Старі люди кажуть, що колись сонце впаде на землю і спопелить все живе й неживе. Скелі корчитимуться від болю, боги плавитимуться, наче залізо в печі, а люди і тварини не залишать по собі навіть спогадів. Але ще до того, сонце довго й безжально наближатиметься, завдаючи неймовірних страждань, випалюючи всі добрі й погані почуття з людських сердець, відбираючи розум і мрії, вселяючи жах і розпач.
Страх і ненависть пануватимуть на землі так, що не залишиться жодної мирної істоти, і навіть рідні між собою люди кипітимуть злістю один проти одного. Брат піде на брата, і батько – на сина… А, щось плутається в голові: індіанські побрехеньки гулькнули у море християнської брехні! Спрага, спека – не дивно, що старі індіанські мізки спеклися… Хоча, всі побрехеньки світу мають щось спільне, і, мабуть, так воно колись і буде, якщо вже люди прозрівають такий собі кінець. Так от, сонце, що вірою і правдою служило миру мільйони років, врешті збунтується проти людського свавілля і, знесилене видом крові, у самогубному запалі кинеться на землю.
Старий шаман, дід Горобчик, любив лякати дітей. Підозрюю, що він вже божеволів від тягаря більше ніж ста років страшного, безрадісного життя поряд із духами і різними такими штуками, про які нікому краще й не знати взагалі. Ми всі були дітьми, навіть стара риба, не була тим, ким є зараз. Навіть стара риба, що не була ще рибою, а тільки худорлявою, кволою людською дитиною, вловлювала вухами слова страшного діда, грілася на сонці і не розуміла, як таке ніжне світило наважиться заподіяти лихо світові, який так сильно і так давно любить.
Я згадую про це, коли, як сьогодні, вітер приносить з узбережжя вологу задуху, дах над головою тріщить від жару, а вдома немає ні краплі води. Я таки начитана людина, я виробляю в собі спартанську витривалість, і знаю, що вона називається саме так - спартанська. Мені б хотілося скидатися на спартанського героя, бо, по-перше, вони гарні й вічно молоді, а по-друге, вони не потребували магії. Кожен із них мав право взяти щит і меч і просто, дуже вишукано, в традиціях сучасного мінімалізму – вбити ворога, захистити Вітчизну, здохнути і зробитися героєм. Просте і достойне життя! Дивно, але інколи я ненавиджу своє покликання і мрію про щось інше. Наприклад, про трубку, наповнену добрим тютюном, чи про чашку кави. Інколи мені хочеться, щоб поруч була мама, пригортала б мене до себе і повторювала б моє справжнє ім’я, що вже за стільки років стерлося з моєї пам’яті. Але спартанцем – це найкраще…
Ввечері, як і було обіцяно, до мене завітали гості. Тобто не гості, а один єдиний старий служник-негр, такий старий, що ледь тримався на ногах, і такий худющий, що, можливо хтось і колись його вже викопав із могили, оживив і змусив виробляти трюки… до речі, пахло від нього саме так, як пахне від розпеченого на сонечку і вже не зовсім свіженького мерця. Так, це вже занадто: уява розігрується разом із мігренню. А проте, в цьому кволому, напівмертвому створінні якимось дивом вгадувався мій побратим – не надто вправний чаклун-самоучка, чи щось таке. А от він, хоч і поводив носом навколо, як старий пес, не відчув мене:
- Доброго вечора, - прошамкотів він беззубим ротом, - доволі у вас порожньо в хаті. Чи так має жити поважний шаман? Я казав сеньйорові, щоб облишив цю забаганку – сеньйору все одно вже не повернути.
- А ти намагався? – в’їдливий сарказм і зневага наповнили мої слова. Не можу контролювати свої расистські нахили. Саме так: маючи найгірший з усіх можливих колір шкіри, я дозволяю собі дещо зверхнє ставлення до цих нещасних створінь із Африки – вони справжні нездари, а особливо, в якомусь розумному ремеслі, на кшталт мого. Їхня вуду, наприклад, це ж курям на сміх – забавка для істеричних жіночок. Старий ображено відвернувся і нічого не відповів, проте і в його погляді виявилися ознаки презирства до мене, ба навіть, здається, ревнощі.
