Ще декілька сходин - і вона вже вирветься з тісноти цієї жахливої, вузької сторожевої вежі.. а там - а там свіже повітря, простір! Важко дихаючи від нескінченного бігу вгору, долає останню сходину - і ось її осліпляє стрімке сонячне сяйво - вона вже нагорі, на оглядовому майдані, оточеному низьким муром. Рвонув різкий вітер, затріпотіли поли її весільної сукні, а вельон, якби не важка діадема, то відлетів би кудись чортзна-де. І нехай! Молода жінка підбігає до муру. Від висоти їй паморочиться голова - десь далеко внизу лише імла та гуркіт спіненої ріки. Намагається вдихати студене повітря, зволожене туманами, що вже почали здійматися з дна пропасті й обволікати лісисті пагорби на другому березі, проте нові пориви вітру весь час змушують затримувати подих. Згодом вітер трохи заспокоюється і дихати стає легше. Роззирається довкруж - лише тепер вона бачить, на якій височенній кручі гніздиться ця неприступна княжа фортеця: десь там внизу, обтікаючи скелю з обох сторін, збігаються дві могутні ріки, які, переборюючи одна одну в невідворотнім, наче доля, стрітенні, зливаються і вже пливуть в одній швидкій течії в єдиному руслі, біжать однією рікою і перескакують через численні кам´яні пороги поміж крутих берегів каньйону кудись в напрямку Півночі. Жінка раптом розуміє: з цього боку фортеці їй не втекти, тут немає жодної дороги! Виходить, що і справді з цього острогу на кручі, що наче гострий клин височіє над ріками, є лише один шлях - через головні ворота та рів з падаючим мостом. Знімає у відчаї з голови коштовну діадему, зриває вельон і жбурляє це все вділ - і ось воно вже летить-крутиться білою птахою в прірву і, дзенькнувши об скелю, нарешті топиться в чорториях дикої води. Її погляд очманіло блукає поверх мурів: там, за тими лісами, за якими вже западає багряне, мов кров, велике сонце - її порятунок.. Заплющує очі - лише один-єдиний спомин перед її зором: яскраве кольорове світло, що ллється згори крізь вітражну розету костьолу, та світлий, наче само небо, погляд з-під каптура чернечої ризи..
А потому.. Що було потому? Потому прибігли князеві охоронці і, взявши її під варту, відвели назад у палац, де ще буяла весільна гостина..
******************
..Щось холодне на чолі змушує її розплющити очі - спочатку не може второпати, чому таке світло і звідкіля воно, та згодом перед розмазаним зором почали прорізатися контури постаті, загорненої до самої голови у якомусь балахоні з каптуром, потому й саме обличчя - бліде, схвильоване, з міцно зімкненими в одну суцільну риску вустами, тільки очі горять. Вона впізнає ці очі.. Сіпнула собою у спробі припіднятися, та нова хвиля пекучого болю відкинула її на лежанку.
- Спокійно-спокійно! - прошепотів ченець і його рука торкнулася її чола. - Ви вся палаєте, ваша високосте! Вам треба лежати! - вглядався зосереджено в її обличчя та обтирав мокрою ганчіркою її чоло.
- Я.. я.. - намагалася ворухнути язиком, та він прилип до піднебіння.
- Нічого не говоріть, бережіть сили. - і підніс до її вуст срібну чашу з якоюсь рідиною. - Пийте, полегшає! - притримав її голову, щоб вона напилася, та після декількох ковтків жінка закашлялася і її голова відкинулася на подушку.
- Вам треба зараз багато спати. Цей еліксир допоможе. - впівголоса промовив монах і, потрогавши ще її чоло, підвівся з лежанки.
Через якусь мить вона і справді відчула, що біль наче стихає, в голові перестає шуміти. Ще встигає крізь обважнілі повіки вздріти, як монах здіймає зі себе той сірий балахон і, зблиснувши на світлі своїми оголеними широкими плечами, миттю вбирається в сорочку, поверх неї натягає чорну ризу, потім здмухує вогонь на свічах - і хрест з Розп´яттям на стіні, що перед тим відсвічував у сяєві, темніє. Потому ще ніби чує скрип дверей, але то вже все десь далеко-далеко..
