Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2462
Творів: 44120
Рецензій: 86058

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Наближення сонця. Перша

© Катерина Омельченко, 15-04-2015
В одного чоловіка була дружина. Молода й гарна, в неї часто закохувалися, про неї багато пліткували, але в якихось дійсно негідних вчинках її ніколи не було помічено. Вона здавалася на дивовижу сором’язливою, і все червоніла, щойно до неї звертався незнайомий чоловік, а знайомих вона просто уникала. До того ж її, насправді, дуже рідко бачили на вулицях містечка, і майже завжди в товаристві чоловіка чи служниць, чи когось із родичок. Казали, що вона вміла бути приязною і, під час свого перебування в столиці, влаштовувала чудові прийоми з музикою і танцями. Хоча, тепер уже важко розібратися, де правда, а де вигадка.

Ніхто не знав, коли і як вона померла. Достеменно відомо лише те, що чоловік її, знаний у наших краях дивак, ексцентричний багатій і мало не якийсь учений, на похованні не з’явився. Ховали її вбиті горем батьки й незчисленні похнюплені родичі. До кладовища її супроводжувало майже все місто, але те, що в закритій труні лежала саме вона можна було сприймати лише на віру. Ми питали в нашого лікаря, в нашого поліцейського і в нашого священика, що сталося, але жоден із них не виявив бажання вдовольнити нашу цікавість. Усі вони похмуро відмовчувалися, відхекувалися і відверталися, а дощ накрапав уже так, що ціла вулиця парасольок текла між покривлених будинків униз.

- Чи будуть покійницю відспівувати? – спитала моя сусідка, товста жінка, що торгує вином. Її очиці так і виблискували цікавістю і якоюсь зловтіхою, ніби вона сама передбачала відповідь. Здавалося, всі присутні були впевнені в тому, що до освяченої землі її не донесуть, а поховають на тому жалюгідному клаптику між цвинтарною стіною і лісом, де вже знайшли свій останній притулок торішній утопленик, божевільний аптекар, що отруївся власними ліками і стара жінка, що не витримала страждань від ракової пухлини, яка спотворила все її обличчя. Але присутність священика змушувала людей до часу притримувати язики. Втім, він досі відмовчувався, не повертаючись навіть до знесилених від плачу родичів, щоб утішити, і на слова жінки зреагував лише швидким і якимось невпевненим поглядом. Звичайно, якщо щось таке й було в смерті цієї пані, її сімя добре заплатила всім причетним до таємниці, аби ті не патякали зайвого і не перетворювали місто на рій збуджених бджіл… Поховали жінку, все ж таки, як годиться, у сімейному склепі, поряд зі знаменитим мореплавцем, баронесою, актором, якого років зі сто назад також ледве визнали достойним зайняти це місце, і кількома вже менш віддаленими пращурами.

Місто гуло кілька днів поспіль, перемиваючи мертві кістки колишньої красуні. Казали, що вона витравила в собі плід і від того загинула, а дитина, мовляв, була не чоловікова. Ще казали, ніби вона дізналася про чоловікову коханку і з горя вкоротила собі віку. І про те, що це сталося внаслідок її вередливої і примхливої вдачі теж багато було розмов. Всі ці історії, одна лоскітливіша за іншу, долинали звідусіль і вже добряче мені набридли так, що, вдень несила було й виходити з будинку до людей. А пити все ж таки хотілося, і мучила мене в ті часи така особлива, пекуча спрага, що не вдовольнити її було б великим ризиком для мого здоров’я і настрою. Тож, довелося мені чекати сутінків, і тоді, як більша частина містян, безсумнівно, розбрелася по хатах, а в Підвальчику, мабуть, залишилися самі гіркі п’яниці, мене потягло зі страшною силою подалі від моїх похмурих жовтувато-зелених стін і сирої стелі.

На вулиці на мене війнуло несподіваною свіжістю і запахом морських раковин – сьогодні море здавалося особливо близьким, навіть, шуміло ближче, ніби на сусідній вулиці. Це мене дещо здивувало, і в голову закралася трохи навіть приємна думка про наближення шторму. Шторм – це Боже благословення, адже після нього нічого не залишається, як колись. Втім, я не знаю нічого ні про море, ані про шторми, і просто хочу пити. До Підвальчика залишалося кілька кроків, та дещо мені завадило туди потрапити.

- Гей! Це ви? – звідкись, ніби з якого підземелля, озвався до мене слабкий чоловічий голос. Так, це саме я, і мені це добре відомо, але чи відомо це чоловікові? Голос здавався хрипким і незнайомим. Густа, рівна темрява оплутувала все довкола так, що коло світла від найближчого ліхтаря здавалося мерехтінням далекої планети. Питання повторилося, цього разу більш настійливо й нетерпляче:
- Це ви?
І мені нічого не залишалося, як відповісти:
- Це я…
- То доведіть мене додому… Тобто, будь ласка.
- Де ви? – інстинктивна чуйність п’яниці до чужого п’яного горя пересилила навіть тривогу за власну безпеку, і мої руки почали намацувати темряву, щоб знайти того, хто так «чемно» благав про допомогу.
- Запаліть сірника, - непривітно озвалися до мене просто з бруківки. Сказано – зроблено, навіть дивно, що така проста думка не осяяла мій спраглий мозок без сторонньої допомоги. Яким же було моє здивування, коли з чорнильної ночі визирнуло до мене бліде, аж сіре обличчя пана Освальдо Муньоса, того самого багатія, чию дружину ми всі супроводжували в останню путь.
- А-а, то це ви… - сказав він ніби трохи розчаровано, але потягнув до мене руку й міцно вчепився за мій рукав, - Допоможіть підвестися, бо я лежу тут у власному блювотинні, і мені це не дуже до вподоби.

