиднями, до Георгіни Георгіївни з’їздив.
-  Що, є роман «Геній на прив’язі»? – зустріла мене Георгіна.
- То дурня все, - захоплено розпочав я, - у мене тут таке напрацювання вимальовується, що отой «Геній на прив’язі» макового зернятка супроти не вартий. Вчення про єдину душу і пошуки її самою себе.
- З голоду пухнеш? – перепитала мене Георгіна Георгіївна.
- Чого б то? - не втямив я.
- Забалакуватися почав, - мовила співрозмовниця, - марити, нісенітниці городити.
-  Нічого я не марю, - обурився я.
- Волиниш, значиш, - свої підсумки підбивала Георгіна Георгіївна, - не хочеш писати «Генія на прив’язі», не хочеш визнати і між люди винести, що  ти в мене за цуцика, бо я - господиня, що не твоя душа, хай навіть найширшого польоту, а моя, хай банально закохана, хай вузькомисляча, хай звихнута на молодому талантові, але могутня за можливостями, верховодить і веде тебе на повідку в люди. Не марудься, не видумуй казна-що, опиши, як однобоке кохання поневолює талант, в’яже його по руках і ногах, бо без нього жити не в силі, тож так закручує світ, аби й талант не в силі був без свого поневолювача, однобокого чийогось кохання, бути самодостатнім талантом, генієм. Чим тобі негожа тема – кат-кохання, як клітка й одночасно ж крила генія. Та це не тема, це – еврика. Пиши, зізнавайся перед людьми й перед собою в моїй правоті, картай моє кохання, одночасно й молячись на нього.  Пиши. Напишеш,  потім прийдеш.
І виставила за двері.
Ледь дочекався весни, аби втекти з міста, бо дійсно, ще ледь-ледь, і з голоду почав би пухнути.
Але в Тептіївці легше не стало. Життя тут, звісно, дешевше, але теж потребує коштів. А де їх узяти опальному талантові, від якого відвернувся меценат?
Я зателефонував Георгіні Георгіївні.
- Ти помиляєшся, Жорусю, - почав балачку, - ти втовкла собі в голову, що безтямно мене кохаєш. Насправді все не так, то твоя душа шукає тебе, справжню, але не дивиться вглиб, а осторонь пасе очима.
- «Геній на прив’язі», - почув у слухавці, - і тільки він у мене на столі. Інше все – марення.
- Годі мене ревнувати до того вже забутого мною дівчати і вимагати замість простого речення розкаяння цілий роман,  - крикнув я.
- За розваги треба платити, - відповіли мені, - і не тільки тим, хто є джерелом розваг, а й тим, кому ті розваги щерблять душу.
- Душа не може щербитися, бо вона одна на всіх – велика й неподільна,  -  волав я.
Але мене вже не слухали.
«Щось не так у Даниловім вченні, ой не так щось, - міркував я, сидячи на своїй дачі. – Ніхто не в силі його втямити, я й сам плутаюся, хоч і думаю над ним від безділля ось уже півроку. Георгіни Георгіївни «Геній на прив’язі» - їй-бо, простіша річ. Треба писати його помаленьку та вертати на усталену життєву стезю».
Бо дійсно, знайшов, на що ставити в житті, на що обіпертися – на марення звихнутого дідугана.
Але ж, Боже мій, мені дійсно хотілося зараз кудись у вирій, у Всесвіт, куди завгодно, аби тільки кудись. Я нестерпно не хотів до Георгіни Георгіївни, мені вона обридла, обридла, обридла, як сука, що виє щоночі під вікном, але мені нікуди було йти. Абсолютно нікуди. Ставати до праці, длубатись у земельці, чи вертатися до практики слідчого? Душа туди не хотіла. Душа прагла до паперу, аби виливатися на нього словесами і ні об чім не пектися. Пурхати собі зі сторіночки на сторіночку і брати звідтіль нектар, аби благоденствувало тіло. Але ті сторіночки - о, примха долі – в’язалися лишень за «Генієм на прив’язі», у тихій обителі пристаркуватої пані, якій я чомусь з ногами вліз у серце.
Праглося ж коханок. Молодих, вродливих. Кохань праглося. Душу свою шукати хотілося по всьому світу, навіть якщо знаєш, що вона в тобі сидить одна-єдина на весь світ.
Але до цього теж треба було йти через обитель Георгіни Георгіївни.
Он підрулив до однієї дівчинини, впав їй в око, йшлося до зближення, але її вартувало зводити бодай у кафе. А за що, голитьба кругом, аж латки знати навіть на душі.