****************
- Повітря! Повітря! - прохрипіло її пересохле горло, а руки забилися, намагаючися відіпхнути камінь, що давив груди. Та пальці хапалися лише за порожнечу. Розплющила очі. Морок і тиша. Як у могилі. Чи й справді її кинули, як собаку, в ту страшну криницю-голодоморню й похоронили зажива? Обережно обмацала себе - ніякого каменя на грудях - це все їй, ймовірно, наснилося. Трохи віддихавшися від задухи, зіслаблою рукою обтерла з чола холодний піт. Спробувала піднятися, та знову відчула пекучий біль, що пронизав її до самих кісток. Лежала випростана з очима втупленими в морок і боялася ворухнутися. Тихо - так тихо, що чує навіть стукіт власного серця і те, як шпаркий біль розливається по тілі та перетворюється на в´язку рідину. Чує, як у жилах уже замість крові повзуть студені п´явки, як добираються до самого серця, присмоктуються до нього і вже п´ють-п´ють, смокчуть-висмокчують її волю, життєву силу.. Біль, біль! Не в змозі опиратися йому, заплющує очі і поринає у морок безодні..
..Морок. Безпросвітний і щільний - тисне-давить каменем.. Задуха. Повітря! Їй конче потрібно повітря! Та ось їй здається, що крізь оту глевку товщу тьми долинає якесь виття. Попервах тихе i надокучливе, монотонне, бо далеке. Та поступово воно наближається, переростає у голосне i тривожне, коливається і, врешті-решт, гуде різноголоссям. Вона чує, як цей дивний хорал обступає її зі всіх сторін, замикає її у своєму кільці - кільці вовчої нічної меси.. Темрява і вовчий спів вливаються у її кров крижаними струмками.. Не може второпати: сон це, чи реальність? Відчуває, як стигне кров, затерпають кінцівки, а задуха вже підступає до горла, обвиває своїми студеними зміями її шию - і стискає, поволі стискає.. Та страх і паніка, доведені до крайнощів, раптом виривають жінку з мертвого оціпеніння, виштовхують її з лежанки і жбурляють кудись навмання крізь пітьму. Жінка вдаряється у щось тверде. Її тіло знову пронизує нестерпний біль. Зіслаблими руками наражається на щось залізне - і клямка подається вниз, важкі дубові двері відчиняються.
На кам´яній підлозі тремтить тонесенькою цівочкою ледь видиме світло. Важко переставляючи ноги та майже прилипши до сирої стіни, жінка сунеться за цією світлою рискою. І та смужка, котру очі ледь вихоплюють з пітьми, дедалі яснішає і ширшає. Ніздрі вловлюють щільний запах ладану i сирості вологих товстих мурів. Боязко озирається: "Святиня? Уночі? Як же я тут.." і завмерла при думці, що ошелешила.. Біль, ще зовсім свіжий і той давніший, як перестояний страх, знову дається взнаки. Страшенно печуть плечі, посічені батогом, стегна нидять від довгої важкої дороги верхи на коні, а низ живота тягне, наче наповнений камінням. Болить усе тіло. Ta ще більше болить серце. І вивертається нутро. Від лютих, збожеволілих, оскаженілих i налитих кров´ю очей, від розпашілих, як у бика, почервонілих ніздрів, від бридкого зловтішного сміху, від огидного смороду утробного диху, зубної гнилі і перегару, від масного й спітнілого тулуба, що як туша кабана навалювався на неї всією вагою і чавив їй ребра, від ціпких жилавих і кігтястих рук, що нещадно терзали її тіло.. Hайнестерпніше пече від плювків в обличчя і ненависних слів, що зринали прокляттями її душі - душі, котру топтали і змішували з багном та кров´ю.. Князь, цей кровожерливий тиран, що так довго хитрощами й погрозами вмовляв її нещасного батька, аби віддав йому свою єдину доньку, котра - як кажуть добрі люде - може, й не дівка зовсім, а справжня відьма, наречена самого чорта (за що буде звинувачена в чародійництві), нарешті, отримав свою дорогу здобич. І взяв своє сповна..
