Осінь, як завжди, застала зненацька. Полоснула холодним дощем, примусила згадати заклопотаного творчістю міського жителя про дачну ділянку в далекій Тептіївці, де кисне і гниє в мокрій землі забур’янена, понівечена колорадським жуком, але все-таки яка не є, а картопелька. Власна картопелька.
І ось я на дачі. Квітуючий чотири місяці тому акацієвий рай перетворився в холодну сіро-зелену стіну, в якій ні тепла, ні затишку, та й узагалі аніякісінької привабливості.
Длубаю під холодним вітром у суцільній багнюці горе-картоплю, яка розміром не набагато перевищує свого одвічного ворога - колорадського жука, кляну-проклинаю загублені в анналах творчості предковічні хліборобські корені, що вчасно не пробудили в мені господаря і загубили врожай.
Зрідка поглядаю на клуню-обсерваторію за парканом.
"Певно, Дурник відпочиває, - міркую подумки. - Не виє. По-перше, ночі холодні, по-друге, хмарно, зірок не видно. Хоч спати не заважатиме," - радію.
От лиш мають думки мої негативну рису. Варто мені згадати, перебуваючи на дачі, свого сусіда, як він, мов з-під землі, виростає перед очима. Он і нині бреде поволі від паркану. Немилосердно шкутильгає, вмочаючи босі ноги в холодні осінні калюжі.
- У вас що, чобіт немає? - кажу замість привітання.
- Душі моїй чоботи ні до чого, - чую відповідь.
- Як застудите ноги, не до душі буде, - бурчу я і нагинаюся до картоплі.
Мимоволі кидаю погляд на Дурникові ноги і мною аж пересмикує - ліва нога небораки навіть крізь багаторічний бруд висвічує якоюсь неприродною чорнотою, а що вже товста, то до карикатурності.
- Шановний, - белькочу я спантеличено, - а у вас часом не гангрена?
- Минеться, - байдуже махає Дурник рукою.
- То вам же болить! - кричу я.
- Пусте, - відповідає Дурник. - Біль тілесний - не біль. Біль - це коли болить душа.
- Та до дідька душу, - репетую. - Ви ж гигнете, як остання муха.
- Ви краще дайте мені поїсти, - просить Дурник. - Бо до найближчих хат, знаєте, далеко, а я тимчасово не зовсім дієздатний.
Я забуваю про свою неприязнь до дурнуватого дідугана, я веду його бридке тіло у свою ошатну і чисту дачу, саджу на стілець, даю хліба, ковбаси, ще якогось харчу.
- Я викличу лікаря, - пропоную послуги.
- А навіщо? - дивується Дурник.
- Так допоможе ж він вам, - вказую на ногу.
- Чим? - перепитує Дурник. - Відріже ногу?
- Хай і так, - погоджуюсь. - Але жити будете.
- А навіщо? Пане юначе, я знайшов душу, я зрозумів світ, його вічність і неминущість, для мене оце земне життя, оця оболонка, - вказав на власне тіло, - ніщо, навіть більше того - тюрма. Мені б на волю, туди, до зірок, у Всесвіт, а ви мені ланцюг пропонуєте, аби я у цій в’язниці ще років десять мучився. Вибачайте, пане юначе, але це не я Дурник, як ви мене називаєте, це ви дурник, бо нічого не втямили і не втямите, напевно, хоч і числитесь письменником.
Взяв до рук шмат ковбаси, почвалав-пошкутильгав до дверей.
- Чому ж до цього часу на землі мучилися, - не втерпів я, - хіба мало мотузок і гілляк на світі?
- Я не по своїй волі прийшов у цей світ, не по своїй волі і йти з нього повинен. Можливо, душа моя тут провину яку спокутує, а я не досиджу у в’язниці якийсь рік, утечу, а її, душу мою голубоньку, на повторний строк сюди. А може, вона тут, щоб мудрості почерпнути, а я не дам їй ту мудрість до кінця випити, отут, на землі, прожив Дурником, і там, у спільному світі, таким же житиму. Ні, юначе, все повинне мати природний хід. І шлях душі цього закону цуратися також не повинен. Ось дав Господь ногу на цвяхові проштрикнути - значить, треба так, значить, пора збиратися до спільного світу. І не потрібно мені заважати.
