Готель «Власта» - квадратна бетонна будівля навпроти стадіону. Поруч лежить залізниця, нею туди й назад біжать поїзди, повні вугілля, нафти, деревини, піску, щебеню, людей, заліза, заповнені матерією вщерть. Вони ревуть крізь ніч, вона згорає під їхніми фарами, тоне під їхніми колесами, соромиться під їхніми поглядами. Поїзди прямують через міст і назовні. Вони везуть з моря сіль, багато-багато солі, запакованої в одяг, в футболки і сандалі, сіль тягне за собою величезні чемодани, кричить на своїх дітей, пітніє і витирає плечі хустинкою. Курить «Верховину» без фільтра. Сіль вусата, вона має пивне черевце і лисину півмісяцем, їсть кавуни і персики, чекає, коли мине санітарна зона і миє липкі руки. І коли висохне вся вода в мені, я стану сіллю. Це станеться, готель «Власта» перестане мене манити, і всі друзі, спогади, комфортні пози і вивчені кольори вилетять з мізками на стіну позаду, мабуть, за секунду до цього потьмарення священик скаже: «Чи готові ви…» Я не дослухаю питання, скажу: «Готовий, отче, хулі нє?» Тоді вибухне перший поверх готелю «Власта», погнеться арматура, тонни заліза та бетону впадуть на асфальт, скло буде чавитися під вагою, тріщини вкриють стіни, здійметься гора пилу, далекобійники стоятимуть біля своїх вантажівок і з розкритими ротами слідкуватимуть за цим нашим маленьким терактом. Хтось напише пальцем на пилюці, коли вона вляжеться – "кохання не буває". За стінами сплять порожні кімнати, а я знадвору дивлюсь на готель, на каскади балконів, на квадрат фасаду, на підсвітку букв «Власта», яка подекуди мигає. А над підсвіткою мигає ліхтар, а на мості мигають семафори, мигають фари повороту в машин, мигають зорі. Мигають чиїсь очі, щоразу інші, я думаю про них. І це нічим не краще, ніж розбити голову таксисту, щоб не платити, чи погрожувати пістолетом провіднику. Але я вибираю споглядання – я завжди обираю споглядання, кожного бісового дня, тижня, року, десятиліття, я ж бо бачу. Готель «Власта» дивиться на мене, я дивлюсь на нього: насправді я дивлюсь на всі обличчя, які зустрічав. Десь хтось знає, що це було в механізмах Всесвіту", тільки Всесвіту до цього діла нема, нема діла флешці до того, що на неї записано – їй важлива сама можливість, щось в собі зберігати, що дає їй право на існування. І мені це подобається. Насправді прекрасно бути ніким, бо нічого не змінюється – все ті ж жарти, все ті ж друзі, все ті ж телефонні номери, цифри, слова, кола, цикли, рекурсивні функції. Все той же вигаданий кокс і така реальна «трава», в яку я не вірив – «трави» не буває, це я знаю з дитинства. Готель «Власта» нагадує мені, що колись усе закінчиться, його підвали - це ід, фасад - вичерпна любов, нутрощі - скінченне життя, дах - різарвана на грудях сорочка, шкіра, підставлена під ніж Бога. Це і манить мене туди - в мої миготливі сни, до стадіону чи під міст, чи на балкон, чи назовні, у великий світ, величезний світ, ви десь бачили такий великий світ?