Але як вона змогла втекти? Як? Може, самі небеса стали у поміч? Бо як же їй вдалося вислизнути з кігтів цього старого упиря, та ще й прокрастися глибокою ніччю через цілий замок і подвір´я до стаєнь? Як спромоглася перемогти біль і знову не зомліти? Яким дивом коні не заржали, не видали її охоронцям, що саме поснули під блідим сяєвом місяця і в яких вона вкрала ключ від брами?
"Як, скажи-но мені, Боже, могло статися, що цей вороний коник перескочив зі мною такий широченний рів під муром і потому всю дорогу ніс мене, мов на крилах, через непрохідні дрімучі ліси? Як йому вдалося не потрапити у вовчі зуби, що голодною, лютою зграєю гнали за ним та вже майже вгризалися у його ноги? Як, врешті-решт, ця ласкава тварина знала, куди мене має довезти?" - зверталася подумки до Господа жінка, помалу сунучися до світла.
"Боже, це Ти мене врятував, так?"
Сповита слабким світлом, святиня мовчала як гріб..
..Морок чаївся під високим ребристим склепінням і раз у раз тягнувся довжелезними кінцівками тіней по стінах. Та світло від мерехтіння свіч на вівтарі й попід образами вздовж стін безперестанно з тим мороком змагалося, повсякчас відганяючи його чорноту назад у закутки. Молода жінка нечутно, аби не сполохати святу тишу, повільно пройшла повз лавицi для вірян. Oсвітлений вівтар з Розп´яттям вилискував золотом. Вклякла перед ним. З першим прошепотілим "Отче наш..." з-під заплющених повік покотилися сльози. Руки, стиснуті до хрускоту кісток, побіліли від болю, з-під нігтів на шкірі проступила кров. Почала молитися - гаряче, палко, самозречено, як у лихомаці.. Xотілa забути біль, пожиттєву ганьбу.. змити її сльозами, вишептати з тіла і душі молитвами - і, вибившись із сил від биття поклонів, впала долілиць на кам´ну підлогу.
- In nomine patris et filii et spiritus sancti *.. - наче у трансі почула м´який, ласкавий голос над собою.
- Аmen.. - ледве видихнула і відчула легкий дотик чиєїсь руки на плечі. Не підводячи очей, судомно вхопилася за поли ризи того, хто стояв над нею. - Святий oтче, прийміть покаяння душі грішної.. Благаю вас.. - примовляла і заходилася цілувати його ноги, та священник різко нахилився і підвів молоду жінку з підлоги.
- „I побачив я Небо нове і Землю нову; бо перше Небо і перша Земля минули, і моря вже немає. І побачив я місто святе, Єрусалим новий, що сходить з Неба від Бога, приготований, мов наречена, прикрашена для мужа свого. Почув я від престола голос великий, що говорив: “От, житло Бога з людьми, і він житиме з ними, вони ж народом його будуть, і сам Бог буде з ними, і витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло..”* - тихо промовляв святий отець рядки з Нового Заповіту і витирав з її обличчя сльози. А вона ловила його руки, похапцем торкаючися їх своїми устами.
- Не треба, не треба.. - зніяковіло і якось перелякано забирав руки від її поцілунків. - Не моя це заслуга, сестро моя во Христі. Тільки Божа і тільки Отець наш, Господь наймилосердніший, дасть тобі рoзгрішення.. - гладив її по волоссю.
