Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43776
Рецензій: 85292

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Сторож зоряного неба на даху власного будинку ч.1

© Михайло Нечитайло, 18-04-2015
Отримавши гонорар за свій останній роман, я нарешті змушений був підступитися до реалізації найзаповітнішої мрії – обзавестися дачею. Будувати нову не мав змоги – бо це, розумієш, клопоти, турботи, а тут творчість і таке інше; ну, одним словом, зайві життєві клопоти і творчий процес – поняття не те що несумісні, а просто небажані. Тож вирішив я придбати хатинку з клаптиком земельки деінде у глухому селі, щоби ховатися туди спекотної літньої пори від міського чаду і в тиші сільській відтавати від буднів світу, шукати душі свято, а тілу спокій – і творити, творити, творити.
Напитав, надибав таку хатинку. Бригадне село Тептіївка, забуте Богом і головою сільради, приліпило її по сусідству з якоюсь не то клунею, не то чудо-обсерваторією, на своїй околиці над темним, глибоким, сирим, порослим непролазними заростями білої акації проваллям.
Хазяїн хатинки, скромний міський чинуша, зумів перетворити підстаркувату глинобитну хату на такий собі міні-теремок з двома півнями на вершині металевої покрівлі.
- Не дача, казка, - вихваляв товар. - Ви ж гляньте, які наличники - писанка. А підлога! Дзвін! Вікна, наче їх Петро Перший у Європу прорубав. Я вже не кажу про покрівлю. А городик - манна небесна. І малинка, і суничка, й угноєно, ще б трохи більше тепла - банани росли б.
- Дача непогана, але... - намагався я знайти ґандж, аби збити ціну, - але провалля поряд, от якби річка...,
- Та що там річка… - заперечував чинуша. – Та й хіба ж це провалля? Невеличка улоговинка, та й по всьому. Тут акація як зацвіте, бджілки як загудуть - рай.
- Чому ж продаєте? - допитувався я.
- Син машину розтовк, грошей на ремонт треба, - зітхав чинуша. -  А то б я з цього раю..., - і важко, безнадійно махав рукою.
- А то що за одоробало? - вказував я на клуню-обсерваторію, що калікою-потворою виглядала з-за паркану.
- Туземець проживає, - байдуже мовив чинуша. - Та ви не звертайте на нього уваги, воно якесь дебільне, ніби не з цього світу. Сумирне, нікому нічого, але, як на мене, то дебільне.
Поторгувалися, чинуша скинув трохи в ціні, зважаючи на сусідство дачі з «дебільним туземцем», поплакав перед «творінням рук своїх»,  як прихлипував, та й зник назавжди з мого життя. Залишилася дача.

Забачивши крізь вікно міської квартири перший цвіт на білій акації, що скромно тулилася до старого ясена у дворі, я  заспішив до тепер уже рідної мені Тептіївки.
Надворі розростався рай. Той рай, коли весна, зруйнувавши свої кордони з літом, принесла тому гарний могорич, пообідала з ним усмак, що аж поспалися обоє та й дали природі повну волю.
Акація в проваллі - вона не цвіла, вона туманила світ тим медовим, солодким запахом, від якого в грудях вибухає атомна бомба, слідів вибуху якої в образі любові до землі стачає на десятки літ, до самого скону, коли заповідаєш посадити на могилі не що інше, як запашну білу акацію.
А бджоли... Ви б заглянули їм в очі. Ви б запитали - чому гудете, бджоли? Ні, не те, ви б знайшли чаклуна, попросили перетворити вас на бджілку - і тільки тоді б ви  зрозуміли, що таке є весна і літо, що таке є біла акація, що таке є справжнє щастя на землі,
- О-хо-хо-хо, - зарипіло чаклунським хриплим голосом за парканом.
Я здригнувся. До чого можна домріятися, га? Скрип "дебільного туземця" з-за паркану сприйняти за чаклунську пісню і неземні чари, що роблять тебе бджолою для збирання нектарів щастя.