- А як немає душі, немає Бога, - заперечую я, - чи ж варто помирати тоді з-за якогось цвяха?
- О, юначе, - зупинився Дурник, - та щоб дізнатися, чи є Бог, я готовий навіть цієї секунди померти. Але, на жаль, після смерті я не зможу вам повідати істини. З іншого боку, аби пізнати і роздивитися цей світ, я готовий жити вічно. Але, знову ж таки на жаль, я не зможу розказати вам про побачене і пізнане. Бо ви не вічні і на ту пору вже будете по той бік Бога, а я – по цей. Ось що значить безнадійність нескінченного пізнання. А може, я сам собі Бог. І там, у вищих світах, котрі ми називаємо раєм, знудився до краю від одноманітності та й придумав собі світ, та й поселився в ньому, ввіпхнувши єство своє, сиріч, душу, у грішне моє тіло. А може, рай потребує подій, бо відсутність подій – уже кінець світу, тож Бог і посилає душі на випробування у наше земне пекло. Душі, достойні раю, повертаються в нього, недостойні ж повертаються й повертаються на землю, в каземати нових тіл, де проходять спокуту віками, доки й не пройдуть.
- Та це дурна гіпотеза, - заперечив я. – Всесвіт он який безмежний, не ми одні в ньому розумахами по планеті вештаємося. Нас мільйони, якщо не мільярди, цивілізацій таких. Та в кожній цивілізації по декілька мільярдів жителів. Де це душ стільки в тому раю набратися? Якого це розміру він повинен бути? Навіщо створювати махину Всесвіту, коли достатньо одної планети у якомусь віртуальному світі? Логіки бракує.
- О, - усміхнувся Дурник, - а ви вже починаєте мислити. Хто його знає, чим світ повниться, яке коріння його ідей. Може, ви й праві, може, душа не в кожному з нас, а в декому лиш, аби в бездушному світі змогла вистояти і лишитися душею. А може, як я казав, душа одна на всіх, всесвітня, Бог. Він у кожному з нас часточкою й у кожному з нас весь. Життя вічне й не вічне, смертне, водночас. Ми – піщинка у Всесвіті; а Всесвіт – піщинка в нас. Я жартую, сміюся чи плачу, а по моїх устах постійно скапують сльози, сльози жалю неможливості повного пізнання світу.
- У вас у голові каламбур, - махнув я рукою, - то ви прагнете смерті, то жалкуєте за вічним життям, за довічною тюрмою душі своєї. Вас не зрозуміти. А може, все набагато простіше, га? Може, втративши силу до жіноцтва, ви не знайшли нічого кращого на цім світі, як занехаяти своє непотрібне вам тіло, бо смислом життя ви бачили лишень підкорення жіноцтва, секс, грубий, бездушний, тільки кількістю багатий секс. А інше все, оці ваші всі розсусолювання про Всесвіт, каземати душі – виправдання, і не більше, перед самим собою за тупе опускання на дно. Голі ваші пильнування неба на даху будинку – ніякі не польоти душі, а всього-на-всього примітивна туга за жіноцтвом, яке вам недоступне, брязкання непотрібною зброєю з матні на всенький Всесвіт. Ви втратили смисл життя, воно вам стало ні до чого, тож і перетворилися ви з нормальної людини на недоумкуватого сторожа зоряного неба, яке однак нікому ніколи не вкрасти, на даху власного, занехаяного лінощами і байдужістю, тіла-каземату. Безглуздо все, визнайте це, пане Данилу.
Я втупився невідривним поглядом у Дурника – ану ж, що він скаже у відповідь на гірку, пекучу правду.
