Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2455
Творів: 43986
Рецензій: 85733

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Зекономлю

© Елен Тен , 13-04-2015
- Встаю! Дайте мені ще три хвилини! – щосили горлаю, ладен душити капосний будильник. Соваючи голими п’ятами по слизькому дерев’яному бильцю ліжка, виводжу символи, чимось схожі на рятівне «SOS». Я ХОЧУ СПАТИ! Понад усе.
Сідаю, опускаючи ноги на холодну підлогу. Позіхаю, намагаючись продерти заліплені неспокійними снами очі. За вікном ледь світає. Найкращий час доби. Його перевага в тому, що в цей період я, зазвичай, сплю. І сновидіння видаються солодкими та мрійливими. Але новий тариф у маршрутках позбавив мене такої спокусливої можливості.
Після філіжанки міцної кави (єдине, на чому я поки що не додумався економити. І то лише через «здібність» мого організму засинати на роботі), виповзаю надвір. У вікнах сусідських будинків вже світиться. Минаючи обскубану після зимового сну алею, поспішаю вийти на дорогу. Не маю бажання пересікатися з такими ж бідахами, ділитися бідами, переливати скарги на життя із пустого в порожнє.
До роботи чапати п’ятдесят вісім хвилин. Не повірите, засікав. На автобусі – сімнадцять. Але квиток у п’ять гривень – недопустима для мене розкіш.
Сонні вулички здаються милими і привітними. Немов немовля у сповитку.  Немає нестерпної денної метушні. Нервових, постійно заклопотаних людей, які втомилися коливатися над прірвою, збайдужіли. До того ж піші прогулянки надають ще один вагомий бонус – разом із весняними квітами у жінок прокидається бажання бути вродливими. Вони розпускаються, немов пуп’янки бузку, наповнюють атмосферу мелодійним цоканням підборів і сонячними посмішками.  А у запилене віконце маршрутки не розгледиш одразу стільки краси.
Проходячи повз кондитерську крамницю, примружуюсь. Нізащо не погляну на яскраву вітрину. Не дозволю рум’яним паляницям себе звабити. Я на дієті. Нехай навіть вимушеній…
З’являюся на роботі одним із перших. В офісі тихо, наче все завмерло під дією  незрозумілих потужних чарів. Так і хочеться крикнути: «Агов! Є хто живий?»  На мене привітно зиркає охоронець. Певно, вважає зразковим працівником.
Пробираюся у свій робочий куток, ледь розминувшись на шляху зі старшим бухгалтером Галиною Сергіївною – немолодою габаритною тітонькою.
- Привіт, Валько! – як завжди, сканує мене критичним поглядом. – Зізнайся, хто тебе стриг?
- А що?
- Косо і криво. Повідривати б тим майстрам руки.
Гарячково воджу руками по потилиці, пригладжую непокірного чуба. Зізнаюся, сам себе трішки підскуб. В цілях тієї ж економії. Дзеркало у ванній кімнаті запевняло, що вийшло нормальненько.
- Ей, зійде!
Чемно вклоняюся, пропускаючи Галину Сергіївну вперед. Дістаюся  «надр»  офісу. Стіл моєї колеги Зіночки порожній. Раніше вона дуже необачно розкладала на ньому свої канцелярські прилади. А офісні їх помаленьку розбирали. Та й сам я не без гріха. Якось викрутив у неї з ручки пасту. Щоб зекономити на новій. Мав відчувати сором, а натомість собою пишався.
По обіді живіт вже виграє голодний марш. Притискаю до нього ліву руку, щоб, так би мовити, «приглушити» звук. Рахую на папері чужі гроші, а думки лише про вареники та котлети. Нестерпно хочеться чогось смачненького. Раптом хтось змилостивиться і запросить на застілля? І чому я за цей час не заприятелював ні з ким із колег?
О першій вже не витримую і йду до їдальні. На обід борщ, котлети, гречка і чай. І ціна нібито демократична – 15 гривень. От тільки я давненько тут не харчувався. Може, не варто порушувати традицію?
Переконую себе, що ненавиджу гречку. До тремтіння у колінах. Та й їсти мені зовсім не хочеться. Я не харчуюсь у їдальнях. Як робила свого часу батькова похресниця Ольга – комірник на невеличкому заводі. «Я бачила як все те готується», - зневажливо кривилася, через плече позираючи на місце громадського харчування.
Розвертаюся і йду геть. Як і схудну, то не біда. Влізу в давно не ношене. А погладшаю – ото вже проблема. Де взяти гроші на новий гардероб?
Доки мої колеги хрумтять по кутках чимось їстівним, розкладаю на столі свої розрахункові книжки. Ніби вже встиг призвичаїтись до нових тарифів, порахував, що і на що. А тут бац - знову виймай ручку. Затягуй пасок. Хоча куди вже тісніше?  І так заледве дихаєш…  
Заплатиш за одне, на інше не вистачить.  Баланс не сходиться, хоч сядь та плач. З якої сторони не підійди, ти постійно в мінусі. Навіть я, колишній вчитель математики, нічого не можу вдіяти. Відмовляюся від такої арифметики.  
Тепер  я працю помічником бухгалтера на швейній фабриці. Ледь застрибнув на цей останній потяг. З попередньою роботою довелося попрощатися. У зв’язку із кризою по школах провели скорочення. Директору просто вказали кількість зайвих людей. Він вже обирав сам, за принципом – подобається, не подобається. Але оскільки двоє інших вчителів математики – його племінниця і її чоловік, а третя – сестра когось із міськради, найменше подобався я.
Перегортаю видаткові книги у пошуках потрібної цифри. З однієї із них  випадає знімок рудоволосої жіночки. Пам’ятаю, що прибирав його подалі від очей, а куди саме – ні.
Валентин і Валентина, love story, якій так і не судилося мати тривалий happy-end. Валя – моя колишня дружина. Я доглядав її наче рідкісну квітку. А вона все не цвіла. А потім пустила коріння на сусідському городі. Для неї я був невдахою ще до кризи. Хронічним таким, безнадійним. Тепер би вона мене, взагалі, з’їла.  Боюся, буквально….
Валя постійно гиркалася з моєю тіткою Олександрою, яка мала нещастя жити по-сусідству і майже щодня заглядати до нас в гості. Материна сестра називала зарплатню «заклопотаною копійкою», і казала, що гроші люблять щедрість.
- Легко бути щедрою, коли грошей кури не клюють, - дратувалася моя дружина.
«Твоя тітка геть збавилась розуму, - бідкалася, театрально масуючи мізинцями скроні. – Та й ти якийсь пенькнутий», - її фірмовий вислів.
Пенькнутим вона вважала і рудого перса Левіса, якого я мав необережність подарувати їй на день народження. Стіни у прихожій були поклеєні бежевим ізопленом. Коту здалося, що пухкі повітряні подушечки - це ідеальний матеріал для того, щоб гострити кігті. Дружина ганялася за Левісом по квартирі з віником і щодня дотинала мені зіпсованим інтер’єром. «Я нові шпалери не клеїтиму. Робитимеш це сам. На пару зі своїм звіром!»
Зараз я вже й не відповім на запитання, чи насправді настільки кохав Валю, чи, зваблений красою жінки, просто прагнув її втихомирити, приручити. Але заради неї я намагався змінитися, перекроював себе. Навіть повіз на базар свого єдиного друга.
Старенький «Юнкер», моя юнацька мрія, мотоцикл, на який я складав гроші кілька років. Останнім часом, доки не зірвав спину, підробляв на будівництві. Все рідше сідлав свого залізного коня. Та й дружина поглядала косо, коли відривав з родинного бюджету гроші на бензин.
Наважився, вивіз його на продаж. Став на краю технічного ряду, в куточку біля огорожі, подалі від людей. Підходять чоловіки, цікавляться. Розповідаю технічні характеристики і ледь не плачу. Невже я справді повернуся додому без нього?
Сторгувався в ціні з одним хлопчиною. Багато йому спустив. Лише за те, що, дивлячись на мотоцикл, у нього горіли очі. Юнак дбатиме про мого красеня.
Перераховую гроші, загортаю їх у хустину (кілька днів тому десь посіяв гаманець із соткою, про що ще не встиг зізнатися коханій), ховаю до кишені. Парубок надягає завеликий на нього шолом, сідає, заводить мотоцикл. І одразу робить помилку. Жалібно загудів мотор, а вже за мить – заглох.
- Ей, не так! – зопалу махаю рукою. Пориваюся відібрати у нього свою «іграшку». Але останньої миті просто кладу руки на кермо. – Потрібно ось-так, повільно. Бачиш?