«Дебільний туземець» в образі зігнутого бороданя, закутаного в якесь лахміття, глянув на мене дещо вицвілими, але все ще карими чи то мудрими, чи бісівськими очима і простягнув чорну від бруду, з величезними потрісканими нігтями, руку.
- Добрий день, - скрипнув.
Я без радості потис шкарубку руку і мимоволі витер свою об полу піджака.
- Боїтеся корости? - перепитав «туземець», кивнувши на мій жест.
Я засоромився.
- Та ні, - пробелькотів, - просто жарко, піт на долонях, витер ось.
- Хай і так, - погодився «туземець». -  Сусідом, значить, будете?
- Певно,  - не заперечив я.
- А як величаєтесь?
- Петро. Петро Сагайдак.
- А я Данило, - сів "туземець" на землю, простягнувши на траві такі засмальцьовані та брудні ноги, ніби років з десять безперестанку, не миючи, місив ними болото.
- По-батькові як? – поцікавився я.
«Туземець» знову глянув на мене, усміхнувся беззубим ротом і не відповів нічого.
- По-батькові як? - повторив-нагадав я своє питання.
- Данило, він і є Данило, - відповів «туземець». - У селі мене ще звуть Данило Дурник. Я, звісно, не в захваті від такого прізвища, але в принципі й не заперечую. А що у вас за фах?
- Та так, пописую трохи,  псую папір. Одним словом, письменник.
- Багато написали?
- Є дещо.
- А що конкретно?
- Романи, повісті.
- А якби точніше.
- «Сивий кінь над мурованим листям» - сама відома річ. Ще, може, доводилося читати «Лицарі думки святого Юрія» - теж моє.
- Не читав, - відрізав "туземець". -  Я взагалі вже років двадцять нічого не читав.
"Нащо ж допитуєтеся?" - ледь не вирвалося в мене.  Але змовчав, стерпів. От тільки розмовляти з цим брудним дідом перехотів.
- А ви ж чим займаєтесь? - перепитав задля годиться.
- Шукаю душу, - піднявся дід, рушив до паркану.
- І знайшли? - єхидно кинув я навздогін.
- Знайшов, - почув у відповідь.
- Що ж робите тепер зі знахідкою? – задаю напівжартома майже риторичне запитання.
- Іноді вигулюю, - мовить «туземець», зупинившись, - а зазвичай морю в казематі.
- Коли ж вигулюєте? – усміхаюсь я.
- Коли ясне небо і тепла погода, - чую відповідь.
- Де? – ледь не регочу.
- У Всесвіті, - звучить пояснення.
- В космос відлітаєте, чи як? – не стримуюся, сміюся.
- Я думав, письменники є розумнішими людьми, - обтер «туземець» пересохлі губи. – А ми ж з вами де знаходимось, не  у Всесвіті, не в космосі?
Знизав плечима, глянув, як на пришелепка, та й пішов.
«М-да, - ображено підібгав я губи, - дивний екземпляр».
На тому й розсталися.

Вечір видався тихим. Натомившись, полізло на теплу черінь горизонту спочивати сонце, сором’язливо з’явилися на небі зорі, висотався звідкись з-за лісу сонний та непричесаний блідий Місяць. В яру, заколисаному пахощами замріяної акації, якось винувато, мов помолилося на ніч, гавкнуло бродяче собача, від села, ніби крик мулли з мінарету, донісся котячий виск, мукнула вдоволено корова, зашелестіло листя, запала глибока тиша. Тільки звідкись віддаля, аж з-за ставу, що непорушним дзеркалом білів під Місяцем серед села, линуло жіноче:
- Альоша! Альоша, йди додому! Альоша, я кому кажу!
Та незабаром вгомонилася і жіночка - видно, капосний Альоша таки прийшов додому.
О, ніч! Літня тиха ніч, помережана пахощами білої акації! Не родився ще письменник, здатний її описати. Не родився. Тож годі й братися за непосильну працю. Краще рипнути дверима своєї дачі, знайти в темряві кімнати скрипуче ліжко, зірвати з нього благеньку ковдру, впасти та й заснути.