І вже тоді, коли підвела погляд, вперше несміливо зазирнула в обличчя людини, що стояла поруч неї - це був знову той самий монах, котрий з´явився їй серед гарячки, той самий, що подав їй свічу під час обряду вінчання! Не монах, а наче сам янгол во плоті! З його очей лилося м´яке, небесне світло, губи ледь усміхалися.. Такий же погляд, який потайки сховала у серці ще тоді, коли вінчалася з князем.
- Господи! - тихо скрикнула, пополотнівши. І схилила голову, ховаючи очі подалі від гріха та гублячи нараз дар мови та самовладання.
- Сестро, не жахайтеся так.. - теж гублячися та не вміючи підібрати правильні слова, прошепотів чернець.
Душа затерпла, знітилася. Куди, куди тепер?! Це знову він - це їй справді не наснилося! Думки металися, як поранена звірина в клітці. Лише тепер зауважила, що на ній - не її вбрання, а чернеча сутана з грубої мішковини. Hічого не розуміла. Блимнула очима перелякано.
- То я вас, ваша високосте, мусив переодягти.. Прошу, пробачте, але ваш одяг вже одягом не був. - схилив смиренно голову.
- Я дещо пригадую, та, видно, ще не все.. Все було наче у страшному сні. Лише уривки. Не пам´ятаю достеменно, як тут опинилася і що було потім.. - опускала очі, бентежилася.
- Ви були в такому стані, що й не можете пам´ятати. Я теж був ошелешений і спочатку не міг повірити своїм очам: серед ночі у храмі - кінь, а на його спині - непритомна і закривавлена княгиня.. Ходімо он туди, присядемо на лаву.. - голос його був схвильований, та аби не видати свого трепету, монах легко торкнувся її рукава і повів за собою.
Вони присіли на одну із лавиць, сховавшися у притінку так, аби світло свіч не надто освітляло їхні обличчя і заодно аби було добре видно на вівтар і всю святиню.
- Ви вже тут три дні. - продовжив чернець. - Лише нині прийшли до тями. Я як міг, так вас i лікував..
Жінка затулила очі руками і розплакалася. Жах і жаль, та ще нове, незнане почуття, що гріло і бентежило - все у ній тепер вирувало.
- Навіть не можу собі уявити, що зараз у князя.. - прошепотіла. - Вони мене знайдуть!
- В Божому храмі кожен стражденний може знайти прихисток. Він є під захистом Господа і Церкви. Можете тут бути стільки, скільки потребуватиме ваша душа і здоров´я.. - і сумно поглянув на вівтар.
Вони замовкли. Княгиня ще тихо плакала, а чернець, все ще задивлений на вівтар, подумки молився.
Вона потайки поглянула на нього - його світле обличчя випромінювало тихий спокій, сум і радість водночас. "Мабуть, Господь сам захотів, аби я потрапила до цього янгола." - чогось подумалося їй і тут же сама ж і вжахнулася та засоромилася своїх думок..
- Я.. Святий oтче, дуже згрішила.. - нарешті порушила довгу мовчанку.
Він поволі перевів свій задуманий погляд на неї, уважно вглядаючися в її обличчя.
- Я, мабуть, теж согрішив.. - раптом мовив.
Вона поглянула запитально.
- Согрішив у своїх помислах. - додав скрушно, не відводячи від неї погляду. - Мабуть, ніхто з нас, смертних, не без гріха. А вам, ваша високосте, немає чого терзати свою душу..
- Отче! - вихопилося з її грудей. - Прошу вас.. брате мій, називай мене краще сестрою.. Бо ніяка я не княгиня, а звичайна убога жінка.. - обережно торкнулася його руки. І він, як не дивно, не висмикнув її, навпаки, його десниця ніби тільки цього й чекала - стиснув її долоню у своїй. Прибій тепла і дивного умиротворення набігав хвилями і вмивав її душу. Дивилася на нього, а він на неї. Мовчали. Сповідали й відкривали свої душі - перед світом, перед Творцем.
"Я продалася. За маєток, за титул. Ось і розплата за мій гріх.." - думала вона.