- Пішли додому, - запропонував я.
А вона  не пішла. Натякала на якісь дарунки, ресторації, посилену увагу і ще на щось цінне й недешеве.
Ні, так далі не можна. Треба вибирати – або древня Георгіна, за якою, як за ширмою, за прикриттям, торжествуватимеш і далі в цім світі, або ліквідація всього і вся задля служіння одній душі своїй, як найпершій цариці у цім та й інших всіх світах. Щось на зразок Данила Дурника долі.
Тіло шепотіло: «Георгіна, дідько з нею, якось перетерпимо, принизимось тим нещасним «Генієм на прив’язі», обійдемо, відвернувши пику, пані в ліжку, зате за нею і лиш за нею манна небесна і земна в одній упаковці вже хоч завтра».
Але душа повстала.
«Ніколи! – бризнула непокорою. – Краще вже на сторожування зоряного неба на даху власного будинку, аніж на довічну прив’язь заради того лиш, що відірвешся колись серед ночі, як дворовий пес, та поганяєш за тічкою, позбиравши всі реп’яхи на собачу долю; а завтра маєш ще зранку вертати до господині на сніданок, щоби не пропустити коновку м'ясовмісних помиїв, бо чим потім утішишся за дня, як пропустиш, не дай, Бог, сніданок, не реп’яхами ж. Ніколи не піду у дворові пси! Краще в сторожі зоряного неба. На безхліб’я, на колючі вітри, під терпкі до гіркоти голі зорі, у всесвітні польоти, але не в сторожі хазяйчиного обійстя, не в облизувачі битого целюлітом, зморщеного літами тіла. Не в облизувачі! У польоти! До дідька все, хай живе воля і душа у ній, як вільна, вільна птаха! Якщо й сторожувати вже випала доля на віку, то небо, зоряне небо, не чиюсь остогидлу пукаючу дупу на хай і найм’якіших перинах. Отак, Георгіно Георгіївно, отак, а ти думала, що все, здався геній, прив’язь має за найбільше щастя на землі. Ти програла, стара бабо, обтяжена земним тлом, тебе переміг старий завошивлений дідуган з теорією першості, всеоб’ємності душі над світом. Я хилюся до Данила Дурника. Остаточно. Там мені тепліше. Хай незатишно, хай важко, але тепліше і просторіше. Все».

Сьогодні така тепла весняна ніч, хоч голим іди у світи – не змерзнеш. А чом би й не спробувати знайти душу, злившись зі Всесвітом – однак долю Данила Дурника обрав, розчарувавшись у всьому на цім світі, он навіть не голюсь уже два тижні.  Що ж, перевіримо на практиці й ще одне Данилове відкриття - спробуємо знайти душу, злившись зі Всесвітом на даху його клуні-обсерваторії, що непотребом скніє поряд з моєю дачею після смерті господаря. Воно, напевно ж, вартувало б на свій будинок забратися для польотів, але у моєї дачі високий дах, замість небесних польотів можна надибати польоти з даху до землі, тож ліпше обживати для польотів випробувані місця.
Тихим весняним вечором, коли зорі аж співали, зачаровані білоакацієвим цвітом, я вийшов за ворота своєї дачі і рушив до заростаючої бур’янами  клуні-обсерваторії.
Штовхнув засновані павутиною двері, перейшов захаращену сміттям хатину, надибав прожектора – ти диви, ніхто й не спер до цього часу. Зітер з нього пилюку, обдивився заховані темрявою закапелки хати, подряпався на квадратик на даху, що являв собою прикріплений до рейок шматок прозорої слюди.
Став, глянув, немов з вежі, в зоряне небо.
Бездонність. Темно-синя бездонність між золотими ліхтарями.
Що в ній? Холод, тиша, тьма і... краса. Так-так, краса між холоду, тиші і тьми. Чом же вабить нас вона, ота краса, серед якої нема місця живому? Як зрозуміти все це? І чому любимо її, красу незбагненну оту? Чому стаємо зоряної ночі деінде під березою чи сливою, деінде серед поля, на балконі, чи й на даху власного будинку, стаємо, піднімаємо голову і поглядом у зорі – туди, ледь лівіше Молочного шляху, де якраз павутина зірок - і так захочеться нам між ті зорі, і відчуття, що звідти ти, а тут, на землі, гостем; і всі оці смикання твої в гостях - суєта суєт, ніщо, бо справжнє життя твоє там, дома, між зоряним маревом. Було і є. От тільки яким воно було там, чом ти тут - не згадати. Мов стіна в пам’яті, мов двері замикані, за якими ті знання, ті згадки, істина. А ключ від дверей в інших руках, і не отримати ключа, поки додому не повернешся, бо навіщо в гостях дім свій згадувати - тільки свято зіпсуєш. Не муч же душі в гостях, не сіпайся, гостюй, споглядай довкола - і знай, що додому повернешся обов'язково. Ех, Боже, Боже, де ж домівка душі моєї? Відчуваю - не тут, не на землі; бо туга в душі, туга, а за чим - і не зрозуміти. Чи за молодістю, чи за любов'ю, котрої не знайти ніколи, чи за спокоєм, якого не знаєш, чи, може, та туга якраз тугою за домом своїм і є.