А сни, вони такими ночами неспокійні. Вони переповнюються вчутим звечора зляканим котячим виском і гучать, гучать, мов мідний дзвін після важкого удару в нього:
- Бу-м-му-у-у! Бу-м-му-у-у!
І так раз за разом, раз за разом, аж неспокій суне в душу, а серед тривожного сну біжить голуба кобила і кричить тужливими дзвонами:
- Бу-м-му-у-у, бу-м-му-у-у!
Хай йому грець, проганяєш кобилу, відкриваєш очі, бачиш перед собою стелю, а по кімнаті лине звідкись знадвору - а-у-у-и, а-у-у-и! Повертаєш очі за вікно, на звук, а там сяйво якесь неприродне.
Пожежа! Покидаєш тепле ліжко зі швидкістю застуканого зненацька коханця, летиш швидким жайвором до вікна і - о, леле!
За вікном, осяяна велетенським стовпом світла звідкись знизу, немов з-під землі, мерехтить і переливається клуня-обсерваторія мого сусіда-«тубільця». А на самім вершечку тої клуні, на квадратику з якогось прозорого, немов скло, матеріалу, роздягнувшись догола, розставивши руки, виблискуючи сивиною роками не митого волосся, поволі обертається сам "тубілець". А-у-у-и, а-у-у-и, - це його звуки, що вириваються з беззубого і, напевно ж, просмерділого провалля-рота і линуть разом зі світлом угору, до зірок, щоби струшувати їх з піднебесся і ховати в примружених очах старого діда, котрі зблискують, чи це вже мені ввижається, якимись бісівськими вогнями.
- Хай тобі чорт, - злякано, схвильовано лаюсь я, ловлю спиною невідь-звідки набіглі дрижаки і мимохіть відступаю від вікна.
- А-у-у-и! А-у-у-и! - лине півгодини, годину.
Бридке немите тіло купається у променях світла якогось прожектора, що тулиться, певно, в надрах клуні, чухається об падаючі зорі, набридає мені своєю непристойністю і дурним виттям, не дає не те що спати, вкластися назад у ліжко не дає.
Не витримую, мчу надвір.
- Заткніться врешті-решт! - кричу "тубільцю".
Не чує, обертається на фоні зоряного неба, виє, виє, виє.
Я затуляю вуха, я накидаю не себе гору подушок - але нічого не допомагає, за вікном виття і брудне голе тіло, що не дає спати, примушує на себе дивитися. Плюватися, але дивитися.
Мчу до клуні. З силою штовхаю перехняблені двері, перечіплююся в сінях через якийсь баняк, наступаю на сонного кота, що з вереском тікає кудись углиб хати-клуні, йду за котом, надибую прожектора, блукаючого світлом серед просторів Всесвіту, бачу перед собою палю з прозорим квадратиком зверху, на якому стовбичить, виставивши мені у променях світла всі гріхи, постать недолугого "тубільця".
- Агей, - волаю, - сеанс закінчився!
Мене не чують. Я кричу ще й ще. Але мене не чують.
І я вимикаю прожектор. Виття припиняється. Натомість зверху чується наростаюче шарудіння, і мені на лице лягає щось шкарубке, міцне і смердюче.
«Рука тубільця», - встигаю подумати. Та рука з силою стискає мою пику в щось мізерне й маленьке та й штовхає від себе геть. Не пам’ятаю, об що я вдарився плечем, як перелетів через триклятого баняка в сінях, як зумів відкрити перехняблені двері й опинитися надворі.
Пам’ятаю тільки очі «тубільця» поряд, його палець на моїх грудях і подих рота-провалля:
- Душу  лякати не можна, бо ще в порепані п’яти заховається і крізь тріщини випаде, а ми її ненароком притопчемо. І що ж ми варті без душі? Розуму у світі багато, душі – мало, від того й розум дурний. Зрозумів, хлопче?