- Так, я грішив колись жінками, - мовив Данило. – Але я літаю душею, літаю! – скрикнув. – І якщо я й сторож зоряного неба на даху власного будинку, то не тому, що боюсь, аби небо не вкрали, а тому, що тіло моє - каземат для моєї душі. Ми – не звідси, ми чимсь є й поза людьми, чом же ви всі такі тупоголові, що ніяк цього не втямите, а натомість давнім гріхом моїм криєте всю мою сутність до найдальших всесвітніх масштабів. Але ж я – не тільки давній гріх, я й до нього, я й він, я й поза ним. Я – скрізь; а гріх – тільки он там, у куточку. Та кожен з нас – Всесвіт, а ми норовимо його ввібгати у звичайну калюжу метр на метр розміром, котра перед очима. Розміри непорівнювані, недолугий мій опоненте і ще недолугіший психолог.
Хряснули двері.
Але наразі відкрилися й назад, явивши мені Данилову голову з сінешнього простору.
- Невже земний дух у вас ніколи не вступав у тяжбу з духовним? – перепитала та голова.
Я промовчав.
- Тоді ви не письменник, - укотре сумнівами вкрився Данило щодо моєї приналежності до красного письменства. – У писаки вбрели, а в письменники не влетіли. Не той політ.
- Якщо я і відправлюсь у політ, - заперечив я, - то вже аж ніяк не в образі брудного голого імпотента з напіврозваленої хати-клуні.
- Життя кожному будує свої космодроми для душевних польотів, - мовив Данило.
- Ага, все-таки життя будує, - зрадів я. – Значить, все оте ваше філософствування – ширма і не більше; за якою справжній будівничий вашого храму відторгнення від світу – неждана імпотенція затятого ловеласа. І вся ваша душа, пане Даниле, захована у пониклій матні, мало того, вона ще й весь світ вам туди затягла.
- Козел тупорилий, таку-т твою!... – Дурник не рукою навіть, очима своїми закрив за собою двері. Закрив так, що я думав, уся моя дача від того руху навіки зсунеться у порослий акаціями яр.
«Ага, Даниле Дурник, - торжествував я, - мілкі, мілкі душевні твої польоти. Весь Всесвіт, кажеш, криєш, то чому ж у світлицю правди навіть заглянути боїшся. Ой, переплутав ти, діду, свою душу із хворим мозком, від того залишився і без душі, і без розуму, і тіло занедбав, і світ. Ось уся твоя сутність, старигане, а ти ще когось повчати збираєшся, як злітати душею у Всесвіт. З матні вилетіти не зміг, а туди ж, у Всесвіт, кличеш. Ганьба, та й тільки.»
Виглянув я у вікно, бачу, побрів Дурник, поволік свою хвору ногу до клуні-обсерваторії, немов пішов шукати вічного спочинку від своїх метань, пішов творити останню у своїм житті дурницю – власну смерть із іржавого цвяха, що так безглуздо й неждано вп’явся йому в ногу, як колись тілесне каліцтво вп’ялося в його душу.
На свій подив, мені раптом стало жаль старого.
Десь враз поділося торжество перемоги від словесної перепалки зі старою і хворою людиною, а натомість у душу вповз жаль. Чи то в тій моїй душі за останніх півроку визрів величезний жаль до самого себе, який раптом лопнув, хлюпнувши й на зігнуту постать Данила Дурника.
Бо чого б я длубався оце в багнюці, вилущуючи з ґрунту недорікувату, величиною з горох, картоплю, якби все у мене було до ладу і творча наснага вела мене по життю тільки вперед і вперед, до духовних вершин, з яких стікає річка добробуту, здатна дати тілу належний рівень існування, вивільняючи тим самим душу від клопотів про приземлене, про кусень хліба насущного. Гей би так і було, але воно ж не так.
Щось хруснуло, зламалося – і лопнула вісь, і я вже не той я, що був донедавна.
