Відступаючи, приголомшено дивлюся на те, що ще кілька хвилин тому було ноутбуком друга мого друга. Коли у дитинстві мати кричала: «Ти безрукий!», я ображався. А тепер підозрюю, що вона таки мала рацію.
Очі товариша мого знайомого стають червоними. Бідолаха аж захрип, лякаючи мене престижною маркою ноута й іменами тих, хто надере мені зад і начистить писок.
- Ти, - спльовуючи, крізь зуби процідив він, - винен мені п’ять тисяч!
- У мене немає, - голос тоншає і хрипне, стає схожим на мишачим писк. – Стільки немає…
- Твої проблеми! Шукай. До завтра. Більше я не ждатиму.
А що буде завтра? Щось мені підказує, що краще не питати. Може, інстинкт самозбереження?
Господар ноутбука нахиляється і збирає його запчастини, я картаю себе за зазнайство. Хлопці не могли розібратися з однією програмою. Щось із офісу сьомого Ворда. Я визвався допомогти. Сам. Користувався тією програмою раз чи двічі, а чомусь зарахував себе мало не до комп’ютерних геніїв. Звісно, нічого геніального чи хоча б комп'ютерно-грамотного у мене не вийшло.
А потім, передаючи ноутбук власнику, спіткнувся. Перечепився об іграшкове пластмасове котеня. Хто його тут кинув? Чи не моя сестра Іринка?
Розвертаюся. Човгаю до своїх воріт, ледь переставляючи ноги. Настрій нижче іграшкового парканчика, яким та ж Іринка огородила свою приватну територію. Де взяти до завтра п’ять тисяч? Хіба що роздрукувати на принтері?
За моєю спиною заходяться скрипом ворота. На подвір’я, важко сопучи, суне дядько Петро - племінник колишньої сусідки. Услід за ним - і вона, Надія Семенівна. У яскравому строкатому халаті, на якому намальовані великі пір’їни павичів.
Весело гавкаючи, назустріч їм біжить мій пес Бак. Цуценя спаніеля, у майбутньому мисливський пес, свідомість котрого ще перебуває у тій стадії розвитку, коли усі – друзі. Кружляє навколо Надії Семенівни, намагаючись ухопити її за поділ халату. Та махає на нього руками, що тільки розпалює ентузіазм Бака.
- Ну що? – пропустивши зайву прелюдію, Петро одразу переходить до справ. – Згадав?
Стримано посміхаюся. Забігали, поціновувачі літератури!
Надія Семенівна ніколи не називала свого чоловіка інакше, аніж неробою.
- Хто такий невоба? – у дитинстві запитував я батька.
Тато, меланхолічно вертячи в руках цигарку, тицяв пальцем в сторону дядька Максима.
- Він!
Мої батьки днями зникали на роботі, поверталися затемна, втомлені й дратівливі, а сусід був завжди вдома. Своїх дітей у них з Надією Семенівною не було. Я часто прибігав до нього. Гратися. Він вирізав мені із дерева солдатиків, літачки, а пофарбований у чорне дерев’яний пістолет був предметом заздрощів усіх хлопців нашого села.
- Якби ти був як дядько Максим, - часто дорікав я тоді батьку.
Дуже розважав подібними розмовами матір і лякав тата.
- Я не як той нероба! Ясно? – заводився мій старий. Матері доводилось гладити його по спині і шепотіти на вухо щось заспокійливе.
У нас на селі як: не працюєш на цегляному заводі – бовдур і нероба. Дядько Максим теж там колись працював, а потім пошкодив ногу і вийшов на пенсію по інвалідності. Мізерні, як на той час, гроші. Надія Семенівна нагадувала йому про це мінімум п’ятдесят разів на день, дорікала кожним шматком хліба. Допомагали й інші. «Он у Степана катаракта, він практично одноокий. І нічого, робить. А у Валіка тиск. Що вже казати про горбатого Сашка?»
Дядько Максим тільки знизував плечима.
- Мені вистачає.
Ніхто не міг простити йому того МЕНІ ВИСТАЧАЄ. Звичайно, Максим ще міг працювати. Але не хотів. На пенсії він захопився літературою. Почав писати маленькі оповідки – головні об’єкти глузування Надії Семенівни і її багаточисельної рідні. Вона палила оповіданнями піч, викидала у двір, набивала рукописами мокрі чобітки. От бовдур! Недороблений писака!