А коли Валька втекла до сусіда-бізнесмена, я не просто опустив руки, я заховав їх за спину. Тоді я вперше збагнув недосконалість світу. Вона скинула із себе полуду, стала занадто явною. Я на тиждень зачинився у квартирі і повільно сходив з розуму, якщо, звісно, можна сповільнити такий небажаний процес.
А потім очі мені запорошили інші проблеми. Закрутився, намагаючись втриматись на ногах у цьому шаленому вихрі буденності. Навіть ледь не влаштував особисте життя. Її звали Ніною і вона була матір’ю однієї з моїх учениць. Виховувала дівчинку сама, без офіційного чоловіка, якого насправді ніколи й не було. Розповідала донечці романтичні легенди про батька, а уява малолітньої мрійниці розфарбовувала їх у яскраві кольори.
Кмітлива п’ятикласниця Наталка горнулася до знань і теплого слова. Якось помітивши, що я заприятелював з її матір’ю, навіть запитала:
- А ви не космонавт?
- Ні, Наталочко.
- Точно? – вперто перепитала для певності.
- Точно.
З ними було добре і затишно. Така собі маленька ідеальна родина. От тільки не склалося у мене з нею, щось у наших долях і характерах не поєдналося. Певно, про це я шкодую навіть більше,  ніж про зраду Валі.

