- Думаєте, я дружину вбив?
- Ні, - кажу, - та й що мені до того?
- А якщо я? Що робитимете? Доки думаєте, сідайте біля столу — так мені краще буде вас видно, хоча... дивіться на вашому обличчі влягаються тіні. Може, так навіть гірше.
Доводиться слухатися, бо наша подорож добряче знесилила мене. Мені незручно, бо маючи міцну статуру, трохи програю на довжині ніг, а тому мої кумедні черевики на високих підборах — їхню кумедність усвідомлюю лише зараз у цьому пекельному освітленні — коливаються у повітрі над підлогою.
- То ви чоловік чи жінка? - запитує Освальдо Муньос, примружуючи трохи підсліпуваті очі. Звичайно, це вже занадто, мені не хочеться заглиблюватися в цю тему, тому я відповідаю непривітно:
- Ви забагато питаєте.
Господар ніби усвідомлює свою помилку і намагається виправитися, обравши для цього дуже вдалий хід:
- Ви, мабуть, помираєте від спраги.
- Так, не відмовлюсь випити. Це було б чудово! - в мене миттєво покращується настрій, і хочеться сміятися, проте я згадую, що він нещодавно втратив дружину, яку, стверджують люди, кохав попри складні стосунки й одвічні непорозуміння. Посмішка застигає в мене на обличчі, і я витираю її долонею разом із потом. Пан Муньос занурюється руками в постільну білизну і з зосередженним обличчям копирсається з хвилину між подушками, а тоді витягає велику пляшку із чимось каламутно-саморобним:
- Ви вбрані у спідницю. Строката спідниця у формі церковного дзвону — під нею може бути все, що завгодно. На вас напнуто кілька кофтин і ще грубий кожух, що, не зважаючи на спеку не розкриває жодної із ваших численних таємниць. Ваше обличчя, старе або молоде — цього я також не можу сказати напевно — більше розповідає про ваш характер, ніж про стать. До того ж ви з індіанської породи... Кечуа, чи не так? Це ще більше ускладнює завдання визначення статі.
- Мені б випити, - кволо озиваюся я, вже не сподіваючись уникнути неприємної теми. Він легко, ніби не пиячив кілька годин поспіль, зістрибнув з ліжка і дрібненько, підтюпцем, як у нічному жахітті, підбіг до мене, простягаючи пляшку:
- У вас чоловічі очі, - каже він переможно, - Ха! Я так і знав, що ви — чоловік, так і здогадувався всю дорогу. Ні, я вас добре знаю. Тобто, ні в якому разі не спостерігаю за вами, не подумайте, але ви якось весь час перебуваєте в полі мого зору, і я завжди вважав вас надзвичайно колоритною особою... Всі ці ваші стрічки, прикраси, вишивка! Мені подобається — дуже гарно, але ж мені завжди здавалося, що ви — не зовсім жінка, або, принаймні, дуже дивна жінка. Я, навіть, сперечався з дружиною, бо вона як раз стверджувала, що ваші яскраві спідниці не брешуть. Коли ви йшли на базар із цією вашою велетенською корзиною, вона змушувала мене зупинятися і спостерігати за вами... Ай, щойно казав, що не спостерігав за вами, а тут, раптом, виявилося... Але я й сам не знав, не помічав, як сильно ви нас із дружиною цікавите. Дивно, чи не так... - говорячи, майже ні на мить не переводячи подиху, він задкував, задкував, доки не впав знову на ліжко. На мить мені здалося, що він заснув і, навіть, почулося коротке хропіння, та він одразу отямився і з новими силами взявся за балаканину — те, без чого він зараз, мабуть, не уявляв життя. Інколи так трапляється з дуже старими або дуже нещасливими людьми — вони відчувають свій звязок із життям тільки через язик. Тож, доки в мене вливається диявольська рідина, від якої дере в горлянці і пече в шлунку, він, то занурюючись майже в несвідомість, то вражаючи пильністю й гостротою погляду, розглядає мої жилаві, тонкі, але напрочуд міцні руки.
- У вас чоловічі руки, - каже він, тепер ніби із жалем.
- Чому вас так цікавить питання моєї статі? - не витримую я, оживаючи від хорошої дози горілки і повертаючи собі, наскільки можливо, радість життя, вирішую все ж таки, але не надміру, пожартувати зі своїм хазяїном, - Якщо б ви мали можливість зазирнути мені під спідницю, то, мабуть, і тоді б не знайшли відповідь на своє питання, - це, до речі, було правдою. Пан Муньос, вислухавши мене з надзвичайною серйозністю, подумав трохи, а тоді поніс нісенітниці, та ще й з таким виглядом, ніби намагався мене вразити своєю обізнаністю на заборонених (на його думку) темах:
- Я знаю про вас дещо набагато важливіше. Про вас і ще про одну людину на ймення Кісточка — того субєкта я майже стовідсотково вважаю за чоловіка... Тому й хотів спершу побачитися саме з ним, а не з вами. Так от, я знаю, що у вас в народі чаклуни іноді набувають такої вправності в мистецтві і таких глибоких знань, що можуть за власним бажанням змінити стать, бо є жіноча й чоловіча магія. Чоловіки, що хочуть досягти висот у жіночій магії поступово перетворюються на жінок, і навпаки... подробиць, чесно кажучи, не знаю, але достеменно знаю, що це так. Але тільки природний чоловік може дістатися найвищого щабля у своїй гендерній парафії, а мені, далебі, потрібен професіонал, бог чи диявол — мені все одно, аби тільки гарантував мені результат... До речі, ви так і не відповіли, чи вважаєте мене винним у смерті дружини? Взагалі люди, і ви особисто.