"Ні. Тебе продали, сестро. Продали як річ. За нелюба."- читала в його очах.
"А ти ж чому згрішив, брате?" - питала подумки.
"Бо гадав, що люблю Господа свого понад усе на світі, але я Йому зрадив. Щойно глянувши у твої вічі, сестро. Вже там, при твоїм шлюбі моя певна, міцна віра похитнулася. І я втратив свій спокій." - линули його думки.
"То не один мій гріх, брате.. Бо я - бо так називають мене люди - наречена Диявола.."
"Чому ті люди так кажуть?"
"Бо за нікого не хотіла віддаватися - відмовила багатьом. І це, як вважали люди, було дуже дивним. Казали, що бережу себе для Нечистого.. Ось і віддалася аж тепер.."
"Тебе примусили. Але це - не твій гріх." - подумки відповідав монах.
"Але Геєнни мені все одно не минувати! Якби ти знав, брате, яка злість, який гнів тепер в мені вирує, яка ненависть!" - і вона до болю стиснула руку ченця, і, вже не стримуючися, її думки вибухали іскрами згадок про ту злощасну шлюбну ніч, коли князь її ґвалтував, - "Присягаюся всім святим, що як щойно зможу, я зведу його зі світу! Я помщуся, я вб´ю його!!!" - і знову розплакалася. - "Ненавиджу! Ненавиджу!!! Я проклинаю його!!!"
"Не погань душі своєї надармо! Ненависть - це не вихід, а в поєднанні з прокляттям - це справді зло!" - журив її. - "Але в твоїм серці зараз промовляє не ненависть - повір мені - а справедливий гнів. Бо хто насправді знає, окрім Господа нашого, що таке гріх?" - і він погладив її по злиплому від гарячок, розкойовдженому волоссі. - "Адже ти любиш, сестро моя, ти любиш! Знаю це, відчуваю!"
Жінка знічено поглянула в його очі, намагаючися відгадати, як це він те, що твориться в її серці, так швидко зрозумів. І в тих очах вона не побачила жодного осуду - лише розуміння.
"Так, брате, ти все відгадав вірно.." - погодилася з його думками. "Бо до тебе, до тебе єдиного тягнеться моє серце - воно це пізнало ще тоді, коли я вперше побачила тебе!"
"Тож хіба любов, чиста любов - це гріх? Хіба втекти від деспота - це гріх? Чи зрадити віру заради любові - це теж важкий гріх? Чуєш мене, мій Господи?" - його думки летіли уверх, зверталися до самого Бога.
"Тож ти, брате, теж терзаєшся, як і я? Теж шукаєш відповіді, чи не згрішив, як і я? Бо, бачу, ми обоє зраджуємо вірності. Я - своєму законному чоловікові, а ти маєш в помислах зрадити Церкві, якій дав обіт.. Тож, брате, як би ти вчинив, коли б наш Отець тобі не відповів?" - питала далі.
"Все рівно чекав би на Його відповідь.. Але коли б не дочекався.. Та я, власне, вже згрішив.. зрадив свою віру.." - його очі палали.
"Брате, побійся Бога, віддадуть тебе анафемі! Ти ж присягнувся!!!" - благала вона, аби схаменувся.
"А ти? Чи б уже змогла жити так, як до цього? I попри обітницю, що дала своєму чоловікові - змогла би?!" - і він різко підвівся з лавиці, а вона - за ним, бо раптом усвідомила, що вони вже давно спілкуються лише подумки, ніби їхні невисказані слова враз набули дивовижної спроможності летіти повітрям і без єдиного звуку влучати прямо в серця.
Крізь стрілчасте вітражне вікно над вівтарем уже сіялося світання.
- Ходімо звідси, вже зоріє! - промовив монах, побачивши її налякані очі, i простягнув до неї руку. - Ходімо на чисте повітря! Зустрінемо Сонце!
- Там вовки.. - боязко вимовила жінка, ніби намагаючися переконатися, чи ще не втратила дару мовлення після отієї дивини з "летючими" думками.