Я сплюнув ображено і зі злістю, але воювати зі старим не захотів - чи то,  чесно зізнаюся, злякався його міцної руки, чи то остерігся біснуватих очей – пішов мовчки додому.
І  знову мучуся на своєму ліжку, знову чую ненависне виття, бачу світло і голе тіло, проклинаю чинушу, що зіпхнув мені обридлу йому дачу, і клянуся сам собі, всьому світові, байдужому котові «тубільця», що нипає біля мого тину:
- Продам к бісу цю халупу! Продам, бо тут, на цій дачі, певно, сама смерть чигає на мене.
І тільки рожева смуга світла на сході дала мені нарешті спокій і короткий сон, де нема-нема та й з’являлися біснуваті, бісівські очі «тубільця».

Ранок був таким, як і всі ранки. Несміливе сонце, роса, птаство й таке інше.
Вийшов я на подвір’я, глипнув напівсонними очима на занехаяну клуню-обсерваторію за парканом, сплюнув.
-  Чого плюєтеся, пане Петре? - почулося з-за паркану.
На світ божий з’явився засмальцьований «тубілець».
- Та так, - в’яло і невдоволено відповів я. - Коли цілу ніч утихомирюєш вовчу зграю, вранці не до усмішок.
«Тубілець» усміхнувся.
- Буває, - прошамкотів. - Ви ще нічого, все в собі тримаєте, а ваш попередник такими матюками мене крив, що хай боронить Бог таке на своєму віку вислуховувати.
- Чого заслуговуєте, те й вислуховуєте, - давав я натяки на припинення розмови.
- У кожного своє життя, цілі і методи їх досягнення, - не розумів натяків «тубілець», - тож усе це треба розуміти і належним чином сприймати.
- Нічого собі цілі й методи, - скипів я, - вити цілу ніч на даху, ніби вам хтось на яйце наступив.
- А ви, бачу, мало чим відрізняєтеся від попередника, - зітхнув старий, - такі ж нервові, нерозуміючі, брутальні.
- А що ж можна зрозуміти у вашому витті? - кипів, варився, булькав я. - Прожектор, брудне голе тіло і нескінченне виття. Тьху! А якби зі мною були якісь діти. Або переляк мали б, або цілий рік мене потім розпитували, чого це голий дядько на комин виліз. Та що там  діти, самому можна тяму втратити.
- Будьте ввічливішими, юначе, якщо не розумієте суті.
- Суті в чому? У голому стоянні на даху, чи у витті?
- Суті людської душі.
- Чиєї - вашої, своєї?
- Душі, як такої, що в кожному з нас своїм мікроном.
- Маєте на увазі Бога?
- Ні, душу. Біблію ви уважно читали?
Я зітхнув. Бесіда з цим чи фанатом, чи дійсно дурником, як охрестили його в селі, натхнення в мене не викликала. Бесіда бесідою, а сморід, що йшов від "тубільця", явно псував відчуття літнього ранку.
- Бог у кожному з нас, як гласить релігія, - не розумів моїх турбот про запахи старий Данило, - тобто наші душі є часточками вселенської душі, яка повністю вміщається в нашій душі і в той же час є душею кожного сущого на землі.
- Годі з мене ваших складностей, - перебив я оратора, - то хіба для того, аби це зрозуміти, треба лізти на дах і вити?
- А ви літали коли-небудь у Всесвіті? - примруживши очі, запитав старий.
- Не доводилось, я – реаліст, матеріаліст, одним словом, я, чорт забирай,  землянин, а не космічний мандрівник зі звихнутими мізками.
- Я - також. Але я літаю.
- Якраз під повню, чи як? - єхидно перепитав я.
- Під повню відьми літають, - заперечив старий, - а я можу літати хоч і щоночі. Аби лишень небо ясне та погодка співзвучна.
- А роздягатися нащо? Щоб полами сорочки зірок не пострушувати?