- Ходімо, - зрештою сказав він, так і не наважившись на гостре слівце. «Так, голубе, пожартуй про мою зовнішність – і кров сичатиме фонтаном з твоєї перерізаної горлянки», - подумалося мені. Втім, якогось особливо кровожерливого настрою у мене сьогодні не було, адже перш за все треба було не втратити нагоду підзаробити трошки грошенят, а жодний господар не довірить жодної важливої справи людині, яка жорстоко розправилася з його посланцем.
З вулиць досі не прибрали сонця, і будинки виглядали стомленими і спітнілими. Бісів негр, як добрий поводир, ішов попереду, але інколи розвертався і дарував мені такий лютий погляд, що мимоволі пригадувалися розповіді про неймовірну жорстокість африканських племен із полоненими і різними там чужинцями. Ці одоробла жерли один одного! Яка гидота! Ні, я все розумію: інколи, буває, впіймаєш якого там жерця чи великого мага (великого-то, мабуть не впіймаєш, га?) і, щоб здобути його могутність і мудрість – дійсно, не книжки ж для цього читати неграмотному, дикому негру! – з’їдаєш нашвидкуруч орган-інший, і піклуєшся відтепер тільки про те, щоб і тебе самого хтось часом не з’їв... Варвари! Наскільки шляхетніші індіанські воїни і чаклуни! Якби, навіть, у нашому суспільстві і сталося дещо схоже, то, повірте, ніхто, жодна душа, про це не дізналася б. Надто сторонні – не вистачало ще, аби якісь блідолиці, нічого не тямлячи в наших звичаях і традиціях, копирсалися б у них своїми недолугими мізками. Завжди приховуйте все, що можна приховати, а те, що не змогли – не обговорюйте, і ніколи ні за що не виправдовуйтесь, бо набагато приємніше за те, що зробив померти, аніж терпіти милість і «розуміння». Мабуть так, не знаю, бо особисто я, наприклад, ні за які переконання помирати не збираюся.
За рогом нас чекала коляска і двійко похнюплених коників – не видався господарю мій талант гідним автомобіля, чи-то нетямущий негр, нездатний кермувати, завинив цим переді мною, але щоб там не було, не довелося мені проїхатися з вітерцем вздовж набережної під здивовані погляди перехожих. А я, що твоя панянка, іноді полюбляю напустити пороху в очі роззявам. Негр усівся на передку і, клацнувши язиком, спрямував свою худобинку у бічну вулицю, що вже за кілька хвилин мала вивести нас ген із тісного кам’яного полону старих кварталів на широкий простір, де за високими модерновими спорудами поблизу центральної площі мовчазними привидами стояли смарагдові гори, і вже чувся шурхіт неспокійних хвиль.
То розпочався той час, коли, скінчивши денну роботу і закинувши обридливі клопоти у шухляду до завтра, чоловіки й жінки, прибравшись, як на свято, виходять із домівок потеревенити, послухати музику, випити вина, а юнаки і дівчата, ця одвічна окраса будь-якого міста, милуються чарівливими небесами на ганках, лавках, у скверах біля фонтанів. Чорні коси, сережки і браслети, яскраві хустки на тендітних плечах і сріблясті голоси-дзвіночки – це коштовними намистинами розсипалися містом дівчата. Вуса і бакенбарди, напнуті пихою і самовпевненістю груди, хрипкі вигуки й задирикуватий сміх – так чоловіки стверджують свою зверхність над світом. Не кажіть, що я не люблю людей – я їх люблю. Просто треба розуміти, що сльози й нещастя прикрашають їх так само, як радістьі посмішки. Я – те, що робить їх прекрасними. І не тільки я, все ж таки більш-менш цікава істота, а навіть старий потворний негр, не псує сьогодні краєвидів. Сьогодні все чудово – сьогоднішній день принесе мені вдачу й гроші.