Так, чоловік трошки несповна розуму. Тільки не до кінця зрозуміло: чи він щойно з глузду зїхав, чи це його звичний, “природний”, як він це називає, стан? У мене вже трохи затьмарилося в голові й предмети попливли перд очима, набувши смаку й кольору сльози. Романтичний молодий чоловік із нальотом загадковості розбудив у мені цікавість і ще якісь теплі почуття на кшталт співчуття. Він був мені приємний, як гарна картина на стіні затишної оселі, чи тепла ковдра посеред крижаної ночі.
- Багато хто вважає, та якби це було серйозно, ми, мабуть, з вами б зараз не розмовляли. Я не вважаю. Це на перший погляд. Щоб сказати точніше, маю зробити невеличкий психологічний експеримент.
- Ви читаєте книжки? - спитав він, - Психологія, психоаналіз? Намагаєтеся бути сучасним?
- Та ні. В мене під матрацом валяється кілька затертих книжок, від яких, наче від непотрібу за безцінок позбувся один заїжджий книгопродавець. Ви його маєте знати; минулого року він мав неприємності з небогою мера. Мене ще просили звільнити її від плоду їхнього гріха.
- Господи! То ви таки жінка? Наскільки мені відомо магія на смерть ненароджених дітей — жіноче мистецтво.
- Та заспокойтесь — це мистецтво нейтральне. Бо найпростіше, що можна зробити — це задурити людський ембріон і змусити його покинути материнське тіло. Це такі дрібнички, що й маленькі недорозвинені діти зроблять.
Так, я, можливо, на сторонній погляд виглядаю дуже дивною істотою: чи то чоловік, чи то жінка невстановленого віку з купою зморшок на обличчі і сильним, високим голосом, що так гарно й проникливо співає старих індіанських пісень. Мої очі блищать, наче в молодої, життєрадісної істоти, хоча це зовсім не так. На людях я інколи люблю посміятися і пожартувати, та ніхто не знає, чим я займаюся, коли ніхто мене не бачить. У місті мене не бояться (що дуже необережно і зухвало з їхнього боку), мене радше не помічають і, присягаюся, ніхто ніколи не переймався моєю особистістю настільки, щоб помітити мою незвичайність. Мене називають Рибою, але кому може належати таке ім’я? Насправді, люди куди менш спостережливі, ніж їм здається, схильні вірити на слово і думати за звичкою. Вони схильні не думати взагалі, якщо це може загрожувати їхньому спокою. Коли, напившись вина до синіх бісиків, чоловіки заради сміху запрошують мене на танець, і все навколо гримить гітарами і скрипками, я вистукую підборами й гордовито несу голову і затуляю світло яскравою спідницею, наче справжня красуня. І ніхто з моїх веселих кавалерів, що нагадали старій бабі про молодість, не здогадається, що баба та із секретом. Так само за звичкою дівчата, буває, назвуть мене дідом, і я поспішаю на поклик, у тій самій або й ще більш яскравій спідниці, яка, втім, нікого не спантеличує, у чорному боліварі і з косами на голові. Проте, як виявилося, знайшлися люди, що спостерігали за мною і самі собі ставили дивні запитання, мовляв, хто ж ця істота?
- Тож вам, пане Муньос, потрібна дещо незвична допомога, - після нетривалої мовчанки запитую я, - Вам потрібна допомога знавця чоловічої магії?
Освальдо одразу змарнів, але схилив голову на знак згоди. Видно було, що йому важко говорити на цю тему:
- Маєте рацію. І, хоч я ніколи не думав, що доведеться мати справу з простонародною індіанською магією, але, що робити, обставини виявилися сильнішими за мої забобони.
Такий вступ дещо здивував мене, і він, помітивши, як мої брови поповзли догори, поквапився виправити свою неввічливість:
- Вибачте, насправді я нічого не маю проти вашого народу чи культури, але зовсім нещодавно я не вірив ні в чорта, ні в бога, а тепер повірив у все. Мою дружину вбили, і я хочу, щоб ви допомогли мені з цим розібратися й помститися убивці. Тож, на сьогодні буде досить вашої згоди й усного запевнення, що ви впораєтеся із завданням. На цьому наша розмова скінчиться, і ви будете вільні повернутися додому. Якщо ви беретеся допомогти мені, завтра ввечері за вами прийдуть, тож, чекайте, пильнуйте і не пийте забагато. То що ж ви відповісте?
О, звичайно, він багато чого приховував від мене і, певно, що не мав наміру розкривати частину своїх таємниць і надалі. Це його право: право замовника, що платить гроші і, сподіваюся, чималі. Він скаже рівно стільки, скільки вважатиме за потрібне – решту доведеться дізнаватися самотужки. Та я не ризикую майже нічим: багато в чому індіанська магія – це справа віри, надії і страху. Вона завжди дієва, бо, коли б і не було результату, клієнта завжди можна переконати в протилежному – для цього є ціла купа засобів. Та подивіться на мене: сама моя зовнішність є доказом безмежності народних знань і могутності чаклунства.
- З нетерпінням чекатиму зустрічі, пане Муньос. Сподіваюся ви радо розкриєте переді мною свій гаманець, - кажу я дипломатично, кланяюся і збираюся на вихід.