Повертаючись додому, супроводжую сумним поглядом напівпорожню маршрутку. Щоб проїхати зайцем, потрібно мати презентабельний вигляд, нахабний вираз обличчя і, про всяк випадок, використаний квиток у кишені. Якщо не володієш жодною з цих якостей, міряй втомленими кроками бруківку. Піші прогулянки корисні. Ще трохи і ми станемо найспортивнішою нацією.
Завертаючи на свою вулицю, сповільнюю ходу, поважно піднімаю голову вгору. По-сусідству мешкає моя колишня. Вона і її новий коханець мають думати, що у мене все ОК.  
Вдома холодно і сиро. Від нових захмарних тарифів на газ зриває дах. Топити в будинку вдень – недозволена для мене розкіш. Та й вночі температура навряд чи сягне до -1°С. Нічого! Вкриюся двома ковдрами. Та й застуда вже майже відступила. Допомогли аспірин і лимон, порізані на сім рівних скибок (по одній на кожен день), які я зберігав у холодильнику.
Потрібно економити. З цією застудою і так трішки пустився берега. Організм під час хвороби поводився наче справжній опозиціонер. Відмовлявся вживати нормальну «економну» їжу. Мене нудило, крутило і вивертало. Довелося розжитися такими «панськими» продуктами як йогурт, сік і банан.
Якось спробував перейти на альтернативне опалення. Розпалити стару піч. Але чи не було тяги, чи я забув, як топити дровами, але весь дим чомусь повалив на будинок.
Вже не перший тиждень запрошую знайомого пічника оглянути мій димар. Йому все ніколи. Зайнятий. Працює на трьох роботах.  
Не роздягаючись, доходжу до дверей кухні і зупиняюся. Їсти не має жодного бажання. Можливо, тому, що грінки і каша виглядають не надто апетитно. Нічого, шлунок все одно змириться із гречаною дієтою.
Тепер не пошикуєш. Кілька днів тому викреслив зі свого споживчого кошика такі продукти, як ковбаса, шоколадне масло, оселедець. Замалював їх чорною пастою. Щоб не муляли очі. Поки що муштрую свою волю, висмалюючи в день лише по дві цигарки. А відмовитись від паління не можу. Без нього вже давно б поїхав дах.
Воду грію електрочайником. Хоча й електрику потрібно економити. Вже не засиджуюсь до ночі за книжками, конспектами. Перегляд телепередач звів до мінімуму. Дивлюся лише новини, які сусід давно охрестив «брехлинами».

Спрацював мобільний (нагадування про те, що час збиратися ще на одну роботу). З переляку розбризкую в чашці окріп, цяткую плямами записник, який так необачно лишив на столі.
Три тижні тому влаштувався на нічну зміну в ресторан. Мийником посуду. Нас там працює троє. Дві жінки і я. Трохи з мене глузують. «Де ти такий взявся?»
- Я тут тимчасово, - кладу руку на серце.
- Ага, - дружній сміх переходить у регіт. – Ми всі тут тимчасово, голубе. От тільки їсти хочеться не тимчасово, а постійно.
Ні, піду я звідти, піду. Товариш казав, що є непогана вакансія. Сторожем на кладовищі. А що, робота тиха, спокійна. І клієнти без претензій…

О пів на третю ранку повертаюся додому. Сьорбаю закладеним носом, розтираю набряклі, зморщені від холодної води руки (власник ресторану теж економить на гарячій). Лягаю на холодну постіль, гризу задубілу грінку. Намацую рукою історичний роман, який ковтаю надто малими порціями, та все одно не можу проковтнути. Обережно відсовую книгу. Не сьогодні, друже.
Настала та стадія втоми, коли вже думаєш не про роман, а про диван. Голосно чхаю, затуливши носа масною долонею. «Життя бугристе», - полюбляв  повторював дід Анатолій. Але надія – міцна штука. Як домашнє винце того ж діда. Важко, але від підробітку я все одно не відмовлюся. Маю плани. Віднедавна почав складати на новий мотоцикл. Мрію знову відчути за спиною шалений вітер і найп'янкіше із почуттів – свободу.  
Я великий грішник. Увімкнув таки на ніч газовий котел. Гаряча батарея гріє руки, розливає тілом затишне тепло, а душу гріє примарна така, хиленька надія на субсидію. А раптом зекономлю?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 7

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Ігор Скрипник, 30-04-2015

Не тратьте, куме, сили...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 27-04-2015

Сумно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Марія Берберфіш (Мері), 22-04-2015

вхоплено тенденцію - ідеальна модель невдачі

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 16-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 16-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 15-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 14-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 14-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 13-04-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50349807739258 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка літератури про виховання дітей
Цього разу ми зробили добірку книг Нашого Формату, мова у яких йде про виховання дітей. Ці книги стануть …
Три книги Регіни Бретт, які допоможуть змінити життя на краще
Якщо життя повернулось до вас не найкращою своєю стороною, а доля продовжує фарбувати сьогодення сірими …
Кліффорд Сімак «Резервація гоблінів»: Боротьба за знання
Кліффорд Сімак все зріле життя працював у газеті Мінеаполіса: спочатку як журналіст, потім — редактором …
Добірка нових досліджень від сучасних істориків
Видання історичних книг набирає обертів, і тому ми вирішили зробити добірку нових видань з історії України. …