Коні вивезли на набережну, покрасувалися темними силуетами на тлі палаючого неба й сивого моря, і заходилися тягти коляску вгору, куди несподівано рвонувши з-під копит, майнула дорога. І знову ми опинилися в кам’яному полоні, лише цього разу нас оточили не банальні людські житла, а лункі, вкриті мохом і таємницею скелі. Зробилося темно й холодно, на мить, від несподіванки, мене просякнуло почуття, схоже на жах. Таке, мабуть, опановує людей, що, долаючи всі перешкоди, спромоглися видертися з бідності, розірвати дванадцятиколінний тягар нещастя, прожити півжиття щасливо й багато і, зненацька, опинилися на межі повернення до колишніх злиднів. Я ренегат і відчуваю за собою певну провину, та не маю жодного бажання повернутися у лоно свого народу, де такі ж, як зараз, гори, ріки й озера, і суцільна, безпросвітна свобода померти від голоду і нудьги. Дурні! Нещасні дурні! Хоча мені і шкода цих убогих людей, що колись були плоттю від моєї плоті і кров’ю від моєї крові.
Дорога виробляла акробатичні вихиляси, звивалася підступною змією і занурювалася в справжні хащі – хто б здогадався, що такі місця є поблизу нашого містечка, хай невеликого, проте доволі сучасного й просунутого. Непомітно ми забиралися все вище й вище, і невдовзі мені здалося, що навіть дихати стало важче – зараз мене завезуть у якесь втаємничене індіанське королівство, навчать грати на барабанах і назавжди залишать лікувати місцевих... доки я не залікую якогось ватажка до смерті – тоді з мене живцем здеруть шкіру і підвісять догори ногами на дереві спокутувати гріхи. А хай навіть і не догори ногами, все одно… Господи, які моторошні перспективи малює мені густий, темний вечір. Адже я знаю, куди мене везуть – там має бути мармуровий рай, і крики павичів у парку, і плескіт золотих рибок у ставку… Он, бачу я, білосніжні мури, за якими вилискує, як ангельське дитя, як фарфорова статуетка серед шовків і оксамиту – вілла Pérola do Mar.
- Приїхали, зоре моя. Виходь, - глузливо хмикнув негр, завівши коляску через широкі ворота на заднє подвір’я. Дивлюся – тут все виглядає не так пишно, як ззовні. Підібгавши спідниці, ступаю на широкий дощаний поміст, де товчуться кури і негри. Негренята зиркають чорними очицями, спалахують реготом, але бояться наближатися. І, здається, що бояться тут радше старого негра, цього ожилого небіжчика, ніж мене. Риплячи усіма кісточками, мій новий знайомець, спрямовує свої кроки до будинку, і жестом запрошує мене приєднатися. Щойно ми зникаємо за дверима, як за нашими спинами, з боку хижок зривається музика й недоладні вигуки чорношкірих служників. Там, мабуть, відбувалося щось веселе, або, до чого я більше схиляюся, щось дурнувато-страшне, на кшталт старовинних дикунських ритуалів із зарізаними курками і вимазаними в крові обличчями.
Але, чим далі ми просуваємося будинком, тим густішою робиться тиша, ледь порушувана цоканням всюдисущих годинників. Килими, старовинні дубові меблі, шкіряні крісла, темні кольори – все свідчить про похмуру, сувору вдачу господаря. Від дихання підіймається пара – здається, холод тут якийсь неприродній. Чи він ховає тут між стінами, у коридорах і за шторами крихкі брила криги, чи це його славнозвісна наука, близькістю до якої він так любить вихвалятися, дозволяє йому штучно підтримувати непритаманну для цієї пори року температуру? Несподівано, перед моїм носом розкриваються якісь маленькі дверцята і на світ божий, якщо так можна висловитися, звідкись здалека, знизу, вузькими кам’яними сходами вигулькнув наш привітний господар, пан Осавльдо Муньос, зі свічкою в руках, розбитою пикою і такий п’яний, що соромно глянути. Негр миттєво залишає мене на поталу цьому лютому демонові, що сміється, плаче і, водночас, лається, як останній волоцюга. Тут, здається, не заведено потрапляти зайвий раз на очі хазяїну, втім, мені він явно радий.