Коли дивитися довго в зоряне небо, зорі починають хитатися і сипатися колючими жаринами тобі в очі. Чи, можливо, то очі линуть до зірок - линуть крізь мільярди світлових років; кружляють довкола вогненних зоряних куль чи й деінде далі - і зоряні відстані для них ніщо. А можливо, це душа лине до свого дому, розростається вибуховою хвилею до розмірів Всесвіту, огортає його, мов дитя малеє, зливається з ним, бо Всесвітом вона і є. Моя душа - одна на цьому світі; а все інше - люди, трави, зорі, планети недосяжні - плід моєї уяви, витвір мого розуму, щоб не заниділась у самотині душа. Бо і я є плід уяви чиєїсь душі. Весь світ - привид. Бо привидом безтілесним є душа. Одна на всіх.
Даниле Дурник - та ти ж геній. Зрозуміти те, що зрозуміти неможливо - це є пізнання світу, за яким і пізнавати нічого, бо це є пізнання кінцевої істини, всі інші вміщаються в якій.
Хочу стати Всесвітом. До болю хочу. Хочу злитися з ним, відчути не себе в ньому, а його в собі - з усім, що мається в ньому: зорями, людьми, самим собою. Тіло, тіло заважає. Не відчути тіла, як не відчути тіла?
Зриваю з себе одяг, роблюся невагомим. Але я ще не поряд зір, я ще на даху клуні. Щось не дає злетіти, щось тримає, мені бракує енергії для польоту.
Прожектор. Ось для чого він був потрібний Данилу.
Смикаю за мотузку, що тягнеться з квадратика до прожектора. Сніп світла знизу зриває з місця мою душу, несе, несе, і я вже не я, я - Всесвіт; я пізнав усе, я не відчуваю часу і простору, не відчуваю нічого, бо я - Всесвіт. Цього не описати, не сказати, це відчути треба в безперервності і неосяжності душі. Це не стан, не хвилина життя душі, це – вічність. І тільки десь там, у мікронному закапелку душі-Всесвіту скиглить маяком твоє нікчемне тіло:
- А-у-у-и! А-у-у-и!
Закашлююсь. Відчуваю, що хочу їсти – треба ж було перед польотами підкріпитися покраще, а то лизнув хліба з картоплею, наче кошеня.
Але годі про земне й тілесне. То всяких Георгін Георгіївних доля. Я ж зливаюся зі Всесвітом. Голяка пру між зорі, наче в гарем. Обвів поглядом своє освітлене прожектором тіло – нівроку, молодий підтягнутий чолов’яга, на місці якоїсь молодички очей би не відвів.
Раптом чомусь захотілося не зір, а тієї ж таки молодички. Давненько, давненько ласував я жіночими скарбами – ну, світ обрид, я його зрікався, не до молодичок, самі розумієте. Ех, зараз навіть Георгіна Георгіївна зі своїм точеним підстаркуватістю тілом згодилася б.
Все, годі земного й остогидлого, між зорі, між зорі, пане Петре, між зорі. Приборкуй плоть, яка чогось здибилася на горищі чужої хати – і душею у Всесвіт.
- А-у-у-и! А-у-у-и!
Чомусь не злітається.
Витріщаюся в небо, вию, наче скажений, вию до запаморочення, до біснуватості якоїсь у грудях, весь трясуся від напруги – трансу хочу, трансу.
Натомість ззаду до мене підкрадається Данило Дурник, своїми шкарубкими загорілими руками  хапає мене з-за спини за груди і розриває моє тіло навпіл аж до пупа.
- Лети ж, лети! – шепоче.
І моя душа виповзає з тіла, задирає голову, витріщається в небо, розставивши навіщось руки зі скрюченими пальцями, немов зібралася накрасти в Бога зірок для майбутньої перепродажі, виповзає і стовбичить у розірваних Данилом грудях, по коліна вгрузнувши у криваву плоть.