Попри доволі бадьорий голос і міцну хватку пальців, він був такий п’яний, що аж не вірилося. Тіло повисло на мені, як каменюка – хоч з гори в море. Його довгі руки мотлялися, як іграшкові, й безвільно билися мені в плечі, а ноги ледь пересувалися, обдираючи носаки дорогезних черевиків об кам’янисту дорогу. Треба було перехопитися зручніше, бо десь тут уже поблизу мали б бути сходи, не круті, але ж підступні, а ліхтар, що стояв за рогом, наче уникав нас і якимось дивним чином світив у протилежний бік.
- Можете швидше мене нести. Я вже хочу додому. Чому ви так повільно? – промурмотів він, а мені вже не вистачало повітря:
- Куди вас вести? Невже аж до будинку? – а мешкав він на околиці міста, на власній віллі за високим парканом і серед мальовничого парку з вербами. Ця вілла, біла, наче голубиця, колись ховала від сторонніх очей його сором’язливу й відлюдькувату дружину, та тепер пан Муньос на скільки міг енергійно запротестував:
- Ні, ні, тільки не туди. Ні за що в світі мене туди не ведіть. А-а, то ж ви не знаєте: я тепер живу в іншому місці, тут неподалік.

Ми звернули у вузький провулок, ще далі від моря, ще далі від життєдайного вітру й світла. Здавалося, він зумисно обрав таку віддалену від усього колишнього, улюбленого, місцину, аби відгородитися високими й похмурими стінами старовинних споруд від болючих спогадів про минуле щастя. Ах, щось таке поетичне! Мабуть, просто втратив унаслідок якоїсь афери всі свої статки, і тепер знімає єдине доступне житло.
- Знайдіть зелені двері – це буде мій будинок. Тут усі будинки однакові, тільки мій - із зеленими дверима. І не переламайте ноги – не хочу платити вам за лікарню.
То було слушне зауваження, бо й справді, ноги тут весь час наштовхувалися на каменюки, що лежали просто серед дороги, або потрапляли в ями. Черговий сірник, запалений із неймовірними труднощами, вихопив, нарешті, із темряви дещо, що мій супутник одразу сприйняв саме за зелені двері свого будинку, хоча, як на мене, більше нагадувало отвір у потойбіччя.

- Тягніть мене на п’ятий поверх, - наказав пан Муньос.
- Господи! Коли знали, що так будете напиватися, чому ж не обрали собі житла десь поближче до грішної землі? Чи пиятика стала для вас несподіванкою?
- А? Жартуєте? – ніби здивувався він, - Невдовзі я буду так близько до землі, що ближче й не придумаєш.
- То ваша справа, - зрозуміло, на що він натякав, та мною вмить опанувало роздратування, тому жодного слова підтримки чи співчуття цьому безнадійно п’яному чоловіку, мною висловлено не було. І це, здавалося, ще дужче його здивувало, адже він звик до уваги й одвічного блюзнірського підлабузництва містян. Ми ледь піднялися, куди треба і, просто штовхнувши головою двері, Освальдо Муньос ввалився до своєї квартири, а за ним, шкереберть, і я.
- Я вас сплутав із деким, хто міг би мені насправді допомогти, - сказав він, щойно перевівши подих, - Але нічого, й ви станетеся у пригоді, - Рачки, рохкаючи, як свиня, він поліз до кімнати і, пошарудівши десь із кілька хвилин, запалив свічку. Бідна й брудна оселя вразила мене неймовірно. Він стояв навколішки перед високим столом, тримаючи руки на скатертині і посміхаючись до мене якось розгубленою, жалюгідною посмішкою.

- Сподіваюся, ви не думаєте вплутувати мене в якусь дурну й безглузду справу? Допомога в самогубстві, чи щось таке? Ні?
- То от чого ви боїтеся? – все так само навколішках він переповз до вузького ліжка і незграбно закинув на нього своє масивне тіло, - Заспокойтесь. Якщо можете, заспівайте мені щось – я знаю, у вас глибокий, хвилюючий голос. Я… - він несподівано заплакав, рвучко підкинувши долоні до обличчя.

Треба йти. Кілька кроків відділяло мене від напіврозкритих дверей, але, помітивши мої пересування, пан Муньос миттєво схаменувся:
- Стійте, - тверезим голосом сказав він, так, що несило було не послухатися, - Залишіться. Я більше не буду. Будь ласка, не відмовте мені сьогодні в своєму дорогоцінному товаристві, - слова його звучали в’їдливо, проте щиро, і щось, можливо цікавість, змусило мене повернутися.  
  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микита Кіляров , 03-06-2015

[ Без назви ]

© Микита Кіляров , 03-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 17-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 15-04-2015

Усе починається з інтриги, оповите димком таємниці. Чудово!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 15-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 15-04-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4794340133667 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Ліян Моріарті «Велика маленька брехня»
«З біса добра книжка. Смішна і страшна» Стівен Кінг Бестселер за версією The New York Times «Велика …
Нещодавні екранізації книг
Література і кіноіндустрія — взаємопов’язані сфери. За мотивами романів знято багато фільмів. Наша добірка …
Українські vs зарубіжні обкладинки
Обкладинка є тим імпульсом, який спонукає людину звернути увагу на книгу. Вона розповідає про ядро видання …
Огляд фантастичного роману «Валеріан та місто тисячі планет»
Вже з самого початку стає зрозуміло, що книга ця не є стандартним твором. Адже написана вона на основі …