- Смієтеся, - зітхнув старий. - Усі сміються. Ніхто не здатен зрозуміти Данила. Дурник він, Дурник. От тільки хто тоді розумний? А ви ніколи не піднімали зоряної ночі очей до неба і не вдивлялися пильно в зорі? Отак, не моргнувши й оком зо п’ять хвилин, в одну точку?
- Бувало, дивився, то й що? - стенув я плечима. - Але не літав, не дав Господь крилець, - добавив насмішкувато. - Це ж оголитися треба, а я соромлюся. Та й відносно ваших польотів сумніваюся - вити ви вили цілу ніч, а от відносно злітно-посадочних піруетів - не примічав.
- А я не птах, - з образою мовив старий, - щоб крилами махати, не ракета, щоб з димом та попелом над селом здійматися, я душею злітаю, ширяю між галактиками, бо Всесвіт - то моя душа, він вливається в неї; от і виходить такий собі політ навиворіт - душа літає у Всесвіті, який поміщається в ній; бо вона є ним, а він - нею. Ось як я знайшов душу. Зрозуміли?
- А виєте навіщо?
- Від радості, від щастя, що душу знайшов і відчув, від туги, що каторжник я в тюрмі свого тіла.
- А прожектор?
- Щоб відчути себе поза землею, поза тілом, лише у Всесвіті, в потоці світла.
- А  оголятися нащо? Хіба це аж надпотреба?
- Одяг, як кайдани, не дає себе відчути вільним, голе тіло - також тюрма, але менш помітна.
- А брудна сідниця, вона зірок не лякає?
Сердито зблиснули бісівським вогнем очі старого.
- А ви не письменник, юначе. Писака - так; а письменник - ні. Я більше, ніж упевнений, що всі оті ваші «Сиві коні» - дурниця і тільки. Недалекі люди справжніми письменниками не бувають. Письменник - це політ душі. А ви - з плазунів. Отак.
Розвернувся, важко почовгав до своєї клуні-обсерваторії.
«Пішов ти..» - вилаявся я в душі.
Цілий день порпався на грядочці. Але з думки не йшов старий. Він то ввижався голим над хатою, то придуркуватим філософом серед мого подвір’я, то дияволом у людській подобі з бісівським поглядом.
Я відмахувався, відхрещувався від видінь, але вони не зникали,
«А чи не написати про цього старого диявола якусь оповіденцію?» - промайнуло в голові аж надвечір.
З тим і вклався спати.
Зійшов Місяць, завив старий на даху, але я вже не лякався, я засинав спокійним, дитячим сном, наміряючись із завтрашнього ж ранку розпитати сільських людей про цього дивака, поспостерігати за його життям-буттям, історію його мешкання в цьому світі вивідати, створити якусь сатиричну річ про занехаяного до останньої жилки лжефілософа-невдаху, котрий вимислює із себе крашанку, хоча є тухлим яйцем, щоби кожне брудне тіло не тикало в мене пальцем - не письменник, мовляв.
Письменник!

Наступного дня село зустріло мене гомінкою юрбою, що велетенським джмелем гула біля сільської крамниці.
- Добрий день, - привітався я до того джмеля.
- Добрий, - загув у відповідь джміль.
Пристав я до юрби. Балу-балу - про те, про се погомонів.
- А що то за дід поряд зі мною мешкає? - поцікавився, ніби між іншим.
- А-а, Дурник, - усміхнулася юрба, - та так, не при пам’яті старий, з’їхав у нього дах, і він разом з ним, ще й дуже далеко.
- Невже замолоду такий пришиблений? - поцікавився я.
- А хто його знає, - відповіли, - заїжджий він. Отаким прималахоленим уже й приїхав.
- Але бувала, бувала тутеньки одна людинка, - втрутилася в розмову  якась жвава бабуся, - з тих місць, де пуп Дурників закопаний. Казала, за молодицями дуже Дурник у молодості припадав, на тому ґрунті й помішався.
- Стояти в нього перестало, - буркнув якийсь дід напідпитку, - от він і тронувся розумом.