- Лети! – благаю я. – Ти ж щойно зливалася зі Всесвітом, ти ж була десь там, поза мною.
Мовчить, не відповідає душа, сторожує зоряне небо  - а летіти в нього, шугати там птахом, блискавкою, не має змоги.
- Чого ж ти недолуга така, - ридаю я, - чого така безкрила?
І на свій сором, раптом помічаю, що душа моя дійсно безкрила, вона моя копія – з руками, з ногами, головою - але безкрила. Розвісила причандалля, наче я оце на даху Данилового дому, і хоче жінки, не неба. Страм.
Вимкнув я швиденько прожектора, бо ще, не доведи, Господи, побачить хтось із сільчан мою зворохоблену  оголену плоть  на даху серед ночі, за збоченця порахують, не інакше. І будуть, певно, праві.
Спускаюся з даху, ховаюся в одяг, ховаюся у свою дачу. Все, налітався, злився зі Всесвітом. Не моє самітництво заняття, не моє. Я просто хочу їсти. І жінки хочу. І просто хочу ще пожити по-людськи на цій землі. Таке просте-простісіньке бажання.
Видно, літати у Всесвіт – не дуже просте заняття. Якщо взагалі можливе.
А Данило ж літав.
Хоча хто його знає. Певніш за все – не літав. Марив ілюзіями на даху власного будинку, сторожував зоряне небо, бо на землі не знайшов тої стежки, якою душа обходить, пізнаючи, світ, тож придумав собі у фантазіях окрему землю, окремий світ, стежки окремі придумав і душу врешті-решт теж, бо та, справжня, що гніздилась у змученому бездоглядністю тілі, його влаштувати не могла ніяк. Вона була з цього світу, а Данило мислю переселився в інший, надуманий, віртуальний, де все було ілюзорне і потребувало ілюзорної й душі.
Нещасний, він навіть не здогадувався, що до Бога на сповідь понесе не надуману ілюзорну  душу, а ту занедбану, точену гріхом, як міллю, котру так і не поніс за вік на сповідь не те що до церкви, а навіть до самого себе – бо вважав, що здихався її, спекався, виплодивши в уяві бажанішу, кращу.
Не здогадувався, певно, що придуманий світ ніколи не стане реальністю там, де ти живеш у придуманім кимось.
І якщо ти раптом відчув у своїй душі Всесвіт, то повинен був здогадатися, що в тому Всесвіті живеш уже не ти, а придуманий тобою хтось, бо ти є придуманий кимось, і Всесвіт тобі дарований також тим кимось, і ти маєш жити по його законах, бо іншого тобі просто не дано. Не дано.
Що, правий я, пане Даниле?
Жаль, не відповіси, бо скільки б не придумував світів, відійшов ти з цього, що ми маємо – і вороття немає ні тілу твоєму, ні духу, ні мислі навіть.
Навіть одне це вже є доказом, що правий я, а не ти, пане Даниле. Було б інакше, обізвався б з єдиної всесвітньої душі, якою марив. Але мовчиш.
І цим кажеш усе, чого не міг сказати, живим будучи, бо не розумів, не знав, не відав нічого. Хоча робив вигляд, що знав усе.
То чого я сиджу в цій Тептіївці? Від долі не втечеш, від Георгіни Георгіївни також.
Геній на прив’язі – теж реальність.
Якщо є геній?
В чому я глибоко сумніваюся.
Бо більш за все, геній той така ж вигадка, як і Данила Дурника всесвітня душа.
Кожен марить своїм привидом, кожен сторожує своє небо, вилізши на дах власного будинку.
Наш світ – світ привидів, сторожів персонального неба у місті, всуціль забудованому власними будинками.
Але це наш світ – спільний для всіх і персональний для кожного. Водночас. Наче ота Данила Дурника вселенська душа.
Зрікатися його навряд чи варто.
Інший взяти де?

                                                                (Закінчення буде).


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 06-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 28-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 27-04-2015

Ось це оповідання не шаблонне на відміну від попередніх на мою думку

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія, 26-04-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4900879859924 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …
Українські книги, які читають у всьому світі
Перед вами добірка видань українських письменників, які відомі не лише в Україні, але й за кордоном. …
«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …
Класифікуйте конфлікти – полегшає!: Огляд книги “Результативний конфлікт”
Класові, расові, ґендерні — будь-які конфлікти виникають на підґрунті влади. У вступі до цієї книги …