Ікар.
«Я вмирав тобою.
Ти п’яниш мене. Закликаєш до оргій Діоніса під тихий плач своєї ефірної гладі. Здіймаю кленове пір’я до рук твоїх.
Я вмирав тобою.»
Ти звір. В бетонній клітці. Химера дивиться крізь тебе. Благає народитись на відкритих ранах лопаток. Вдихаєш нудотний запах прілого кленового листя. Воно лоскочить оголене тіло.
Безмежний спокій на ланцюгу божевільної нестримності. Смієшся над актом кохання чорних проводів, котрі хапають твої ноги, шепчуться холодним полум’ям електричних розрядів.
Німота дозріває зерням гранату. Ти випиваєш це вино, й одурманеним крокуєш в портал в’язниці, заляпаного тінями голодних скель.
Голод каміння лякає тебе.
Співай же, Ікаре, реквієм безсмертю.
Сидиш у тінях і згораєш. Прагнеш до Бога. Та серце з’їдає зеленоока отрута налита в золотий кубок.
Неслухняні пальці плетуть крила. Чорні проводи маєш за жили та кістки. Кленове листя за пір’я. Зриваєш шкіру на спині, випускаєш химеру. Вона б’ється в екстазі, коли оголений метал пробиває цнотливі м’язи, вливається в потік лімфоми.
Ось і ти, химеро, стала Ікаром. Взяла його в чоловіки, з’єдналась вузами металу та плоті.
Крила набирають солодкої наснаги. Ти відчуваєш збудження кожної клітини. Мозок цілує твої мрії.
Ти злітаєш…
Рвеш груди в потоках вітру. Занурюєш обличчя у хвилі голок. Підносишся дедалі вище, натягаєш міцніше саван із крові. Химера кусає за лопатки. Підганяє демона всередині тебе. Чи можливо сліпого мрійника?
Молишся до бога. Ось ти вже тягнеш руки вперед шукаючи його. Натикаєшся на грайливу пустоту. Духів минулого та прийдешнього.
Ось минаєш наступну ефемерну сходинку. Руки й досі благальника. Ти відчуваєш запах Бога. Коштуєш кінчиком язика безсмертя. Очі плавляться від реальності.
Чекай і він постане.
Проходить крізь жерло сонця. Крилатий. Досконалий. Вічний. Стікає гарячим молоком тобі до рук, краде простір навколо тебе.
Сили покидають тебе. І ти в агонії простягаєш руку. Він торкається тебе, цілує твою кров під нігтями. Ти вибухаєш міріадами вишневих пелюсток, а потім сплітаєшся короною із диму навколо його скронь. Твоя кров багрянить на його шкірі, стає тендітним деревом. Голос котиться громом. А за ним, безсмертне тіло проходить метаморфозу, вкривається корою, де кожна борозна – це ти. Кожна гілка – це ти. Кожний лист – це ти.
Він мовчить як і ти.
Коли подих ночі забирає життя у дня, зорі оплакують загубленого батька. А десь, під його корінням, зірвані квіти вдивляються у вись.
Ромашки – відторгнення.
Фіалки – хтивість.
Тюльпани – байдужість.