- Чуєш цю тишу? Вони вже давно повтікали. - відповів - Влада ночі поминула.
Надворі їх окутала свіжа ранкова імла, що трималася над землею щільним шаром і крізь яку геть нічого видно не було - лише сині обриси гір над її молочною смугою та одинокий шпиль костьолу, який, мов стріла на натягнутій тятиві, встромлявся у світанкове небо.
- Колись люди вірили, що наш Господь - це Сонце! - і вказав рукою на величезну вогненну кулю, що вже здіймалася над горами. - Але й досі мало кому відомо, що Він - передовсім у людському серці.. Так, у серці.. - повторив монах, наче хотів переконатися у власних думках. - А Сонце і досі залишається Божим образом, котрий і надалі нам світить у наших душах. - і тут він раптом повернувся до жінки, що стояла за ним. - Я вже знаю відповідь! Знаю! Дякую тобі, Боже! - очі ченця спалахнули, як само сонце. Жінка на нього дивилася зачудовано і здивовано водночас.
- Наші колишні древні боги з часом перетворилися у нашого Єдиного Творця і Його ангелів, що заселили все неосяжне Небо. Але вони заодно переселилися й у наші душі. Тож як Небо зі всіма його зорями - безкрає, так само і людська душа і серце - вони безмежні! Такими безмежними бувають лише Небеса! А серце і душа - як самі Небеса! Бо, як говорить таємне вчення: Quod est inferius est sicut quod est superius. Et quod est superius est sicut quod est inferius. *.. Адже в серці та душі знайдеться досхочу місця як для віри, вірномy служінню Богу, так і для любові.. Святої любові між чоловіком і жінкою! - зволав монах радісно. - Це ж не може бути гріхом! Поглянь-но на Сонце, що приносить тепло і радість світу, поглянь-но на цю росу довкола, в якій воно відображається і сяє в кожній росині, мов діамант! Поглянь на небо - на це чисте, без єдиної хмаринки небо! Воно ж таке легке, його можна вільно дихати як повітря, його можна пити як воду, можна зігріватися ним як теплом від вогню, можна бачити, як воно райдугою цілує землю, як єднається з нею у Святім Шлюбі на небосхилі.. Так само можна і нам здійнятися та полетіти до нього, як птахи! Бо віра і любов дають нам надію, дають нам крила! Вони дають нам знання, що життя - це Божий дар! Господу було б нелюбим чинити над нашими душами і життями насильство, прив´язуючи нас до купи каміння. - і ченець вказав рукою на костьол. - Навіть якщо цією купою каменів є святиня чи зáмок з фортецею. Так-так, тепер я певен, що це так.. Що так, як є - так воно було і буде.. Бо Господь таким чином дає нам волю, свободу! Він дає нам можливість вільно дихати. Дає нам чисте повітря свободи! І ми зобов´язані прийняти від Нього цю свободу! Бо Він любить нас!
- Брате! - і її очі радісно засяяли. - Тож Господь - це Любов?
- І милосердя. І справедливість! Але тут, в цих князівських краях її нам не знайти. Наші душі мусять злетіти до Hеба звільненими! Тож полишмо це все - і втікаймо за свободою! Бо ти і я - ми вже без гріха!
Вона зрозуміла, на що він натякає.
- Але я боюся.. - знову відчула крижаний страх, як паралізує її волю.
- Не бійся, нам треба щонайшвидше покинути це місце! - впевнено промовив чернець, знімаючи зі себе рясу. Юнак залишився лише у сорочині та штанях з причіпленим до пояса ножем. Зауважив її сум´яття:
- І монах мусить чимось оборонятися від дичини і знаходити в цих лісах їжу. Тож ходімо! Негайно, бо часу вже нема!
- Та хоча би помолімося перед святим Хрестом.. Дорога попереду ж нелегка .. - попросила княгиня і вказала кивком на святиню.
Ченець зітхнув, але не підкоритися її волі він не зміг.