У письменницьку річку я вскочив з досить-таки незвичного берега – з посади слідчого в органах внутрішніх справ. Як воно мене посунуло звідтіль між словеса та фонеми, до пуття й досі не втямлю – але шубовснув я у вир літератури досить і досить вдало. «Сивий кінь над мурованим листям» - я не довго й млів над сюжетом та характерами героїв, я просто, як звичайнісінький графоман, передер архівну справу про вбивство сім’ї селян їхнім завихреним на якомусь сектантському віровченні синочком, на яку надибав в анналах слідчого відділу. Всю тую історію я приперчив роздумами про вічне й нетлінне на фоні гіркого й малозрозумілого життя нашого, доточив дещо від себе до сюжету, виокремив ув окреме провадження розхристану постать глави сектантів, як символу зла, що рядиться в Божу тогу, капнув трохи еротики під соусом потужного, але зламаного під корінь кохання, осмислив вектори і синусоїди людського поступу до безумства, розкрив багатогранність нашої розгубленості перед квантами нових незнаних віянь у людському світосприйнятті - і на цьому всьому вимостив роман.
Надрукував. Власним коштом мізерним тиражем.
І мені пощастило. Не знаю як, але мій роман потрапив до рук одному кінорежисеру, навіть більше того, впав йому в око. З мого роману змостили досить тривалий і потужний телесеріал – на мене впала слава. А разом з нею і Георгіна Георгіївна.
Ця дама, як модно висловлюватись, досить зрілого бальзаківського віку, була дружиною колишнього високого міліцейського чину, який за дивним збігом обставин раптом перекваліфікувався у величезного багатія. Той чин-багатій на років двадцять п’ять вивершувався по віку над своєю дружиною, але, по всьому видно, не дуже тим переймався, бо Георгіна Георгіївна почувалася побіля свого судженого вкрай одинокою, забутою і незатребуваною ні в моральному, ні в духовному, ні, певно ж, і в фізичному плані.
Тож і нудилася серед розкоші, дивлячись нескінченні серіали по телевізору. Бачила й той, за моїм романом. І тут, так уже трапилося, звела доля прихильницю серіалу з його праотцем, себто, зі мною. Розчулений увагою до своєї персони з боку такої знатної дами, я не втримався, обдарував її ще й екземпляром свого роману.
Георгіна Георгіївна незабаром мені зателефонувала і, розсипавшись у компліментах, порадила кидати всіляку белетристику навколо детективних сюжетів і братися за серйозну літературу, бо в мене, мовляв, до цього величезні задатки.
Я не уточнював, що Георгіна Георгіївна мала на увазі, говорячи про серйозну літературу, я просто взяв і встругнув роман «Лицарі думки святого Юрія» - роман про кохання між знатною, але нещасною пані, і молодим, але досить перспективним літератором. На той час я вже не працював слідчим, тож жодного натяку на детектив у тому романі не було. Виключно почуття і страхи та радощі двох сердець куйовдили добрих чотириста сторінок твору. Куйовдили, певно, добряче, бо коли Георгіна Георгіївна перечитала спеціально надісланий їй рукопис твору, то примчала до мене на квартиру і вкрила мене цілунками.
Я відповів тим же. Не скажу, що кохав, або ж хоча б жадав, ні, просто молодий вихвицок накинув оком на стару кобилу з метою гарненько попити парного молочка серед досить суворого, вкритого суціль жорсткими травами, степу.
На ту пору помер Георгіни Георгіївни чоловік-магнат і всі статки його перекочували у володіння дами мого, не буду лукавити, не серця, ні, просто моєї дами. Дітей заможна сімейка не мала, тож я зійшов Георгіні Георгіївні і за сина, бо меншим був на двадцять літ, і за коханця.
Тим і користувався. Пописував якісь твори, Георгіна Георгіївна видавала їх за свій кошт шаленими тиражами, вважала, плекає генія, а я віддячував їй за це палким азартом у ліжку, від чого вона аж божеволіла після пузаня-магната і мою геніальність множила стократ.
Життя моє пливло, неначе корабель по повноводній річці. Я строчив твори, немов боєць на передовій шкварить з автомата. Писав, не задумуючись особливо, про що писати, хоч і про вербу в березі, що з громом говорить перед тим, як він її торохне з блискавицею на пару, писав, аби тільки чим побільше написати, бо знав – мене видадуть за будь-якої погоди, гонорар мій наперед у кишені; Георгіна Георгіївна не зобидить, без шматка хліба не залишить, бо я – геній, це написано в її зіницях.