- Тимофію, таке мелеш, - вжахнулася бабуся,
- А що тут такого, - лукаво підморгнув дід, - життєва правда, вона повинна розповідатися без прикрас. Як перестало стояти, то так і кажи - перестало.
Народ весело зареготав. Я реготів разом з народом.
Так от хто ти, Даниле Дурник? Звичайнісінький Дон-Жуан, який проциндрив життя по пеленах молодиць, а коли спіткала невдача, то впав так низько, що якби котрась із молодиць, яка шастала з тобою попід скиртами та по лісосмугах, побачила тебе нині, то згидувалася б свого злягання з тобою настільки, що чи й пережила б такий удар. Душу він шукає... Аякже. Світить голим тілом проти Місяця в надії, певне, що Місяць допоможе повернути чоловічу силу. Філософ задрипаний. Корчить із себе бозна-що, а по суті справи являється нічим, пародією на людину.
Сатирична повість про нікчемну долю сучасного Дон-Жуана зріла, як яблуко серпневої днини. Для її повного визрівання не вистачало лишень дрібниці - натуралізму з буднів горе-філософа.
Накопиченням натуралізму з буднів Данила Дурника я й зайнявся. Рано-вранці зіскакував з постелі, займав спостережний пункт на липі над яром, звідки клуня-обсерваторія з прилеглими територіями була як на долоні, а потім, коли Дурник брів десь на село чи на річку, мчав за ним назирці і спостерігав, спостерігав.
Спостерігати особливо не було за чим, бо життя-буття Дурника було одноманітним до такої міри, що аж хилило на сон.
Годині о десятій, коли раніше, коли й пізніше, навившись досхочу вночі на даху і виспавшись після того виття, він сонним ведмедем виповзав із клуні, чухав брудні груди, позіхав і брів за ріг клуні, де в кущах влаштував туалет. Потім зо дві години нипав по подвір’ю, нюхаючи квіточки та бурмочучи щось до дерев та кущів.
Далі брів на село. Тинявся по підворіттях, жебрав якогось харчу, щось знаходив, щось заробляв, як не дров нарубавши то сіно перенісши, щось, бувало, й цупив - все те ніс до своєї халупи, споживав, якусь годину дрімав, потім чвалав на клапоть городу, що зеленів за клунею картоплею і бур’янами, трохи там длубався, а надвечір ішов  аж ген до річки чи в діброву, сідав там на березі чи на якомусь пеньку і дві-три години сидів, мов статуя - ні він нікому нічого, ні його не зачіпай.
Отаке одноманітне, позбавлене сенсу і змісту життя. Далебі, треба бути неабияким письменником, аби з отакої сірості зліпити сатиричний твір, читаючи який, люди надривали би боки  від сміху над невдачами екс-Дон-Жуана.
Намилувавшись цвітінням акацій і повернувшись до міста, я довго ліпив задуману сатиричну річ, але вона виходила така ж нудна і недолуга, як і життя Данила Дурника, а що вже бідна, гола та нікчемна - то тут навіть Данилове тіло виглядало привабливішим.
- З нічого нічого й не зробиш, - прийшов я до висновку, - взявши в герої порожню, як ота трилітрова банка на холодильнику, людину, таку ж напишеш і повість.
Жаль стало втраченого часу. І ще більше посилилася неприязнь до Данила за його бісівську звичку красти в людей не тільки цвілий кусень хліба з підвіконня, а й час, відволікаючи його як не на нічне виття, то на дурнуваті повісті про дурнуватих людей.
Тьху!  

                                                              (Продовження буде).


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 30-04-2015

Цікаво і майстерно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 21-04-2015

Живе людина...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 21-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 19-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 19-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 18-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 18-04-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.55797004699707 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …
Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …
Огляд щоденника литовського повстанця: Приклад для наслідування
Боротьба з совєцьким режимом в середині ХХ століття набула широкого розмаху на окупованих територіях. …