Вони повернулися у храм. І щойно припали на коліна перед вівтарем у гарячій молитві, як двері храму розчахнулися і всередину ввірвалося озброєне військо.
- Тікаймо! - зволав монах і, вчіпивши за руку ошелешену княгиню, поволік її за собою до потаємних дверей збоку вівтаря. Вони прошмигнули через вузький прохід і опинилися назовні. Миттю підбігли до скелястої кручі, під яким вирувала дика ріка.
- Мерщій сюди! - і він вказав вниз. - Іншої дороги немає! А там, за рікою та отим гребенем нас вже ніхто не дожене!
Наче у сні, у якім губиться здоровий глузд, княгиня глянула під ноги - і від того страшного погляду на спінену воду їй підломилися коліна.
- Я боюся.. - ледве ворухнула язиком жінка. - Господи, я не вмію плавати.. Ні! - і зісунулася непритомна на землю..
Цієї ж миті до них підскочили з обнаженими мечами вояки та обступили їх. Вслід за вояками з´явився грізний, як чорна хмара, князь.
- Взяти цих двох мерзенних перелюбників! - звелів, блискаючи гнівними очицями.
- Ваше високосте, ви на святому місці Божому! Побійтеся Бога! - застерігав монах вояків, піднімаючи ледь живу княгиню на ноги. - Сюди не можете з обнаженою зброєю! Сховайте зброю! У княгині тут притулок, вона - під церковною охороною! Хіба ви не бачите, у якому вона стані? - заступав монах жінку власним тілом.
- Кур-p-ва! Шльондра! Чортова хвойда, відьма захотіла церковного притулку! Тхьу! - злісно сплюнув князь. - Схопити цих двох і висікти! - наказав озброєнцям, - I замурувати у голодоморні живцем, притулених до себе! Ха-ха! Відступник і відьма! Ото їм буде притулок! Довічний! - розреготівся, розвернувся і з високо піднятою головою вийшов з оточення дружинників. Вояки відразу ж підскочили до княгині з ченцем, схопили їх, і поки зв´язували їхні безсилі руки, княгиня пополотнілими вустами шепотіла:
- Прости мене, мій Боже! Прости і ти, коханий! - плакала очима без сліз.
- .. I сам Бог буде з ними, і витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло.. - вчитувався в її очі монах і тихо повторював слова Йоана Богослова..
*In nomine patris… - з лат. "Во ім´я Отця, і Сина, і Духа Святого"..
*(21:1-4 Одкровення Йоана Богословa)
*Quod est inferius est sicut quod est superius. Et quod est superius est sicut quod est inferius - в перекладі з лат. "Те, що є долі, є як те, що є нагорі. А те, що є нагорі, є як те, що є долі" (постулат з "Tabula Smaragdina" - себто "Смарагдової скрижалі") Ця "Смарагдова скрижаль" зазвичай відноситься до Гермеса Трісмеґістуса (грецьке ім´я єгипетського бога Тота і в перекладі означає "Гермес Тричінайвеличніший"). Текст цієї скрижалі є важко зрозумілий, містичний - він створює філософську основу герметизму і мав значний вплив на розвиток алхімії. В езотеричних колах так за принципами цієї скрижалі закладено основні вислови та тези. Про знаходження цієї скрижалі існує декілька легенд. Мовляв, її мав знайти македонський завойовник Олександр Великий у гробниці Гермеса Трісмеґістуса, або ж її було знайдено в піраміді Хеопса; інша легенда розказує, що її знайшла Сара (дружина Абрама) у Хевроні в гробниці Гермеса Трісмеґістуса і т.д. Латинський текст цієї скрижалі походить з 12-го тa 13-го століття з древніших грецьких чи арабських текстів зі 7-го - 9-го століть. Цитата "Те, що є долі, є як те, що є нагорі, а те, що є нагорі, є як те, що є долі" відображає з´єднання матеріального та духовного світів, співвідношення між мікрокосмосом та макрокосмосом.