О тій порі я й закохався. У молоде дівча. Таке чарівне, таке далеке від літератури і таке жадане, що я втратив не тільки розум, а й обачність. Дівча мене жахалося, тікало світ за очі, а я гнав за ним, немов хорт за зайцем, не знаючи втоми, аж доки те дівча, втомившись украй від переслідувань, взяло та й заявилося до Георгіни Георгіївни.
- Заберіть свого чоловіка, - вимагати почало, - бо він мене ще зґвалтує, так домагається ледь не щоднини.
- Дитино, цей пан не є мій чоловік, - мовила у відповідь Георгіна Георгіївна, - але цей пан є геній і вам за честь було б піддатися на його вмовляння.
- Пхі, - скривилося дівча гидливо.
А я, що був присутній при цій розмові, мав, певно, такий дурнуватий і здивований вигляд, що Георгіна Георгіївна аж розсміялася.
- Що, не чекав? – запитала.
Я тільки слину ковтнув.
- А я чекала. Всі шість років, відколи ми разом, чекала. Щодня, щоночі, кожну мить і секунду кожну. Думаєш, дурна баба тішиться хлопчиком і не тямить нічого. Помиляєшся, Петю. Тямлю. Розумію, що час і тіло візьме в тобі гору, але й інше розумію - нікуди тобі від мене йти, нікуди. Геній на прив’язі - чом не сюжет для роману. Даю волю – кохай молодих, кохай потай, але щовечора, підібгавши хвоста, біжи до мого ложа, бо без мене ти не геній, без мене ти полова, Петю. Може, це звучить гірко, звучить дико, але факт є факт – геніальність твоя базується не в мозкових звивинах, а в молодій матні на моєму старечому ліжку. Чом не обурюєшся, Петю, чом не кричиш, слиною не бризкаєш? Чом не тікаєш, не біжиш стрімголов чом?
Я мовчав.
- Та скажи хоч що-небудь, - мовила Георгіна Георгіївна.
- Нащо ж спектакль цей з моєю геніальністю? – важко промовив я. – Нащо такі шалені кошти на мої книжки? До чого все це, якщо я не геній, і моя сув’язь у твоєму ліжку – звичайний трах з молодиком? Зміст який, суть у чім? Молодиків – тьма, гукни зі своєю копійкою, не погидують, у тисячоголову чергу стануть.
- Нащо мені черга, як ти в серці, - схилила голову Георгіна Георгіївна. – Між іншим, не я, ти перший клявся у великій і довічній любові.
- Ти ж вірила, ти ж хотіла це чути, - мовив я.
- Ні, не вірила, - відповіла. – Але чути хотіла. І буду чути.
- Якщо знаєш, що це брехня, нащо ж слухати? – не зрозумів я.
- Тепер уже з помсти, - засміялася. – Геній на прив’язі, - повторила. – Жадаю такого роману. Навіть щоб назва така була – «Геній на прив’язі». Щоб усе, все по-моєму. Я володар у нашому тандемі. Ось правда, любий Петю, а твоя брехня, ну, вибач, але ж вона нічого не вартує проти моєї волі.
- Я піду геть, - мовив я, але якось так невпевнено, що й сам не повірив.
- Біжи, - погодилася співрозмовниця. – Поживи на волі, нюхни незалежності, а я зачекаю, коли повернешся. Двері відкриті. Завжди відкриті. Але умова повернення одна – роман «Геній на прив’язі» лежить у мене перед очима.
Я мусив піти. Добре, хоч квартиру вистачило кебети не продати (а думка була) та дачу, вчувши запах смаленого, завчасно, за останній, можна сказати, гонорар, купив, та картоплі з весни посадив. П’ять місяців холостякую. Геній практично вичерпався. Творів моїх ніхто друкувати не хоче.
- Сагайдак? – сміються в очі. – А нащо нам вас друкувати, як вашою писаниною і так, наче непотребом, усе завалено, а читати ніхто не береться. За гроші всяк може друкуватися, не всякого тільки навіть за гроші читають.