«Це ж твори! Не можна так з літературою» , - хапаючись за голову, бідкався дядько Максим.
Думаючи про Надію Семенівну, я уявляв вишикуваних в ряд Пегасів, яким вона відтинала великими ножицями крила.
Те, що люди не розуміють, вони або ганять, або підносять до небес. До цькування дядька Максима підключилася й інша рідня. А дядько сам, дядько в опозиції. З ним в однодумцях хіба що старий пес Мухтар. Я не раз бачив, як Максим, сівши навпочіпки біля будки, розмовляв зі своїм собацюрою. Той схвально махав хвостом. Еге ж, життя - воно таке, приятелю. І не кажи!
Коли я підріс, він став розмовляти зі мною. Нажаль, я не розумів і половини сказаного ним. Чому дядько Максим хоче бути таким як інші? Я – нізащо! Не хочу скидатися на тих задавак з нашого класу.
Проте я уважно його слухав. Для сусіда це було важливо.
- Ви вже багато написали?
- Багато.
- А чому не друкуєтесь?
Що відповісти наївній дитині? Він сумно посміхався і говорив: «Нехай полежить до кращих часів».
А одного весняного ранку, щойно на небо зійшов несміливий рожевий світанок, дядько Максим приніс мені товсту папку із усіма своїми записами.
- Нехай побуде в тебе, - і втомлено на мене подивившись, додав: - Поки що.
- А що мені з ними робити? – я не надто зрадів ось-такому презенту.
- Зрозумієш. Коли прийде час.
Я забрав папку додому і, не читаючи, сунув під ліжко. До моєї колекції журналів на автомобільну тематику. А через два дні дядько Максим тихо відійшов. У сні.
Надія Семенівна поплакала кілька днів для годиться, переважно за загубленою в такому шлюбі жіночою долею, підмарафетила дім і, залишивши його в очікуванні покупців, перебралася в місто до рідні.
З того часу минули три неповних роки. Роботи дядька Максима й досі пиляться у мене під ліжком. Іноді, коли на душі не надто весело, я дістаю їх і перечитую. У них щось є. Без сумніву. Те, що лікує, заспокоює, робить проблеми маленькими і непомітними. Не знаю, як це назвати. Мабуть, талантом. Просто раніше я й не здогадувався, що за багатьма речами можна спостерігати з отакої сторони.
Колишня сусідка повернулася тиждень тому. Із схожим на перекачаного культуриста племінником. Виявляється, дядько Максим все ж відправляв свої твори в різні видавництва. І його роботи помітили. Як завжди, запізно.
Вислали вдові гонорар. Попросили ще. А в неї немає. Кинулась шукати. Перенишпорила з накачаним кожен міліметр будинку, перемацали мотлох на горищі, обшукали сарай, навіть бігали до старої і глухої на одне вухо бібліотекарки – нічого.
До мене вони прибігали ще вчора.
«- Ти знався з Максимом, може щось пам’ятаєш.»
Незворушно знизую плечима.
«- Та ні, нічого.»
«- Пригадуй! – почала тиснути дружина покійного. - Це дуже важливо. А ми ще забіжимо.»
- Киш! – Надії Семенівні нарешті вдалося позбутися Бака, який побіг наздоганяти жовтого метелика. – Ну? – в мене вп’ялася пара мутно-сірих очей, оточена рясно нафарбованими віями.
- Я нічого не пам’ятаю.
- Пригадуй, пацан, - повільно закипав Петро. Так само, як наш старий електрочайник. – Це гроші. Реальні.
Мені потрібні гроші. Сам знаю. Але дядько Максим мене вчив, що не все продається.
- Я нічого не знаю, - м’яко, але наполегливо, щоб зрозуміли, що тут немає чого ловити.
- Де ж ті писульки? – у відчаї викрикує Надія Семенівна.
Петро супиться, роздуває ніздрі. Як бик перед боєм. Повертається до тітки.
- А чим ти підстеляла підлогу, коли штукатурила стіни?
- Та ні, - губиться вона. – Їх було багато.
- Скільки?
Покидають мій двір, вже сварячись.
Я заходжу до будинку, дістаю із сховку рукописи, розв’язую на папці мотузку. Розгортаю. Поглянувши на трішки пожовклі краєчки листочків, повертаю їх назад. У надійне місце. Нехай ще полежать. До кращих часів…
