Ці двоє з великою коробкою в руках з'явилися на «Птичці» незадовго до закриття. Один - високий, рудуватий у плащі болотного кольору, інший – присадкуватий, краснопикий, в плямистому камуфляжі. Всім своїм виглядом мужики доводили: тут вони «по справах» і не мають бажання гаяти час на оглядини місцевого «звіринця». Байдуже оминувши ряди галасливих пернатих і шурхотливих гризунів, вони затрималися біля собак, на око визначаючи напівкровок та підфарбованих цуценят, яких видавали за чистопородних. Ніякі сертифікати та фото благородних предків «при мєдалях» не могли обманити їх нагостреного погляду. На собаках вони розумілися професійно. Та сьогодні їх інтереси були не тут, тому мужики неохоче попрямували в «котячий сегмент ринку».
Блукаючи рядами, вони нашвидкуруч відбирали кошенят. Це були вигідні та не доскіпливі покупці. Вони не чіплялися ані до окрасу, ані до породи. До того ж, брали тих, що вже підросли – найбільш неходовий товар. Торгувалися недовго, благо й ціни були невисокими.
«А навіщо вам стільки?». «Так у нас дачі великі, тре мишок ловити...». Більшість продавців вірили, чи робили такий вигляд (скоріше, їм було байдуже) тому спокійно отримували гроші. Лише одна дівчинка, притиснувши до себе пухнастий клубок, не віддала за ціну навіть більшу, ніж просила. Знизавши плечима, напарники рушили далі. Коробка з вирізаними отворами «для дихалки» поступово наповнювалася.
– Диви, Баба Мазаїха на смєнє, - Плямистий кивнув в сторону огрядної тітки в окулярах, що розташувалася зі своїм скарбом біля бічного входу, – Зара затоваримось.
Чоловіки рушили до неї. Перед перекупкою стояла велика корзина повна пухнастиків. Зовні хазяйка викликала довіру, бо нагадувала… вчительку в літах. Кошенят, навіть породних, їй приносили безкоштовно, під обіцянку «прилаштувати в добрі руки». Насправді ж вона ставилася до свого «товару» досить цинічно. При тому «рятівниця» (звідси й прізвисько – Мазаїха) ще брала винагороду – на корм та утримання. І люди легко розлучалися з грошима, а також... із проблемами та докорами совісті. Подальшою долею виводків, що опинилися тут, ніхто не цікавився.
Плямистий перекинувся з Мазаїхою кількома словами та отримав доступ до кошика.
– В хороші руки, – повторив він звичну формулу для якоїсь бабці, що пильнувала за ним, – Тільки в хороші...
У корзині, до компанії котячого інтернаціоналу з напів-персів, сіамів і британців, затесався простецький рудуватий котик. В такому шляхетному оточенні, в нього було малувато шансів попасти в кастинг на роль «домашнього улюбленця». Тому, напевно, він здивувався коли Плямистий загріб саме його. Попри все, котик не виглядав наляканим. Навпаки, розчепіривши лапи, він відчайдушно пручався, не бажаючи займати місце в тісняві коробки..
– Прикинь, точнісінько твій братан, – реготнув Плямистий, – Такий саме рудий, і теж дуже не любить сидіти у кутузці... Ги-и!
– Козьол, – подумки промовив, Болотний, та лише спідлоба глипнув на напарника.
Завершивши свою місію, чоловіки попрямували до виходу. Пройшовши ринок наскрізь, вони оминули лахмітників, що розложили нехитрий скарб за огорожею, та рушили до машини. Бруднувата «Нива» була припаркована в провулку «аж за мостом». Болотний сів за кермо, а Плямистий поруч, прилаштувавши коробку з нявкаючою братією на заднє сидіння.
Інвентар, розкиданий по салону (та швидше, невикорінний запах) натякали: ці двоє мають відношення до полювання. Не було великим секретом, що кошенят вони використовували для тренування мисливських собак. Їх замикали в штучних норах-лабіринтах, куди запускали молодих тер'єрів. Ресурси швидко танули: підрізаючи кігтики, кошенят позбавляли всіляких шансів на захист, щоби не дай Боже не поранили дорогих цуценят...
– Порція кошаків готова, – Плямистий підбив підсумок їх походу на Куренівський ринок. Пошарудівши в коробці, він за шкірку витягнув Рудого і став ним крутити, немов добутою дичиною.
– Заціни бійця, здоровенний буде котяра.
– Нє, не буде, – резонно зауважив напарник, – не встигне.
– Ет, точно, – погодився Плямистий, – не встигне…
Він уже зібрався повернути його до решти, та Рудий використав свій шанс, хапнувши мисливця за руку. Від несподіванки той послабив хватку. Підтягнувши задні лапи, кошак вперся ними в долоню і задіяв кігті. Плямистий зойкнув та випустив здобич. Рудий тут же кулею вилетів у відчинене вікно, перемахнув парканчик огорожі та розчинився в нетрях найближчого двору.
Чоловіки припусти за ним. Двір виглядав порожнім, а хитрий котяра не спішив себе видавати. Плямистий навіть сподобився пробасити щось на кшталт: «Киць-киць-киць». На його поклик повелася товста хазяйська кішка. Зістрибнувши з підвіконня, вона хтиво підійшла до них і втупилася в Плямистого: Типу, чо звав? Мужик хмикнув, – такий контингент їх не цікавив.
І тут Болотний помітив їх котика, що затихарився буквально поруч, за водостічною трубою. Два яскраво-зелених ока уважно спостерігали за ним. Він простягнув руку та ... так же швидко її відсмикнув. Чимось цей рудий зачепив кондового собачника і йому перехотілося видавити втікача. Треба дати тезці шанс, – твердо вирішив він, відволікаючи напарника у дальній куток двору. Потоптавшись там кілька хвилин, концесіонери повернулися до машини ні з чим...
– Мінус один, – злорадно констатував Болотний, – І навіщо було відкривати коробку? Добре, хоч решта не розбіглися.
– Та хрін з ним, тим котярою, – махнув Плямистий подряпаною долонею, – Все одно йому капець. Чужа територія: не собаки, так місцеві коти порвуть. Або пацани заб'ють. Він же малий ще...
– А може й виживе, – змінив свій прогноз Болотний, – Схоже, наш Рудик – спритний та кмітливий кошак.
І він мав рацію. Рудий витримав достатньо: і голод, і холод, і розбірки з «місцевими». Та, як кажуть, «все, що нас не вбиває – робить сильнішими». Рудий, зміг дати собі раду. Не згодившись на роль потрави, він сам з часом перетворився на «дворового авторитета», на якого навіть великі собаки воліли брехати здалеку.
Але все це сталося значно пізніше. А поки що, рудий котик, що відвоював свою свободу, гордо крокував палісадником, і його оточували нові звуки та запахи.