Біда.
Жаль. Себе, волі своєї, що невідь-нащо на мене впала і придавила, як камінь, недолею і злиднями, геніальності своєї, що виє по погребах Георгіни Георгіївни, бо поза ними вона просто розтає у світі, як ранковий туман, Данила Дурника, що тягне, певно, останні дні свого життя на сторожування зоряного неба на даху власного будинку. Власного. Де воля своя, вистраждана, а не дарована, де геніальність, хай і схиблена, а своя, оригінальна, а не з чиїхось ліжок та погребів, де думка своя, зроджена в муках, а не на папері задля гонорару, де душа своя, власна, Богом, світом тобі дана, щира й непідробна, а не на прив’язі прикована до чиєїсь волі, до чиєїсь копійки, до чиєїсь думки і чиєїсь душі для прислуговування.
Ех, пане Даниле, Даниле Дурник, не такий ти вже й дурник, як усі ми думаємо. Ти – вільний; а ми - хтиві. Ти нещасний, бо бідний на своїй волі, а ми нещасні, бо хтиві. Ти щасливий, бо можеш хоч придумати собі те щастя, а ми й придумати його не можемо, бо хтиві, і всі думки наші, як би це його звернутися й вивернутися, аби тепленько вмоститися у своїм існуваннячку, яке вже там щастя, коли на кожнім кроці тільки хтивість, хтивість і хтивість.
Всі ми люди, і ти, Даниле Дурник, теж. Невже ж згинути маєш через іржавого цвяха серед людської спільноти тільки через те, що порахували тебе всі за дурника і викреслили з собі рівних?
Але ж ти не сам у світі, навіть якщо виокремлюєшся з-поміж інших. Не сам.
Хоча сам ти скажеш, я ж знаю, ти скажеш:
- Я сам.
Але це неправда, пане Даниле. Це неправда. Бо як же це так – сам?
А люди ж довкола? Чи глухі, чи сліпі, чи черстві до такої міри, що їх і всесвітній потоп не розмочить? Бачити, як гине людина, давно поволеньки гине, через невігластво чи дурість, не суть важливо; важливо - гине, бачити і не допомогти?! Хай попри волю людини тієї, попри бажання її і помисли, але коли людина гине - її потрібно рятувати. Інакше ми не людьми будемо, бидлом, яке одно лиш жує свою жуйку, на все ж інше йому наплювати.
Дурний він чи розумний, коростявий чи без жодного прищика на чисто вимитому тілі, але якщо він людина - його потрібно рятувати.
І коли на всю Тептіївку не знайшлося нікого, хто б згадав про старого з-під акацієвого яру, про нього згадає, його врятує сусід - скромний міський письменник, який попри всі свої сумніви і впевненості в геніальності перш за все є людиною.
Людиною, спроможною переступити через неприязнь, через ненависть, через бозна-що, навіть через свою прив’язь, аби лиш не втопити у тому бозна-чому людяності.
Людяності, здатної сіяти добро повсюди, здатної зростити розум і здоровий глузд там, де їх згубив у дикунській самотності навіть такий всіма визнаний нікчема і непотріб, як Данило Дурник.
Бо можливо, людяність і є найвищою ознакою геніальності у світі.
Мчу до лікаря. Так і так, кажу, Аркадію Антоновичу, Дурник хворий.
- На тому заживе, як на собаці, - відмахується Аркадій Антонович.
- Де там, - заперечую я. - Гангрена,
- Що?! - аж присів Аркадій Антонович.
- Гангрена, - повторюю я свій діагноз.
Ідемо до Данила додому. Клуня-обсерваторія зустрічає нас перекошеними дверима, за якими ховаються холод, сморід, купа мотлоху і скоцюрблений Дурник на тапчані.
- Якого біса? - незвично грубо звернувся Данило до лікаря.
- Каже товариш, - вказав лікар на мене, - у вас гангрена кінцівки.
- Товариш бреше, - відповідає Дурник.
- А глянути можна? - наполягає лікар.
Замість відповіді до нас летить, розсипаючи лушпиння картоплі по підлозі, баняк. Я ледве встигаю відсмикнути лікаря вбік, тож баняк глухо гупає в перекошені двері.
- Йдіть геть, - суворо каже Дурник, - не доводьте до гріха перед смертю. Що в мене не є - не ваша то справа.
Але я не з тих, що легко відступають. Я вирішую донести покладений на мене моєю совістю обов'язок до кінця. Кидаюся до Дурника, щоб скрутити його, зім'яти, дати лікарю оглянути ногу, і як треба буде - спровадити до лікарні.
І раптом зупиняюся. Тисячі, мільйони вошей, що кубляться у брудних кучерях Дурника, в його одязі-мотлоху, в ганчір’ї, що йменується постіллю, зупиняють мене, мов гранітна скеля наступаюче військо.
- Що, юначе, - сміється Дурник, - людяність і воші - поняття несумісні?!
І я відступаю. Я боюся вошей, мені чисте моє волосся, здатне принаджувати коханок, горнутися хоч би й до Георгіни Георгіївни, виявляється дорожчим за поклик людяності. Тим паче, що в людяність мою швиргаються баняками.
- Ви ж помрете, - несміливо всовіщаю я Дурника, - вас же треба рятувати.
- Юначе, - чую у відповідь, - ви ще надто сопливий, аби розуміти серйозні речі, які я вам пропагував.
Мені образливо, мені соромно за таке відношення до себе з боку пропащої людини перед Аркадієм Антоновичем, що білою статуєю стоїть у дверях. Тож я мовчки опускаю очі додолу.
- Пішли звідси, - шепоче, смикає мене за рукав Аркадій Антонович.
Виходимо надвір.
- Я обіцяв не порушувати клятви Гіппократа, - мовить Аркадій Антонович, - але хай ця нікчема, - вказав на двері клуні-обсерваторії, - краще здохне, ніж має мучити себе і все село. У ньому ж зарази, як в атомній бомбі радіації. Опустити себе до такого тваринного стану - цього я не розумію, це треба бути нелюдом то відношенню до свого тіла. А що йому жити лишилося два-три дні - гарантія. Нога ж чорна вже навіть вище коліна. Тут і Бог, певно, безсилий. Одним словом, ми нічого не бачили, не знали - розходимося. Помре, дасте мені знати, я сповіщу сільраду, в землю якось зариють.
І пішов. Помаячів білим халатом вздовж акацієвого яру, мов останній день життя нещасного Данила.
Я стояв розгублений. Ось, поряд, у хатині, знемагає від болю, очікуючи смерті, яка не є, а людина. А ген вздовж яру пішов геть останній його порятунок. Хоча який там порятунок, коли він для Данила на цій землі вже скінчився.
Не витримую, ще раз заходжу до клуні-обсерваторії.
- Давайте будемо боротися за життя, - пропоную Данилові, - хай ампутують вам ногу, гляди, виживете, вишкрябаєтесь.
Два бісівських ока, в яких пекучим вогнем горів біль, втупилися в мене.
- Геть! - прохрипіли. - Геть, неуку, недоноску нерозумний!
І матюки, яких я ніколи не чув від Данила бодай одного, річкою хлюпнули в мій бік. Брудні, бридкі, непогамовні, хвиля за хвилею, мов ті воші, котилися на мене.
Я втопився в тих матюках, мені запраглося волі, світла, чистоти.
- Ну й подихай тут, - кинув я зло Данилові й пішов геть.
А мені навздогін летіли стогін, біль, крик, розпач:
- Господи, кому ж науку свою передати?! Кому, Господи?!
Але я вже не зважав на оте божевілля. Я наступного дня заглянув крізь вікно до оселі Дурника, побачив його ще живого, що, мов маятник, хилитався, простягнувши хвору ногу, на тапчані, та й пішов копати картоплю, наміряючись аж наступного дня перевірити, чи не відійшов ще на той світ тупоголовий, нестерпний Данило Дурник.
Якого ще вчора я порахував за вільну людину на землі.
Яка там воля?
Тупість, нерозумність – теж неволя.
